Чоловіки під охороною - Сторінка 10

Та після цього закономірного засудження прадавнього чоловічого жінконенависництва проповідь починала скидатися на сон рябої кобили. Рут Джеттісон, блискаючи очима, затинаючись і мстиво розмахуючи руками, силкувалася показати, як чоловіки "ненавидять" жінок.

За допомогою дрібних, старанно препарованих фактів та висловів, схожих на цитати, але без зазначення кому вони належать, коли й де їх виголосили, а особливо за допомогою низки анекдотів — у них нездорова, садистська поведінка розбещених підлітків з дівчатами поставала як норма чоловічої поведінки — Рут Джеттісон намагалася довести, що чоловік завжди відчував глибоку відразу до жіночої плоті, відразу, яка переросла, за грубим висловом проповідниці, у "ненависть до піхви".

Мушу сказати, що грубі слова, парадоксальні твердження, а надто не дуже вишуканий спосіб, у який ця місіонерка прагнула переконати нас, викликали в ЧО іронічні посмішки, сміх і заперечливі похитування головою. Адже для дослідників у залі було цілком очевидно, що Рут Джеттісон, висуваючи свої твердження, жодного разу не послалася бодай на якусь серйозну наукову розвідку або на одне з численних і ґрунтовних інтерв'ю з ученими, а безсоромно й безглуздо вдалася до підтасовок. Наче перевернута піраміда, її твердження ґрунтувалося на кількох окремих фактах; відкинувши метод наукових досліджень і вдавшись до демагогічних запевнень, Джеттісон із кількох кротовин нагорнула цілу гору.

Релігійна чи прорелігійна думка завжди досить проста. Нею можна замінити все. І ось Рут Джеттісон, зблискуючи очима, надривним голосом, що тремтів від священного гніву, і приголомшливими словами нарешті піднесла нам висновок: чоловік, заявила вона, дивиться на жінку як на бридку посудину, куди він скидає своє сім'я, або, ще краще сказати, на своєрідну плювальницю, від якої він з огидою відвертається, плюнувши в неї.

Слухачі відреагували промовисто, хоч і по-різному. Адміністрація в першому ряду й "одиначки" в другому гаряче і, як мені навіть здалося, запопадливо заплескали в долоні. С скрушно мовчали, немовби їх гнітив спогад про власні гріхи, яких вони, на щастя, позбулися. Однак серед ЧО та їхніх дружин зчинився гамір. Рут Джеттісон насупила густі брови і, втупивши в наш гурт пильний погляд своїх великих чорних очей, майже погрозливим голосом викрикнула:

— Хтось із вас хоче поставити мені запитання?

Запала така довга й невластива для американців мовчанка, що мені здалося, ніби ми вже зрікаємося свободи слова. Мене так обурив фанатизм місіонерки і кинутий нам виклик, що я вирішив дати їй відсіч. Але я не встиг підвестися. Моя сусідка, місіс Пірс, схопила мене за рукав піджака й тихо, однак рішуче сказала мені на вухо:

— Ральфе, бога ради, не заводьте з нею сварки, це провокація.

Про місіс Пірс, дружину мого найближчого колеги, я розповім трохи далі. Вона не дуже славилася своєю статурою, але я шаную її за прозірливість. Згоряючи від непогамовного гніву, я змовчав.

Позад нас почулася якась шамотня, і я озирнувся: там відбувалась така сама сцена, тільки цього разу все було навпаки. Стайн схопив за руку дружину й щомога намагався примусити її мовчати.

Та це було однаково, що зупинити бульдозер. Муч випручалася, встала й чистим голосом промовила:

— Я не збираюся ставити запитання, а хотіла б зробити одне зауваження.

— Робіть, — зневажливо кинула Рут Джеттісон.

Муч, хоч і мала диплом психолога, приємного враження не справляла. Вона була низенька, опасиста, але її обличчя під білявим волоссям мало люб'язний, трохи байдужий вираз. Щодо нас, то ми знаємо, чого варта Муч. Вона добровільно і з невичерпною енергією взяла в свої руки виховання дітей ЧО у Блувіллі: робота справді героїчна, бо дітей аж дванадцятеро і віком вони від п'яти до чотирнадцяти років.

— Я згодна, — сказала Муч чудовою англійською, хоч і з відчутною німецькою вимовою (яка, на жаль, почала передаватись і її учням, зокрема й Дейвові), — що чоловік обмежив діяльність жінки в соціальній та економічній сферах.

Але це не тому, що він відчуває ненависть до її плоті. Скоріш навпаки, він плоть переоцінює, правда, на шкоду іншим якостям жінки. Досить тільки розплющити

очі, щоб побачити цю перебільшену оцінку. Вона дається взнаки скрізь — у моді, в рекламі, в мистецтві, у літературі. Гадаю, ви навели тенденційні приклади. Може, тим розбишакуватим хлопчакам, про яких ви казали, що вони ґвалтують, ображають і б'ють дівчат, властивий сильний чоловіколюбний потяг, який вони тамують у собі, і він виявляє себе в такій поведінці. Сказати, що жінка — плювальниця, може лише психічно нездорова людина, садист. Така поведінка нетипова для чоловіка. Зовсім нетипова. І я не розумію, як тут можна помилятися. Жінки, які твердять, нібито геть усім чоловікам притаманна "ненависть до піхви", викликають у мене підозру, що вони, либонь, відчувають ненависть до фалоса.(Сміх серед ЧО.) В усякому разі, вони не дуже добре роблять, коли намагаються переконати решту жінок, буцімто чоловіки їх ненавидять. Це може призвести до того, що жінки зненавидять чоловіків, а така ненависть тепер, коли чоловіки помирають, мов мухи, була б, дозволю собі сказати, ганебною. Особливо прикре те, що саме християнка сіє отак ненависть між чоловіками й жінками. З іншого боку, може, я вже трохи стара, але, скажу правду, я була просто ошелешена, коли почула, як духовна особа вжила в своїй проповіді слово "піхва". (Муч вимовила це слово з усією німецькою енергійністю.) Крім того, ви, превелебна, гадаю, по-справжньому не знаєте, що таке подружня пара. Запевняю вас, я не плювальниця для свого чоловіка. Переконана, він любить усю мене, разом з піхвою. (Сміх серед ЧО. "Золотце моє!" — промовив Стайн упівголоса й підніс угору руки.) Ось що я хотіла вам сказати, — додала Муч, почервонівши й сердито сідаючи на стілець. (Гамір у перших рядах, бурхливі оплески серед ЧО.)

Поки Муч говорила, Рут Джеттісон поводилась, як людина істинно євангельської віри. Підвівши плечі й стиснувши кулаки, вона пожирала ЧО такими очима, які в давніші часи не обіцяли б їм нічого іншого, крім смерті на вогнищі. Муч сіла, а місіонерці мовби заціпило. Та коли до неї нарешті повернулася мова, вона свистючим голосом насилу процідила крізь зуби:

— Цей виступ примітний своїм невіглаством, пихатістю й марнослів'ям. Особа, яка щойно говорила, належить до тих, кого я назвала б задоволеними рабинями. Та хай вона не сподівається почути від мене відповідь! Я звертаюся лише до вільних жінок. Наша розмова скінчилася. (Протести й викрики серед ЧО: "Дайте відповідь! Дайте відповідь!")

Уже другого дня на нас посипалися покарання. Гільда Гельсінгфорс присоромила Муч за її "неввічливість" цидулкою. Покарали й Стайна як чоловіка, що відповідає за вчинки дружини, — з його платні вирахували двісті доларів; а щодо ЧО, які своєю нечемною поведінкою підтримали Муч, то їм заборонили протягом цілого тижня збиратися, як звичайно, в замку після вечері. Містер Берроу навіть дав нам зрозуміти, що коли ми вчинимо так ще раз, то наші короткі зібрання будуть заборонені назавжди. Усім нас страшенно прикро. Якби була змога вибратися з Блувілла, не прирікши себе на смерть, ми подалися б звідси негайно і навіть відмовилися б від роботи, яка для кожного з нас стала метою життя. Ми бачимо, як у Блувіллі глумляться над свободою слова й думки, і мимоволі запитуємо себе: невже ми й досі живемо в Сполучених Штатах? Чи не перевезли нас без нашого відома до однієї з тих латиноамериканських країн із диктаторським режимом, що їх увесь час підтримувала "американська демократія"?

Коли через тиждень наші короткі товариські зібрання в замку відновилися, я вирішив не ходити туди. Не тому, що вони мені обридли, а тому, що став завдавати клопоту Дейв. Ми з ним живемо в невеличкому бараці з двома кімнатами, які розділяє кухонька й ванна. Вночі я не причиняю дверей до своєї кімнати, щоб чути Дейва. Віднедавна він майже щоночі, тільки-но заснувши, прокидається й кличе мене сповненим тривоги криком. Я біжу до нього, він згортається клубочком у мене на руках і розповідає, затинаючись, про свій страшний сон, щоразу майже той самий.

Дейву приснилося, що він ішов кудись посеред людського потоку. Нараз він відчув, як у нього ні з сього ні з того стислося серце. Люди, які йшли тротуаром у той самий бік, що й він, були дуже бліді. Раптом один з них спіткнувся й упав непритомний. Потім другий, третій. Незабаром вони падали вже десятками, цілими гуртами. Ніхто не важився подати їм допомогу, навіть підійти до них. Усі петляли, обминаючи тіла на тротуарі. Хоч Дейв і знав, що йому не загрожує ніяка небезпека, його охопила страшенна тривога, він злякався й заплакав, та ніхто не звертав на нього уваги. Він підійшов до жінки з волоссям кольору червоного дерева й узяв її за руку. Але жінка вихопила свою руку й відштовхнула Дейва. Він знову заплакав. І раптом серед людей Дейв упізнав у спину мене — я йшов за метрів двадцять попереду. Син відчув велику полегкість і радісно гукнув мене. Я обернувся й усміхнувсь йому; він побіг до мене, і я теж швидко пішов йому назустріч. Однак за два метри від нього звалився на тротуар. Дейв закричав, став кликати на допомогу, але люди проходили, навіть не помічаючи нас.

Я прибіг, почувши перший же крик Дейва. У головах біля нього світився нічник. Дейв, увесь спітнілий і в сльозах, стояв на ліжку. Я взяв сина на руки, але він не переставав схлипувати, і я ще довго заспокоював його.

Коли Дейв жив на Уеслі-Хейтс, він ніколи не бачив сцени, яку описав мені. Та хоч хлопець і згустив барви, сцена була досить правдоподібна. Незадовго до свого приїзду до Блувілла я бачив, як на вулиці падали чоловіки, а перехожі навіть не обминали їх — вони просто тікали. Я ніколи й словом не прохопився про це Дейву і тепер не можу збагнути, звідки ці його кошмари. Дивує мене й інше. Дейв не знає, що з дня на день мене можуть викинути за огорожу Блувілла і що я живу в постійному страху стати жертвою недуги й залишити його сиротою. Одначе цей сон красномовно передає тривогу хлопця перед осиротінням.

Сьогодні ввечері я пишу Аніті листа. Сиджу, нашорошивши вуха. Я вже помітив, що Дейв, перше ніж несамовито покликати на допомогу, ледь чутно схлипує, і якщо я прибіжу саме в цю мить, то позбавлю сина найжахливішої частини сну: про мою смерть і його самотність.