Чи любите ви Брамса? - Сторінка 2

Поль тихо, гірко розмірковувала про свою самотність.

Залишивши машину біля свого під'їзду, Роже довго гуляв пішки. Він дихав на повні груди, поступово наддавав ходи. Йому було так легко. Йому завжди було легко після побачення з Поль, він любив тільки її. Щоправда, сьогодні ввечері, прощаючись з нею, він відчув її смуток і не знав, що їй сказати. Вона подумки щось невиразно просила в нього, просила те, чого — він це чудово знав — він їй не може дати, те, чого він не міг дати ніколи й нікому. Він, безумовно, мав би залишитися у неї й провести з нею ніч,— адже немає кращого способу заспокоїти тривогу жінки. Але йому хотілося пройтись пішки, поблукати вулицями, потинятися по місту. Хотілось чути відлуння своїх кроків по бруківці, вдивлятись у місто, яко він так добре знав, а може, ще й зазнати втіхи від випадкової нічної зустрічі. І він попростував до набережної, де світилися вогні.

Розділ II

Поль заспала, прокинулася змучена й розбита і квапливо вийшла з дому. Вона мусила ще до роботи побувати у тієї американки. О десятій вона зайшла в напівпорожню ві-тальпю на проспекті Клебер, а що господиня досі не встала, то Поль підійшла до дзеркала й спокійно стала підфарбовуватись. Саме в це дзеркало вона й побачила, як до вітальні зайшов Сімон. Він був у заширокому як на нього халаті, розкуйовджений і напрочуд гарний із себе.

"Не на мій смак",— подумала вона не обертаючись і всміхнулася своєму відображенню в дзеркалі. Віп був гінкий,-із смоляним чубом, ясноокий і аж надто витончений.

У першу хвилину він її не' помітив і, щось мугикаючи, пішов до вікна. Поль кахикнула, і він з винуватим виглядом обернувся. У Поль майнула думка, що це останнє захоплення мадам Ван деп Беш.

— Пробачте,— заговорив він,— я вас не побачив. Я Сімон Ван ден Беш.

— Ваша мати просила мене зайти сьогодні вранці порадитися щодо квартири. Боюсь, я всіх тут побудила.

— Все одно рано чи пізно треба вставати,— сумно відповів він. І Поль стомлено подумала, що він, напевне, з породи юних скигліїв.

— Прошу, сідайте,— запропонував він і, щільніше загорнувшись у халат, із поважним обличчям сів навпроти.

Вигляд у нього був досить збентежений. У Поль з'явилася якась симпатія до нього. Хай там що, але він ніби зовсім не усвідомлював своєї вроди; такого Поль не сподівалася.

— Здається, і досі йде дощ?

Поль засміялася, подумавши, яку гримасу скорчив би Роже, якби побачив, як вона, зі своїм обличчям ділової жінки, о десятій ранку наганяє страху на молодого красеня в халаті.

— Атож, іде,— весело відповіла вона.

— А що ж я маю говорити? — сказав Сімон.— Я з вами не знайомий. Коли б я був знайомий з вами, я сказав би, що дуже радий вас знову бачити.

Трохи спантеличена, Поль уважно подивилася на нього.

— Чому?

— Та так.

Хлопець одвернувся. Він її дедалі більше дивував.

— Ваше помешкання справді треба трохи обставити,— сказала вона.— Де ви сідаєте, коли збирається більше трьох душ?

— Не знаю,— промовив він.— Я рідко тут буваю. Цілий день працюю, а повертаюсь такий стомлений, що зразу лягаю спати.

Поль не знала вже, що й думати про цього хлопця. Вродою не хизується, працює цілий день. Вона мало не спитала: "А яка ваша робота?" — але стрималась. Така цікавість була не властива їй. ,

— Я стажуюся в адвоката,— вів далі Сімон.— Ніколи й вгору глянути: лягаю опівночі, прокидаюся на світанку...

— Вже десята,— зауважила Поль.

— Сьогодні вранці гільйотинували головного мого клієнта,— протягло мовив він.

Поль стрепенулась. Його очі були опущені.

— Боже мій! — вигукнула вона.— І він помер?

Обоє розсміялися. Сімон підвівся і взяв на каміні сигарету.

— Ні, насправді я не переробляюся. Зате ви вже о де-" сятій на ногах, готові переобладнати нашу бридку вітальню; я схиляюсь перед вами.

Він схвильовано заходив по кімнаті.

— Заспокойтесь,— порадила Поль.

їй наче світ розвиднився, стало легко й весело. І водночас вона почала побоюватись приходу Сімонової матері.

— Піду вдягнуся^— сказав Сімон,— Я миттю. Почекайте мене.

Поль цілу годину провела з мадам Ван ден Беш, що була з самого ранку явно в поганому гуморі й видавалась трохи похмурою; обмірковувала разом з нею досить складний проект умеблювання квартири і, спускаючися сходами, зовсім забувши про Сімона, радісно думала, як розпорядиться грішми. Надворі все ще лив дощ. Вона піднесла руку, ловлячи таксі, і враз коло неї зупинився пизенький автомобільчик; Сімон відчинив дверцята.

— Може, вас підвезти? Я саме зібрався їхати в свою контору.

Він напевно вже не менш як годину чекав на неї, але його"змовницький вигляд розчулив Поль. Мало не вдвоє зігнувшись, вона ледве влізла в його машину й усміхнулася.

— Мені на проспект Матіньйон.

— Умовилися з матір'ю?

— Цілком. Незабаром ви зможете спочивати на м'яких диванах. Між іншим, ви через мене не дуже запізнитесь?

Уже минула одинадцята. Досі могли відтяти голови всім вашим підзахисним.

— У мене вдосталь часу,— похмуро відповів Сімон.

— Я не глузую з вас,— м'яко мовила вона.— Просто в мене чудовий настрій: мені було дуже скрутно з грішми, а завдяки вашій матері усе владнається.

— Домагайтесь плати наперед,— порадив він,— Вона скнара.

— Так про рідних не говорять,— сказала Поль.

— Мені, здається, не дванадцять років.

— А скільки?

— Двадцять п'ять. А вам?

— Тридцять дев'ять.

Він так нечемно свиснув, що вона мало не розсердилась, але відразу ж засміялася.

— Чого ви смієтеся?

— Ви так захоплено присвиснули...

— Моє захоплення куди більше, ніж вам здається,— промовив він і так ніжно подивився на Поль, що та зніяковіла.

"Двірники" ритмічно й безпорадно шурхали по вітровому склі, і Поль подумала: "Як йому вдається вести машину?" Сідаючи, вона порвала панчоху, але почувала безхмарну радість у цьому незручному автомобільчику, поруч із цим незнайомим хлопцем (який явно захопився нею), під цим дощем, що проривався навіть усередину і залишав плями на її світлому пальті. Поль замугикала: виплативши податки, пославши щомісячну суму матері, розрахувавшись із боргами в крамниці, вона ще матиме... та більше лічити їй не хотілося. Вона подумала про Роже, згадала минулу ніч і спохмурніла.

— Ви б не хотіли коли-псбудь пообідати зі мною? Сімон сказав це скоромовкою, не дивлячись у її бік. На

мить її охопив панічний страх,— вона його зовсім не знає, хоч-не-хоч їй доведеться підтримувати з ним розмову, розпитувати, намагатися ввійти в чуже життя. Вона стала відмагатися.

— Найближчими днями я не можу, надто багато роботи.

— Шкода,— промовив Сімоп.

Він не наполягав. Поль мигцем глянула на нього: тепер він збавив швидкість і вів машину якось зажурено. Вона дістала сигарету, він простяг їй запальничку. Зап'ястя в нього були худі, немов у підлітка, й комічно стриміли з рукавів твідового піджака. "Маючи таку зовнішність, не одягаються під трапера",— подумала вона, і на секунду їй захотілося зайнятись ним. Він втілював собою той тип юнаків, які жінкам її віку навіюють материнські почуття.

— От я й приїхала,— сказала Поль.

Сімон мовчки вийшов з машини, відчинив дверцята. Вигляд у нього був надутий і засмучений.

— Ще раз дякую.,— сказала вона.

— Нема за що.

Поль ступила кілька кроків до дверей крамниці й оглянулася. Нерухомий, він дивився їй услід.

Розділ III

Хвилин з п'ятнадцять Сімон шукав, де приткнути машину, і нарешті поставив її за півкілометра від контори. Він працював у одного з материних приятелів, знаменитого і жахливо неприємного адвоката, що терпів усі його вибрики з причин, над якими хлопець волів не задумуватись. Інколи йому хотілося допекти до печінок своєму шефові, та заважали лінощі. Виходячи на тротуар, Сімон спіткнувся і з покірливо-томливим виглядом зашкутильгав. Жінки оглядались йому вслід, і він спиною відчував, що вони думають: "Такий ще молодий, такий вродливий — і каліка, як шкода!" Хоча зовнішність не додавала йому самовпевненості, він з полегкістю казав собі: "В мене ніколи не стало б сили бути бридким". І на цю думку йому ввижалось аскетичне існування чи то невизнаного художника, чи то пастуха в Ландах.

Так само кульгаючи, він зайшов у контору, і стара Алі-са кинула на нього напівлагідний, напівскептичний погляд. Вона знала всі його вибрики і ставилась до них поблажливо, але з жалем. Якби він був хоч трішечки серйозніший, то зі своєю зовнішністю та уявою міг би стати великим адвокатом. Він привітав її підкреслено врочистим поклоном і сів за свій стіл.

— Чому це ви кульгаєте?

— Ет, пусте. Хто там кого убив цієї ночі? Коли вже я займуся яким-небудь жахливим злочином?

— Вас уже тричі питали зранку. Зараз пів на дванадцяту.

Слово "питали" означало, що питав сам шеф. Сімон скоса подививсь на двері.

— Я заспав. Зате зустрів одну прекрасну людину.

— Жінку?

— Жінку. Знаєте, обличчя таке гарне, ніжне, правда, ледь-ледь змарніле... а рухи, такі рухи... її щось мучить, не знаю тільки що...

— Ви краще переглянули б справу Гійо.

— Само собою.

— Вона одружена?

Сімон раптом прокинувся від своїх мрій.

— Не знаю... Але якщо й одружена, то невдало. У неї були труднощі з грішми, які зрештою владналися, і вона зразу повеселішала. Мені подобаються жінки, яким гроші приносять радість.

Секретарка знизала плечима.

— Тоді вони всі вам подобаються.

— Майже,— відповів Сімон.— Крім зовсім молоденьких. І він заглибився у справу. Двері прочинились, і метр

Флері просунув голову в кімнату.

— Мосьє Ван ден Беш... на хвилинку І

Сімон перезирнувся з секретаркою. Потім підвівся і пройшов до кабінету, обставленого в англійському стилі, кабінету, який він ненавидів за бездоганність.

— Ви знаєте, котра година?

Метр Флері пустився вихваляти точність, працьовитість і закінчив свою промову хвалою власному довготерпінню і терпінню мадам Ван ден Беш. Сімон дивився у вікно. Йому здавалося, ніби з давніх-давен у його житті раз у раз повторювалася така сама сцена, ніби1 він завжди стояв у цьому кабінеті і вислуховував одні й ті самі докори; йому здавалось, ніби щось невидиме стискає його обручем, душить" намагається позбавити життя. "Що я зробив,— несподівано подумав він,— що я зробив за своїх двадцять п'ять років? Тільки й знав, що переходив від учителя до вчителя, вислуховував догани, та ще й вважалося, ніби я маю бути за них вдячний". Уперше в. житті це питання постало перед ним так гостро, і він несвідомо вголос промовив:

— Що я зробив?

— Як? Ви нічого не зробили, дорогий друже, в тому-то й біда: ви нічого не робите.

— Я навіть думаю, що ніколи й нікого не кохав,— вів далі Сімон.

— А я не вимагаю, щоб ви закохалися у мене чи в стару Алісу,— вибухнув метр Флері.— Я прошу одне: працюйте! Моє терпіння також має межі.

— Все має межі,— задумливо сказав Сімон.

Йому все здавалось нереальним, безглуздим.