Чоловіки під охороною - Сторінка 16

Тобто дивлюся на обличчя Муч і на спину Джоан. Мене сповнює почуття глибокої вдячності до цих жінок і водночас трохи пригнічує їхня мудрість, яку я переймаю в них.

— І що ж тепер робити? — питаю я досить стурбовано.

— Тепер я піду додому, — відповідає Муч, — візьму Дейва і поведу його до кафетерію. Там ми заповнимо свої таці й сядемо за ваш стіл.

Я встаю.

— Дякую, Муч. Дякую за все. І даруйте мені, що забрав з вашої аптечки ось це.

Оскільки я не кажу, що саме, заінтригована місіс Пірс відриває від своїх соколиних очей бінокль, полишає спостережний пункт і біжить до нас. Побачивши тюбик, регоче:

— Можна подумати, що в Дейва не витримують нерви!

— Гадаєте, мої побоювання марні?

— Звісно ж! — відказує Джоан.

— Вам погано в Блувіллі, Ральфе, — озивається Муч. — Ви тут постійно відчуваєте тривогу. Дейв також. Які думки можуть народитися в такого хлопчика, як Дейв, коли він помічає, що ні С, ні "одиначки" не хочуть його бачити? Але накласти на себе руки — ні, це на нього не схоже. Звичайно, Дейв думає про смерть — про вашу й про свою, — але він не накладе на себе руки. Ні в якому разі. Заспокойтеся. Викиньте такі нісенітниці з голови!

— Думайте про щось приємне, — каже місіс Пірс. — Наприклад, про охоронниць. Є серед них і гарненькі.

Вона лукаво сміється. Муч також. Вони перезираються і поглядають на мене трохи глузливо й водночас захоплено. Слухаючи сміх цих жінок, я почуваю себе під їхніми поглядами, наче Чарлі із "Золотої лихоманки" , — кумедним і розчуленим.

Я не боюся видатись їм невдячним і покидаю їх. Мабуть, я такий збудливий через свій низький зріст, і я не хочу, щоб із мене глузували, навіть і ці люб'язні жінки. Я дуже їх шаную, але отакі повчання мене дратують. Місіс Пірс і Муч завжди дуже самовпевнені. Одна з них із своїми гострими передчуттями забагато мовчить, а друга аж надто балакуча. Я здогадуюся, про що, чи то пак, про кого, і якими словами вони збиралися заговорити зі мною, оплакуючи мою самотність. Та тільки мені відомо, що я думаю про Аніту, яка довго не приїздить і так рідко пише листи. Але мені не хочеться, щоб вони гудили її й жаліли мене.

Очевидно, Джекі й Пуссі пристали на пропозицію Стайна мовчати чи принаймні не роздувати довкола інциденту пристрастей, бо ніхто з нас, навіть Джесперсен, не дістав від містера Берроу записки про штраф, який вирахували б із нашої платні. Прогулянки в неділю пополудні й далі відбуваються своїм звичаєм, тільки замість Пуссі тепер нас супроводжує незграбна, просто неотесана й така сама холодна висока чорнявка. Мені, хоч як це дивно, бракує Пуссі, дарма що вона жодного разу не посміхнулася до мене, жодного разу не глянула в мій бік. Проте я відчував утіху, коли дивився на неї.

Коли ми під'їздимо до гори, я зупиняю Чучку, обертаюсь і чекаю на "козацьку варту". Нарешті Джекі порівнюється зі мною, і я цілком природно запитую її, як себе почуває Пуссі. Моя сміливість приголомшує Джекі. Мовчазгна угода, нещодавно укладена між нами, викликає в неї таку ніяковість, а те, що я лікував її подругу, так зворушує Джекі, що вона відповідає:

— Пуссі почне виконувати свої службові обов'язки наступного тижня.

Я наздоганяю Джеса та Стайна, і Джес заводить пісню. Ми співаємо, щоб

заглушити звукоуловлювач "козацької варти". Коли я розповідаю Стайнові про свою розмову з Джекі, він знизує плечима, трясе сивим чубом І бурчить:

— Якого це дідька вас зацікавило те дівчисько?

— Вона ж бо моя пацієнтка, — відповідаю я.

Після цих моїх слів Стайн скоса зиркає на мене. Проте він задоволений.

— Тепер, — каже, — вони змушені будуть розмовляти з нами.

І справді, наступної неділі ми, щойно в'їхавши в ліс, дожидаємось "козацької варти", потім Стайн під'їздить до Пуссі, дивиться їй у вічі й осудливим голосом питає:

— Скажіть, ви, коли цілились у доктора Джесперсена, мали намір застрелити його?

Пуссі страшенно червоніє й надсадно вигукує:

— Я не цілилась у нього? Я хотіла вистрілити в повітря! У тому, що сталося, винен доктор Мартінеллі — він пустив свою Чучку на мого коня!

Я сухо кажу:

— Звідки мені було знати, що ви не хотіли застрелити Джесперсена? Ви завжди ставитесь до нас із лютою ненавистю.

Пуссі ніяковіє, але не дивиться на мене.

— Ми не відчуваємо до вас ненависті, — відповідає вона, захищаючись. — Ми виконуємо вказівки.

— Годі розмовляти! — рішуче втручається Джекі.

— Ті вказівки забороняють вам і розмовляти з нами? Тоді скажіть, хто ми у ваших очах? Чудовиська? Безправні істоти? Злочинці?

Цей мій раптовий наступ збиває їх із пантелику; я користуюся з нагоди й звертаюся до Пуссі:

— Вам вистачило мужності сказати, що ви не відчуваєте до нас ненависті. Але ж ви навіть не подякували мені за медичну допомогу.

— Невже я повинна дякувати й за те, що ви збили мене з коня?!

— Ви добре знаєте, що я не мав наміру збивати вас з коня. Ви забуваєте, що коли б я не наполіг і не подав вам негайної допомоги, то містер Берроу відвіз би вас до міста! Двісті кілометрів автомобілем! Три години в дорозі! Ви відчули б, що це таке!

— Що ж, дякую, — сердито каже Пуссі, але цього разу не відводить погляду, і я встигаю зазирнути їй в очі.

— Ну годі! — сичить Джекі. — Прошу вас припинити розмову!

Ми повертаємо коней. Ідемо далі. В мене складається враження, що я здобув перемогу. Але так триває недовго, бо Стайн майже відразу й розвіює моє враження. Він киває Джесові головою, щоб той співав, а сам накидається на мене з докорами. Голос у нього низький, свистючий, у його англійській дедалі помітнішою стає німецька вимова.

— Ральфе, я не збираюся розтлумачувати тобі все ще раз. Ти такий самий божевільний, легковажний і безвідповідальний, як і Джес, і це ще м'яко сказано. Що діється між тобою і цією дівчиною? Вдаєш, ніби сваришся з нею, а сам залицяєшся! А вона, дурепа, відповідає тобі взаємністю! Розмовляти, звісно, можна! Але ж не так! Чим це для тебе скінчиться? Ще гіршими неприємностями. І для нас також. Подумай про Дейва, якщо не хочеш думати про нас! У всякому разі, якщо ти поведешся так ще раз, якщо я знову побачу, що ти дивишся на цю дівчину, то зроблю дуже просто: відмовлюся від прогулянок, і ви їздитимете самі!

— Стайне, ти користуєшся тим, що старший від мене, — роздратовано відповідаю я. — Але твій вік не дає тобі ніякої влади наді мною! Мені не потрібен татусь, який би радив, що я маю робити.

Стайн замовкає, Джес перестає співати. А я дивуюся, що мене так раптово охопив гнів. І водночас хвилююсь. На мою думку, в цій моїй реакції є щось ненормальне. Симптоми неврозу або, точніше, його наближення. О, знаю, це даються взнаки мої напружені взаємини з Дейвом, суспільне приниження, якого я зазнав, мовчанка Аніти. Гаразд. Я не вірю — принаймні в моєму випадку — у цілющі властивості психоаналізу. Навпаки, я вірю в лікувальну спроможність людської поведінки. Змінивши поведінку, я, гадаю, зможу певною мірою полегшити свої страждання.

Я махаю рукою Джесові, щоб він знову глушив співом нашу розмову. Цього разу він не співає, а декламує "Дорогу, якою ми не ходили" Роберта Фроста, що може видатися "парубоцькій варті" зухвалою іронією.

Я обертаюся до Стайна й досить спокійно кажу йому:

— Я не зовсім усвідомлював, що залицявся до цієї дівчини. Але ти маєш рацію. Це безглуздо. Більше не буду.

Стайн зводить брови, і з-під обвислої шкіри його повік у мене втуплюються проникливі очі. Він не вимовляє ні слова, — але я знаю, що він про мене думає: чемний хлопець, покинутий дружиною, і таке інше. Я погамовую роздратування, нахиляюся, поплескую Чучку по спині, потім підбираю повідки й кажу:

— Но-о, Чучко, рушаймо!

Я легенько б'ю чобітьми кобилу під боки, вона зривається з місця, і ми мчимо до недосяжного обрію. У вухах свистить вітер, і я почуваю себе вільним.

Другого дня я отримую від Аніти дуже короткого листа. Вона приїде наступної суботи, і цього разу, мовляв, напевне. Але я не вірю. Я сердито жмакаю листа й засовую його в кишеню. Потім, згадавши про свій лікувальний прийом, одразу ж повільно дістаю листа, розгладжую, дбайливо згортаю і статечно кладу в гаманець. Та це нічогісінько не дає. До горла мені підкочується клубок, долоні пітніють, ноги тремтять: я знаю, Аніта не приїде. І мені доведеться чекати ще один нескінченний тиждень, поки вона відмовиться від поїздки, знов.

Вже півроку я тупцюю зі своїми дослідами на місці. Я хотів би повернутись у минуле й пояснити, чому. Сировини, звісно, вистачає, головного мозку нам привозять стільки, скільки треба, не бідні ми й на піддослідних тварин, маємо чудове обладнання. Вся причина в людях. Ні, річ не в тому, що вони некомпетентні чи їм бракує знань, та й чисельно їх доволі. Але вони чужі мені й нездружені між собою через кастовий поділ. У моїй лабораторії працюють три ЧО — Пірс, Сміт і я, а також десяток С та сім жінок. Жінки за своїми посадами займають найнижчі щаблі службової драбини. Але з суспільного погляду вони стоять у Блувіллі на самісінькій верхівці — вище за С і за мене самого.

У двох випадках я бачу явну несправедливість. Дві з цих жінок заслуговують більшого, ніж обмежених знань, до чого їх прирекла наша жінконенависницька культура. Але, з іншого боку, я ніяк не можу змиритися з чоловіконенависництвом, жертвою якого став і сам. Внаслідок усього цього склалося нестерпне становище. Я почуваю себе чорним лейтенантом, що командує взводом білих солдатів. Отож мушу підкорятись і терпіти зневагу.

Лабораторія — це передусім колектив, і треба, щоб цей колектив працював, згуртований однією метою, щоб його членів бодай трохи єднало людське тепло. А саме цього нам і бракує. За таких несприятливих умов я теж не дуже добрий керівник, та й не можу ним бути. Неважко зрозуміти причину.

Серед моїх працівників найблискучіший, найбагатший ідеями і найталановитіший — Гребел. Це міцний чоловік, якому пішов п'ятий десяток. Високий, худорлявий, з негнучким станом, проте спритний, голова лиса, широке чоло математика, чорні очі маленькі, пронизливі й завжди насторожені, ніс довгий, рівний і гострий, губи тонкі, підборіддя клинцем. Обличчя теж довгасте й загострене, мов лезо ножа.

За нормальних умов доктор Гребел, коли зважити на його досвід, розум і талант, мав би бути моїм найближчим помічником, ближчим за Пірса й Сміта — загалом чудових дослідників, про яких я можу сказати лише те, що їх не дуже розпирають ідеї.