Чичако в Пустелі - Сторінка 3

Станіслав наблизив обличчя до скла, дивлячись униз, у прірву вулиці.

— Послухай, брате, — сказав Стас. — Ти безсилий їй допомогти. І, присягаюся тобі, мине тиждень, місяць, вона утішиться, вона молода і про все забуде. Тож нехай тебе не мучать докори сумління. Я повторюю: їй прийшов час полюбити, і ти вчасно трапився їй на шляху.

— Ти не бачив її, — сказав Станіслав. — Вона дуже мила і розумна. Вона щира. Мені дуже шкода її.

— Іншому на твоєму місці я запропонував би на ній одружитися.

— Знову жартуєш?

Станіслав різко обернувся. Густі чорні брови зійшлися до перенісся однією зламаною чорною лінією.

— Ти сердишся, Цезарю, — сказав Стас. — Отже, ти не правий.

— Ти повинен побачити її, — сказав Станіслав.

— Я чекав цього прохання.

Брови Стаса зійшлися в таку ж чорну зламану лінію. Ті ж сірі очі з секунду витримували погляд андроїда, метнулись убік, рука з довгими плоскими пальцями відшукала на столі пачку сигарет.

— Не пали, — сказав Станіслав. — Я не люблю цього. Мені шкідливо.

— Ти успадкував мої достоїнства, але знаєш, чого тобі не вистачає, щоб стати людиною?

— Знаю. Чув. Недоліків.

— Я повторююся.

— Так. Часом я замислююся про жорстокість людей. Ні, не окремих індивідів, а людей в цілому. Я розумію, що, створюючи андроїда, ви йдете шляхом найменшого опору — максимальне дублювання оригіналу. Чудового, видатного оригіналу. І забуваєте про недоліки. Забуваєте про те, що я не лише неповноцінний, але й настільки досконалий, що усвідомлюю свою неповноцінність. Мені осоружне марнославство біоконструкторів. Я маю бути примітивнішим. Біоробот, і край. Робот, від слова "робота".

— Станіславе, не намагайся бути несправедливим до людей.

— Чому я несправедливий?

— Тому що ти людина.

— Андроїд. Майже людина, притому без недоліків.

— Гаразд, андроїд. Візьми листа назад. Він адресований тобі.

— Невже ти досі не зрозумів, що не мені, а тобі. Я ж не можу відчувати любові...

— А ти замислювався, яка близька до любові жалість?

— Жалість — функція мозку. Це доступно навіть моєму, напівелектронному, мозкові.

Стас загасив сигарету.

— Вона пише, що чекає тебе...

— Так.

— Хоч би на хвилину...

— Так.

— Біля входу в зоопарк...

— Так.

— А на скільки відсотків твоя філіпіка проти жорстокого людства була театральною виставою?

— Не більше ніж на десять відсотків, — посміхнувся Станіслав. — Не більше. І не хмурся, брате. Я не брешу. Це мені не до снаги.

— Ну вже що-що...

Станіслав сказав:

— Вона буде там через десять хвилин. Ти тільки встигнеш дійти до зоопарку.

— Як ти все розрахував, — сказав Стас. — Я б не зміг.

— У тебе немає потреби примушувати свій оригінал діяти по-людськи.

— Як я її впізнаю?

— Вона тебе сама впізнає.

— І все-таки?

— Твоє серце тобі підкаже.

— Твоє ж не підказало?

— Воно не могло підказати. Воно майже синтетичне. Зате я функціоную надійніше від тебе. Як нирка? Болить?

— Трохи.

— Трансплантація займе три дні.

— У мене немає цих трьох днів.

— Я тебе заміню. Я в найближчий тиждень вільний.

Стас накинув куртку.

— Ні, — Станіслав підійшов до нього, — візьми мою.

— Ти боїшся, що вона мене не впізнає?

— Їй приємно буде побачити мене... тобто тебе в старій куртці.

— Ну й знавець жіночого серця!

Стас відчинив двері в коридор. І зупинився.

— Слухай, а що я їй скажу?

— Вибачся, що був зайнятий... ну, скажи що-небудь. Можеш навіть розчарувати її в нас. Тільки не кривдь.

— Жалієш?

— Йди-йди. Я б на твоєму місці не вагався.

— Регіна?

— Так, так, Регіна. У неї світле волосся, пряме світле...

Стас пішов до ліфта.

Станіслав сів у крісло, неуважно витягнув з пачки сигарету. Подивився на неї, немов не міг зміркувати, що робити з цією штукою, потім тицьнув сигарету до рота, клацнув запальничкою. Закашлявся і розплющив сигарету в попільничці.

— Бережіть складові частини, — пробурчав він чиїмось чужим голосом. — Вони вам надані не для пустощів.

Він подивився на годинник.

Стас уже біля входу в зоопарк.

Станіслав знову підвівся, підійшов до вікна і, упершись чолом у скло, дивився вниз і праворуч, у темну зелень паркової зони. Наче міг розгледіти когось за три кілометри. Нічого він, звичайно, не побачив. Повернувся до столу, розкурив ще одну сигарету і затягнувся. А коли відкашлявся — затягнувся ще раз.

© ФАНТАСТИКА — 80. — М.: Молодая гвардия, 1981, 368 с.

© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.