Чи любите ви Брамса? - Сторінка 7

"Хтиве, самозакохане і вульгарне створіння, з яким мені ніпрощо розмовляти, але яке дає мені море насолоди". Він голосно засміявся. Вона не спитала, чому він сміється, а мовчки простягла руку до приймача. Роже простежив очима за її жестом... Що сказала того вечора Поль, вмикаючи радіо? Щось із приводу радіо та їхніх вечорів?.. Він уже точно не пам'ятав. Передавали якийсь концерт; Мейзі пошукала іншої музики, та оскільки нічого кращого не було, повернулась на. попередню хвилю. "Ви слухали концерт Брамса",— оголосив диктор цапиним голосом, і почувся шум оплесків.

— Коли мені було вісім років, я хотів стати диригентом,— сказав Роже.— А ти?

— А я хотіла зніматися в кіно,— відповіла Мейзі.— І я доскочу свого.

Він подумав, що це цілком можливо, очевидно, таки доскочить, і зупинив машину перед її під'їздом. Вона вчепилася за відлогу його піджака.

— Завтра я вечеряю 8 моїм осоружним покровителем. Але мені хочеться скоро-скоро побачитися знову з моїм маленьким Роже. Я тобі подзвоню, як тільки випаде вільна хвилина.

Роже всміхнувся, його тішила роль таємного молодого коханця, тим паче, що суперник був чоловік його віку.

— А ти? — запитала вона.— Ти зможеш? Мені казали, що ти не вільний...

— Я вільний,— відповів він, трохи кривлячись. Не буде ж він, зрештою, розмовляти з нею про Поль! Вона виплигнула на тротуар, помахала ручкою з дверей під'їзду, і він поїхав. Остання фраза трохи бентежила його. "Я вільний" означало: "вільний від обов'язків". Роже натиснув на газ; він хотів чимшвидше побачити Поль,— лише вопа може його заспокоїти і, звичайно, заспокоїть.

Мабуть, вона щойно повернулася, бо ще не встигла скинути пальта; лице в неї було бліде, і коли він увійшов, вона припала до нього, увіткнувшись обличчям у його плече, і завмерла. Він обняв її, притиснувся щокою до її кіс і чекав, поки вона заговорить. Добре, що він поспішав до неї, він їй був потрібен, з нею, напевне, щось сталося, і, подумавши, що його таки не обмануло передчуття, він відчув, якою безмежною стала його ніжність до неї. Він її опора. Звичайно, вона і сильна, і незалежна, і розумна, але він чудово знав, що.в ній більше жіночності, ніж у будь-якій із жінок, що зустрічалися на його шляху. Саме тому він їй конче потрібппй. Вона тихо вивіл'ьнилася з його обіймів.

— Вдало з'їздив? Як Лілль?

Він мигцем глянув на неї. Ні, звичайно, вона ні про що пе здогадується. Вона не з тих, хто розставляє чоловікам такі пастки. Він звів брови.

— Так собі. А ти? Що з тобою?

— Нічого,— сказала вона і відвернулася. Він не наполягав: згодом сама все розповість.

— А що ти робила?

— Вчора я працювала. А сьогодні була па концерті в залі Плейєль.

— Ти любиш Брамса? — з усміхом запитав він.

Вона стояла до нього спиною і обернулась так різко, що він на крок відступив.

— Чому ти питаєш?

— Повертаючись, я чув частину концерту по радіо.

— Так, його транслювали, це правда... Але мене дивує твоя несподівана любов до музики...

— А мене твоя. Чого це раптом ти надумалась? Я гадав, ти граєш в бридж у Даре або...

Поль увімкнула в маленькій вітальні світло. Стомленим рухом скинула пальто.

— Молодий Ван ден Беш запросив мене на концерт; робити мені було нічого, до того ж я не могла згадати, чи люблю Брамса... Повіриш?.. Я не могла згадати, чи люблю Брамса...

Вона засміялася, спочатку тихо, потім дедалі голосніше. У голові Роже 8дійнявся цілий вихор думок. Сімон Ван ден Беш? Чи не розповів він про їхню зустріч... в Удані? І чого вона раптом сміється?

— Поль,— сказав він,— заспокойся. І взагалі, що ти робила з тим хлопчиськом?

— Слухала Брамса,— відповіла вона і знов засміялася.

— Та годі говорити вже про Брамса...

— Але ж ішлося саме про нього...

Він узяв її за плечі. Від сміху на очах у неї виступили сльози.

— Поль,— промовив він.— Моя Поль... Що тобі наговорив той тип? І взагалі, що він од тебе хоче?

Роже аж кипів люттю. Він почував, що його вибили з сідла, пошили в дурні.

— Звісно, йому двадцять п'ять років,— промовив він.

— Як на мене, то це вада,— м'яко сказала Поль, і він знову її обняв.

— Поль, я тобі так вірю, так вірю! Для мене нестерпна сама думка про те, що тобі може сподобатись якийсь нікчемний вітрогон.

Він міцно пригорнув її до себе. Несподівано він уявив, як Поль простягує руки до іншого, як Поль цілує іншого, дарує свою ніжність, свою увагу іншому; він мучився.

"Чоловіки нічого не хочуть розуміти",— подумала без гіркоти Поль.— "Я тобі так вірю, так вірю, що можу зраджувати тебе, лишати тебе саму й не можу навіть уявити, що ти відповіси мені тим самим. Чудасія, та й годі!"

— Він гарненький, але в ньому немає нічого цікавого,— промовила вона.— Оце і все. Де ми з тобою повечеряємо?

Розділ VIII

"Вибачте мені,— писав Сімон.— Я справді не мав права так говорити. Я ревнував, хоча мені здається, що ревнувати можна лише ту людину, яка належить тобі. У всякому разі я, десь-найпевніш наганяв на Вас нудьгу. Незабаром Ви позбудетесь мене,— я їду зі своїм шановним метром у провінцію вивчати матеріали якогось судового процесу. Ми житимемо у старому сільському домі його приятелів. Уявляю: постіль там пахнутиме вербеною, в кожній кімнаті топитиметься камін, і щоранку під моїм вікном співатимуть пташки. Але я знаю: цього разу я не зможу грати роль буколічного пастушка. Ви спатимете поруч мене, я Вас уявлятиму на відстані простягненої руки, освітленою полум'ям каміна; я там затримаюся якнайдовше. Не вірте — навіть якщо Ви ніколи не 'Захочете мене бачити,— не вірте, що я не кохаю вас.

Ваш Сімон".

Лист вислизнув з пальців Поль, упав на ковдру, потім на килим. Поль знов опустила голову на подушку, заплющила очі. Він напевне кохає її. Вона погано спала і з самого ранку почувала себе стомленою. Чи не через оту коротеньку фразу, що вихопилась у Роже, коли вона напередодні розпитувала його про дорогу назад; він сказав коротеньку фразу, на яку вона спочатку навіть не звернула уваги, але він ватнувся і останні слова пробурмотів ледве чутно.

"Звичайно, повертатися в неділю завжди противно... Але зрештою на автостраді, навіть забитій машинами, завжди можна їхати з доброю швидкістю..."

Якби він не змінив інтонації, вона, без сумніву, нічого не помітила б. Якийсь підсвідомий рефлекс, страшний рефлекс самозахисту, вкрай загострений у неї за останні два роки, допоміг би їй миттю уявити чудову нову автостраду на Лілль. Однак він не доказав, вона про все здогадалась, але навіть не подивилася на нього і ще й сама мусила через чверть хвилини відновлювати їхній діалог спокійних людей. Аж до кіпця вечері вони розмовляли в спокійному тоні, проте їй здавалося, що втома й знесилення, які її гнітили більше, ніж ревнощі й цікавість, ніколи не покинуть її. Перед собою вона бачила таке знайоме і кохане лице, очі, що допитливо вдивлялися в неї, намагаючись збагнути: здогадалася чи ні, очі, що, як жорстокий кат, шукали на її обличчі слідів страждання. І вона подумала: "Невже йому не досить того, що він завдав мені болю? Краще хай би кже був байдужий до моїх мук". І їй здавалося, що вона ніколи не зможе підвестися з стільця, не зможе перетнути зал ресторану з такою легкістю і грацією, яких він чекав від неї, не зможе навіть сказати йому "до побачення" на порозі свого дому. Зараз їй хотілось бути здатною на інше: вилаяти його найпослідущими словами, жбурнути в обличчя його ж склянку, відкинути геть власну гідність, усе, завдяки чому вона викликала в людей повагу, позбутися всього, чим вона відрізнялася від доброго десятка його шльондр. Вона сама воліла б бути такою, як вони. Він їй немало торочив, що знаходить у них; він, мовляв, є такий, як є, і ні з чим не бажає критися від неї. Так, по-своєму він порядний. Та інколи вона задумувалась: чи порядність, єдина порядність, яка тільки можлива у цьому заплутаному житті, не в тому й полягає, щоб досить сильно когось кохати, принести щастя іншому? Навіть у разі потреби відмовляючись від своїх улюблених теорій.

Сімопів лист так і зостався на килимі; встаючи з ліжка, Поль наступила на нього. Вона підняла його і перечитала. Потім відчинила шухляду столу, взяла ручку, папір і написала відповідь.

Сімон лишився у вітальні сам, не бажаючи штовхатись у натовпі вболівальників, які після закінчення процесу прийшли вітати його великого наставника. Будинок був холодний і сумний, минулої ночі Сімон мерз; у вікні виднів нерухомий пейзаж: двоє голих дерев і лужок, де серед пожовклої трави помалу гнили двое плетених крісел, які байдужий садівник лишив на поталу осінній негоді. Сімон читав англійський роман, якусь чудну історію про жінку, обернену в лисицю, і час від часу голосно сміявся, але ніяк пе міг знайти зручної пози: він то клав ногу на ногу, то опускав їх додолу, але фізичне відчуття незручності поступово вклинювалось між ним і книжкою, і зрештою Сімоп устав, поклав роман і вийшов.

Він дійшов до ставочка у кінці парку, вдихаючи пахощі осіннього холоду, осіннього вечора, до яких домішувався запах вогнища,— удалині палили опале листя, і він бачив через паркан ледь помітний струмінь диму. Найбільше йому подобався саме цей запах, і він на секунду зупинився, заплющив очі й; глибоко вдихнув повітря. Подеколи якась пташка озивалась тихим скрипучим голосом, і ця бездоганно сумна картина, поєднання всіх відтінків суму, чимось полегшувала його власний сум. Він нахилився над темною водою, занурив у неї руку, подивився на свої худі пальці, які крізь воду здавалися посадженими навскоси, майже перпендикулярно до долоні. Він не ворушився, тільки повільно стиснув під водою руку в кулак, ніби сподівався піймати таємничу рибку. Він не бачив Поль уже сім днів, навіть сім з половиною. Вона, мабуть, одержала його листа, знизала плечима й заховала, щоб на нього пе натрапив Роже і не став глузувати. Бо Поль добра, Сімон це знав. Вона і добра, й ніжна, і нещаслива — вона йому потрібна. Але як вробити, щоб вона це зрозуміла? Одного вечора в цьому похмурому будинку він спробував думати про неї так довго, так напружено, щоб його думки досягли її аж у далекому Парижі, і навіть спустився у самій піжамі в бібліотеку пошукати якусь книжку з телепатії. Але нічого, звісно, не знайшов. Все це було по-дитячому, він сам це розумів: коли треба було виплутатися зі скрутного становища, він не раз удавався до дитячих вигадок або покладався на щасливий випадок.