Червона корчма - Сторінка 3

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він поклав свою валізу на підлогу, поставив на неї ноги, потім скинув капелюха і зручніше вмостився за столом, стягши рукавиці та відчепивши два пістолети, які висіли в нього за поясом. Корчмар відразу приніс для нього прибор, і троє постояльців заходилися мовчки вгамовувати голод. У кімнаті було так спекотно, стільки дзижчало в ній мух, що Проспер попросив корчмаря відчинити вікно, яке виходило на пристань, щоб трохи вивітрилася задуха. Вікно було укріплене залізним брусом, загнаним у гнізда, зроблені в кутках віконної ніші. Для більшої певності віконниці теж кріпилися двома прогоничами, які зсередини загвинчувалися гайками. Випадково глянувши на вікно, Проспер побачив, яким складним способом хазяїн відчиняє його...

— Та оскільки я заговорив про місце дії,— сказав нам гер Герман,— я повинен описати розташування кімнат у корчмі; ці подробиці допоможуть вам краще зрозуміти мою історію. Зала, де сиділи три дійові особи, про яких я розповідаю, мала двоє дверей. Одні двері виходили на андернахську дорогу, що тяглася понад берегом Рейну. Там, перед корчмою, було обладнано невеличку пристань, куди й причалив човен, якого фабрикант найняв для своєї подорожі. Другі двері виходили на подвір'я заїзду. Оточене високими мурами, воно було в ту ніч забите худобою та кіньми, бо навіть у стайнях покотом спали люди. Ворота були так старанно забарикадовані, що для швидкості корчмар провів у залу фабриканта і човнярів крізь двері, які виходили на дорогу. Відчинивши на прохання Проспера Маньяна вікно, він заходився замикати ці двері, взяв їх на кілька засувів, позагвинчував гайками прогоничі. Хазяйська кімната, де мали ночувати лікарі, була суміжна із залою й відокремлювалася тонкою перегородкою від кухні, де, мабуть, збиралися перебути ніч корчмарка та її чоловік. Служниця щойно вийшла пошукати собі притулку в яслах або в коморі, або десь-інде. Неважко здогадатися, що зала, хазяйська кімната та кухня були трохи осторонь від інших приміщень корчми. На подвір'ї держали двох великих собак, їхній гавкіт давав знати, що корчму охороняють сторожі люті й пильні.

"Яка тиша, яка чудова ніч!" — дивлячись на небо, сказав Вільгельм, коли корчмар перестав брязкати засувами і чувся лише тихий плюскіт річкової хвилі.

"Панове,— сказав фабрикант, звертаючись до молодих французів,— дозвольте мені поставити кілька пляшок вина, щоб зросити вашого коропа. Трохи випивши, ми скинемо з себе втому після важкого дня. З виразу ваших облич та й з одягу видно, що сьогодні вам, як і мені, довелося подолати чималу дорогу".

Двоє приятелів відмовлятися не стали, і корчмар вийшов на кухню, щоб спуститися в льох, мабуть, влаштований під цією частиною дому. Коли він приніс і поставив на стіл п'ять солідних бутлів, його дружина вже подала всі страви; вона окинула стіл, а потім і залу хазяйським поглядом і, переконавшися, що задовольнила всі бажання постояльців, повернулася на кухню. Четверо товаришів по чарці — хазяїна корчми теж запросили до гурту — не чули, як вона вкладалася спати; але згодом і приятелі, і передусім сам корчмар не раз посміхалися, коли в паузах, що западали між їхніми балачками, до них долинало могутнє хропіння, ще підсилене дуплистими дошками нар, де примостилася хазяйка. Близько півночі співрозмовники ще сиділи за столом, на якому залишилися тільки бісквіти, сир, сухі фрукти та добре вино; на той час язики у них геть розв'язалися, а надто в обох молодих французів. Вони заговорили про свою батьківщину, про свої заняття, про війну. Одне слово, розмова пожвавилася. Проспер Маньян розчулив утікача фабриканта до сліз, коли з притаманною пікардійцям відвертістю та наївністю доброї і лагідної натури вголос подумав про те, що робить його мати в цей час, коли її син перебуває так далеко від неї, на берегах Рейну.

"Мені здається, я виразно бачу її,— сказав він. Лягає спати і перед сном проказує вечірню молитву. І про мене в ній не забула. Думає: "Де ж він зараз, мій бідолашний Гаспар?" А якщо вона виграла кілька су, граючи в карти з сусідкою — може, з твоєю матір'ю,— додав він, штовхнувши Вільгельма ліктем,— то напевне вкинула їх у великого череп'яного горщика, куди вона складає гроші, сподіваючись зібрати суму, необхідну для купівлі тридцяти арпанів землі, що вклинилися в її невеличкий маєток Лешвіль. Ці арпани коштують тисяч шістдесят франків, не менше. Зате які там луки! О, якби коли-небудь нам пощастило придбати їх, я все життя прожив би в Лешвілі, зрікшися шанолюбних амбіцій. Скільки разів мій батько мріяв уголос про ті тридцять арпанів, про струмок, що протікає там через луки! Але помер, так і не змігши купити їх. Я часто грався там у дитинстві".

"Пане Вальгенфер, а у вас немає свого "hoc erat in votis"?* — спитав Вільгельм.

* Цього я прагнув (латин.). Слова Горація, які наводять, коли йдеться про чиєсь заповітне бажання.

"Є, добродію, звісно ж, є! Моє заповітне бажання вже майже здійснилося, а тепер..."

І товстун замовк, не докінчивши фрази.

"А от я,— озвався корчмар, чиє обличчя злегка розчервонілось,— я років десять усе збирався купити одну діляночку і торік нарешті купив".

Так вони розмовляли, як то буває, коли вино розв'яже людям язики, і вже почували один до одного ту скороминущу приязнь, на яку ми ніколи не скупуємо в мандрах, і коли настав час іти спати, Вільгельм навіть запропонував фабрикантові своє ліжко.

"Ви з чистим сумлінням можете прийняти цю дружню послугу,— сказав він.— Ми ляжемо вдвох із Проспером. Для нас це буде не вперше і, звичайно, не востаннє. Ви серед нас найстарший, ми повинні шанувати старість".

"А знаєте,— сказав корчмар,— на ліжку в моєї жінки кілька матраців, один я зніму, й ви постелите його на підлозі".

Потім з розумної остороги він пішов зачинити вікно й довго брязкав прогоничами.

"Гаразд, я згодний,— сказав фабрикант.— Щиро вам признаюся, я навіть радий,— додав він, стишивши голос і дивлячись на двох приятелів.— Мої човнярі видалися мені людьми підозрілими. Я аж ніяк не розчарований, що цю ніч мені доведеться перебути в товаристві двох хоробрих і славних молодиків, двох французьких військових! Ось тут у моїй валізі сто тисяч франків — золотом та діамантами".

Молоді французи зустріли це необачне признання з такою лагідною стриманістю, що добряк німець остаточно заспокоївся. Корчмар допоміг подорожнім розібрати одну з двох постелей. Нарешті, коли все улаштувалось якнайкраще, він побажав своїм гостям на добраніч і пішов спати. Фабрикант і лікарі пожартували з того, на яких своєрідних подушках їм доведеться спати. Проспер підклав собі в узголів'я, під матрац, дві скриньки з хірургічними інструментами — свою власну і свого друга,— що утворили ніби диванний валик, а Вальгенфер з надмірної обачності підмостив собі на місце подушки валізу.

"Ми обидва спатимемо на своєму багатстві; ви — на золоті, а я — на хірургічних ножах. Цікаво, чи мої скальпелі принесуть мені стільки золота, скільки нажили ви?"

"Будемо сподіватися,— відповів фабрикант.— Чесною працею всього досягнеш. Наберіться лише терпіння".

Незабаром Вальгенфер та Вільгельм уже спали. Але Проспер Маньян ніяк не міг склепити очей: чи то занадто тверде ложе було причиною його безсоння, чи то надмірна втома, чи фатальний поворот, який відбувався в його душі. В ній мовби мимоволі стали виникати погані думки. Знову й знову вони зверталися до одного: до ста тисяч, що правили за подушку фабрикантові. Для Проспера сто тисяч франків були величезним багатством — і ось воно само просилося в руки. Спочатку він став вигадувати тисячі способів, як би він застосував ці сто тисяч, будуючи всілякі химери — так усі ми з приємністю мріємо в нічній тиші, коли сон уже затуманює нам свідомість, породжуючи в ній неясні образи, а то й наділяючи думки чародійною силою. У мріях Проспер здійснив заповітне материне бажання купив тридцять арпанів лугу, взяв собі за дружину одну панну з Бове, домагатися чиєї руки йому досі не дозволяла різниця в статках. На ці сто тисяч він улаштував собі блаженне життя, він бачив себе щасливим батьком родини, багатієм, його шанували в усій окрузі, його навіть обирали мером Бове. Голова в палкого пікардійця пішла обертом, і він став міркувати, як обернути мрії на дійсність. З палким натхненням він почав обдумувати злочин — поки що в теорії. В уяві він уже бачив фабриканта мертвим — і блиск його золота та діамантів сліпив йому очі. Серце в нього калатало. Самі думки Проспера були вже, безперечно, злочином. Йому ввижалася гора золота, і він чманів від цього сяйва, міркуючи, як справжній убивця. Він запитував себе, навіщо цьому бідолашному німцеві жити на світі й уявляв, що його ніколи й не існувало. Коротко кажучи, він у всіх подробицях обміркував і те, як він здійснить убивство, і те, як йому потім уникнути кари. На протилежному березі Рейну стояли австрійці; під самим вікном — пристань, а там човен з веслярами; він переріже німцеві горло, скине тіло в Рейн, схопить валізу, вибереться крізь вікно, дасть човнярам золота і втече до Австрії. Він дійшов до того, що став міркувати, чи досить вправно навчився володіти хірургічними інструментами і чи зуміє перетяти жертві горло так, щоб вона не встигла навіть зойкнути...

Пан Тайфер утер чоло і випив ще води.

— Обережно й зовсім нечутно Проспер підвівся. Переконавшися, що нікого не розбудив, він одягся і вийшов до зали. Потім з тією фатальною кмітливістю, яка, буває, раптом пробуджується в людині, з осторогою і водночас рішучістю, які ніколи не підводять ні втікачів із тюрми, ні злочинців, коли вони здійснюють задумане, він відкрутив гайки, без найменшого шереху витяг із гнізд залізні прогоничі, приставив їх до стіни і відчинив віконниці, сильно натискаючи на завіси, щоб вони не заскрипіли. До кімнати полилося бліде місячне сяйво, і Проспер невиразно розрізнив предмети в тій кімнаті, де спали Вільгельм і Вальгенфер. І в цю мить, як розповідав мені сам Проспер, він завмер на хвилину. Серце його гупало так сильно, такими рвучкими і лункими поштовхами, що його охопив жах. Він раптом злякався, що не зможе діяти холоднокровно. Руки в нього тремтіли, а ноги йому пекло, ніби він стояв на розжареному вугіллі. Але він так успішно виконав першу половину свого задуму, що побачив у цьому добрий знак для себе, особливу прихильність долі.