Чи слід жонатим чоловікам грати у гольф - Сторінка 2

- Клапка Джером Джером -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Той у таких випадках стояв, дивлячись на м'яч, на цю дрібненьку цяточку в небі, що поволі більшала, наближаючись до землі. До нього забалакували глядачі, які тільки-но підійшли й думали, що це він придивляється до польоту повітряної кулі чи орла. Він тоді мовчки відмахувався: мовляв, поговоримо пізніше, як прибуде м'яч.

А м'яч, глухо гупнувши, падав біля його ніг, підстрибував угору ще раз, ярдів на двадцять, і знову летів униз. Коли м'яч був на належній висоті, гравець посилав його назад через сітку, а ще за хвильку стежив, як він знову знімається в небо.

На змаганнях я бачив, як цей юнак зі слізьми на очах благав дати йому суддю. Всі судді повтікали — вони ховалися за деревами, випрошували циліндри й парасольки, прикидаючись глядачами, і вдавались до будь-яких викрутів, хоч би навіть і ницих, аби лиш не судити гри цього юнака. Якщо його партнера не хапали корчі або якщо він не засинав, одна гра могла тривати цілий день. Відбивати його м'ячі міг кожен, але, як я вже казав, щоб він сам пропустив хоч одного м'яча,— такого майже не бувало. І він незмінно вигравав: десь так за годину після початку матчу супротивникові уривався терпець, і він сам намагався програти. Це була для нього єдина можливість не лишитись без обіду.

Тенісні майданчики за кордоном загалом справляють приємне враження. Жінки там приділяють більше уваги своїм костюмам, ніж це заведено у нас в Англії. Чоловіки звичайно вбрані в усе біле. Самі майданчики часто розташовані в чарівній місцевості, мальовничо виглядають клубні будинки, всюди панують сміх і веселощі. Нещодавно мені випало супроводити одного знайомого до його клубу на околиці Брюсселя. Майданчик з одного боку впирався в ліс, а з інших трьох був оточений невеликими ланами, на яких працювали селяни.

Стояв пречудовий весняний день. На майданчику було людно. Руда земля й зелена трава утворювали тло, на якому жінки в нових паризьких туалетах і з яскравими парасольками в руках вирізнялись, немов чарівні, букети живих квітів. Саме повітря наче було просякнуте безтурботними веселощами, легким фліртом і витонченою чуттєвістю. Сучасний Ватто був би в захваті від такого сюжету.

Неподалік на полі, по той бік майже непомітної дротяної сітки, працювало троє селян. Літня жінка й молода дівчина, перекинувши мотузи через плечі, тягли борону, яку спрямовував кощавий дід, схожий на городнє опудало. На хвильку вони зупинились біля сітки й задивились усередину. Який це був разючий контраст: два світи, розмежовані дротяною огорожею, такою тоненькою, майже непомітною для ока! Дівчина витерла рукою піт з чола, жінка підібрала під хустку пасмо сивого волосся, а дід насилу розігнув спину. Так вони стояли, мабуть, з хвилину, спокійно, без ніякого виразу дивлячись крізь тоненьку сітку, що не втримала б одного-єдиного поштовху їхніх згрубілих від праці рук.

Мені закортіло дізнатись: чи зринули хоч які-небудь думки в їхніх головах? Молода дівчина — вродлива навіть у своєму бридкому вбранні. Жінка — в неї було напрочуд привабливе обличчя: ясні спокійні очі, глибоко посаджені під широким чолом. Сухоребре старе опудало — він увесь свій вік сіяв навесні те насіння, врожай з якого дістається іншим.

Дід знов схилився над мотузами й щось промовив. Жінки рушили схилом угору. Здається, Анатоль Франс сказав: суспільство існує завдяки терплячості бідняків.