Чоловіки під охороною - Сторінка 39

Щоб якось заспокоїтись, я починаю ходити довкола басейну. Раз у раз глибоко вдихаю повітря, виймаю з кишень руки і не без зусиль намагаюся розтиснути кулаки.

Так я підходжу — мов "козирячись", як сказала б ота дівчина в шалі, — до південної скляної стіни, коли це в другому кінці басейну відчиняються двері, й разом з поривом вітру до зали розгонистою твердою ходою ступає жінка. Її зріст мене ошелешує. Вона в штанях для верхової їзди, у чоботях, пуловері з відгорненим коміром і з батогом у руці. Помітивши мене, жінка вражено застигає на місці. Її велетенська постать стоїть переді мною, але обличчя повернуте ліворуч, тож я бачу тільки її профіль. Вона скоса дивиться на мене одним оком, наче птах.

— Що ви тут робите? — грізно питає жінка.

Мені вже набридла ця неповага, і я відповідаю:

— Ви самі повинні знати. Це ж бо ви мене сюди викликали.

Жінка обпалює мене поглядом — і знову ж таки, як я помічаю, одного ока.

— Не прикидайтеся, ніби не розумієте мого запитання. Що ви робите в моєму басейні?

Її тон свідчить про те, що я не гідний ступати сюди своєю ногою.

— Особа, що сидить у вітальні, не схвалила моєї присутності там.

— Яка особа? — питає жінка пихато. — Тут тільки одна особа — я!

Коли до людського роду не належить навіть дівчина в шалі, то до якої категорії відносять мене?

— Ходімо, — каже жінка. — Зараз я все з'ясую.

І вона, розмахуючи батогом, широким кроком простує до вітальні. Я йду за нею.

Нашим очам відкривається несподіване видовище. Дівчина з пухнастим білявим волоссям лежить гола долілиць на канапі й уткнувшись обличчям у куток, плаче.

— Що з вами, Одрі? — питає Гельсінгфорс.

— Цей тип, — відповідає Одрі, підводячись і показуючи на мене пальцем, — намагався мене зґвалтувати.

Я з обуренням кричу:

— Неправда!

В Одрі все фальшиве: голос, очі, плач, поза, нагота. Дівчина нагадує третьорядну актрису, яку режисер марно намагається примусити ввійти в роль. На зґвалтовану вона анітрохи не схожа.

— Одрі, — байдужно каже Гельсінгфорс, — перестаньте скиглити й розкажіть мені все до ладу.

Але Гельсінгфорс грає теж погано. Надто вже вона холоднокровна.

— Це чудовисько... — белькоче Одрі.

Я мовчки скрегочу зубами. Все в неї фальшиве — слова, інтонація...

— Це чудовисько, — провадить Одрі, — накинулось на мене, тільки-но ввійшло до кімнати. (Як це правдоподібно!) На щастя, я вирвалася від нього, схопила револьвер і запропонувала йому вийти.

"Запропонувала"!.. Та вона ще й уміє шляхетно розмовляти!

Я не витримую:

— Все це від початку до кінця неправда.

На жаль, я проказую ці слова, а не викрикую. Тому вони звучать непереконливо. Я теж погано граю. Мабуть, через те, що заражаюсь посередньою грою своїх партнерок.

Гельсінгфорс повертає до мене правий бік обличчя, розмахує батогом, наче погрожуючи неугавному собаці, а тоді, не підвищуючи голосу питає мене:

— Ви все сказали?

— Ось бачите, — каже Одрі, скиглячи, — він зірвав з мене трусики й ліфчик!

Вона показує пальцем на розкидані по дивану "речові докази" й револьвер серед них. Я з полегкістю завважую, що Гельсінгфорс хапає зброю, замикає її в шухляді нічного столика й, сховавши ключа в кишеню, знову стає перед Одрі. Її висока, плечиста постать затуляє від мене мою "жертву", і я ступаю крок убік. Але ближче не підходжу. Я майже певен: якщо я знову розтулю рота, Гельсінгфорс не завагається дати мені ляпаса.

— Як ви гадаєте, — питає з приголомшливим спокоєм Гельсінгфорс, — чому Мартінеллі порвав бретельки на вашому ліфчику?

— Думаю, він хотів подивитись на мої перса, — відповідає Одрі, потуплюючи очі.

Гельсінгфорс регоче й величезним пальцем тицяє в крихітні перса Одрі.

— Ви жартуєте, люба! Там нема на що дивитись!

І знову регоче. Тепер вона принаймні природна. Глумливість пасує їй більше, ніж байдужість. І раптом Гельсінгфорс бере з канапи ліфчик, підносить його собі до носа й нюхає.

— Я так і думала — ви брешете! — грізно каже вона.

— Гільдо!

— Брешете, стерво! Цей ліфчик не пахне потом. Жінка, щоб ви знали, пітніє, коли її намагаються зґвалтувати. Передусім зі страху. А ще через те, що вона відбивається. Ви брешете й брешете мені! Ви були проти приїзду сюди Мартінеллі, а коли я на вашу думку не зважила, ви вирішили будь-що цьому перешкодити. Гаразд. Я вас провчу, як мені перечити. Ви гола, і я зараз же з цього скористаюсь.

— Ні, ні! — кричить Одрі, вибалушивши зі страху очі й згорнувшись у клубок.

Гельсінгфорс швидко нахиляється, брутально хапає Одрі за ногу, перевертає її на живіт і тягне по канапі, аж поки обидві ноги дівчини повисають у повітрі. Потім Гельсінгфорс стискає їх своїми взутими в чоботи ногами й тричі повільно, з дивовижним спокоєм і силою, яка мене приголомшує, шмагає Одрі батогом по сідницях. На них умить проступають три червоні синці. Одрі скрикує, але тільки один раз, а тоді, хоч як дивно, навіть не скиглить, лише тихенько стогне, наче боїться зчиняти галас.

Гельсінгфорс хапає Одрі за руку, скидає її на підлогу, а сама сідає на канапу, розкинувши ноги.

— Чоботи!

Нага Одрі, шморгаючи носом, підводиться й починає стягати з Гельсінгфорс чоботи. Зробити це нелегко. Дівчині бракує сили, вона вся тремтить. Але водночас Одрі сповнена ласки й покори, немовби їй подобається отак прислуговувати.

— Мартінеллі, — каже Гельсінгфорс, повертаючи в мій бік Юпітерів профіль і втупляючись у мене чорним оком, — ось ви й ускочили в халепу!

— Я?

— Ви ж чули, що сказала Одрі? Вона звинувачує вас у тому, що ви хотіли її зґвалтувати.

Я відповідаю, силкуючись зберегти спокій:

— Ви добре знаєте, що це неправда.

— Це неправда з погляду моїх взаємин з Одрі. Але це зовсім не так з погляду моїх взаємин з вами.

— Я вас не розумію.

— Пуловер! — звертається Гельсінгфорс до Одрі й погрозливо додає: — І перестаньте скиглити! Ви псуєте мені настрій.

Одрі замовкає.

— Мартінеллі, — веде далі Гельсінгфорс, як тільки її голова виринає з пуловера, — ви ще не зовсім добре усвідомили ситуацію. Тут правда — лише те, що називаю правдою я. Поміркуйте самі: якщо я вирішу підтвердити слова Одрі, то який суд вас виправдає?

— Але таке свідчення було б фальшиве!

— То й що? — каже вона, зводячи брови.

Я мовчу. Чи серйозно я маю сприймати цю погрозу? А може, це тільки садистський жарт?

У цю мить Одрі — очевидно, зрадівши, що мене покарають, — по-пташиному скрикує і, нахилившись, ніжно цілує Гельсінгфорс у руку вище ліктя. Та одразу ж відкидається назад, впирається широкою ступнею в голі груди дівчини й щосили відштовхує її. Одрі падає на підлогу, але вмить схоплюється на ноги. На її обличчі не видно жодного сліду образи чи злоби.

— Ви божевільна! — зневажливо вигукує Гельсінгфорс. — Перестаньте мене облизувати, прибережіть свої телячі ніжності для себе. Я їх терпіти не можу. Я вже не раз вам про це казала. — І, скидаючи з себе ліфчик, різко промовляє: — Штани!

Цієї миті я відвертаюсь і дивлюся на вогонь у каміні. Мабуть, Одрі завагалася, бо Гельсінгфорс нетерпляче повторює свій наказ. Від штанів справа перейшла, очевидно, до трусиків, бо я чую, як Гельсінгфорс каже із сарказмом:

— Легше! Нащо рвати їх?! Ніхто ж не повірить, що мене хтось хотів зґвалтувати!

Тиша. Рипить підлога. Мабуть, Гельсінгфорс підвелась.

— Піду поплаваю, — каже вона трохи бундючно, так ніби йдеться про важливу подію, про яку неодмінно має знати весь світ. — Одрі, дайте Мартінеллі секундомір. А самі вдягніться й приготуйте для мене чай.

Одрі не подає мені секундоміра в руки. Вона кладе його на стіл і колючим поглядом дивиться на мене.

Коли я заходжу до зали з басейном, Гельсінгфорс, гола, схожа на статую, стоїть на бортику й показує мені, щоб я став праворуч від неї. Мені спадає на думку, що вона, мабуть, одноока, бо її ліву щоку постійно прикриває густе волосся. Але цієї миті вона закидає його назад, і тепер я бачу і її ліве око, чорне й блискуче, анітрохи не лагідніше за праве.

За моїм знаком Гельсінгфорс, наче викинута з катапульти, стрибає у воду, я вмикаю секундомір і дивлюся на неї. Ця жінка — чудова спортсменка. Вона пливе так швидко, що перед її обличчям у воді утворюється своєрідна западина, тож їй не конче повертати голову набік. Але особливо мене вражає її велетенський зріст (заввишки вона, певне, з метр дев'яносто) і м'язи — хоч їх у воді й не видно, все свідчить про неабияку силу цієї жінки. Я стежу за рухами Гельсінгфорс і міркую про те, що коли панівна роль у нашому суспільстві залишиться за жінкою, то, цілком можливо, спорт, який вона візьме собі на озброєння, через кілька поколінь змінить будову її тіла і, з огляду на зріст, вагу та м'язи, зробить її головою сім'ї — якщо сім'я, звісно, ще існуватиме.

Гельсінгфорс сказала мені, що збирається проплисти з кінця в кінець басейну вісім разів. Як тільки вона завершує цю дистанцію і торкається пальцями кахляної мозаїки, я зупиняю секундомір. Гельсінгфорс незадоволена своїм часом, звинувачує мене в тому, що я погано його засік, і, насупивши брови, виходить з води. З неї стікають патьоки, вона бере два рушники, один із них кидає мені й, не дивлячись на мене, сухо каже:

— Витріть мені спину.

Хвилю повагавшись, я підкоряюсь. Якщо мені й доведеться вступити з нею в сутичку, то тільки не через таку дрібницю. А вона, судячи з усього, гадає, що їй усе дозволено. Невже завдяки її мільйонам? А може, завдяки оцій могутній постаті, якої я тепер торкаюся пальцями (мої очі ледве сягають їй до лопаток) і яка здається мені жахливою — адже Гельсінгфорс, я знаю, не завагається скористатися своєю фізичною міццю проти мене. Передусім я вирішую приховати від неї страх, який вона в мене вселяє. Але згодом переконуюсь, що це моє рішення не зовсім слушне. Гельсінгфорс притаманний інстинкт, який допомагає жінкам стримувати себе перед силою чоловіка, з яким вони ходять на прогулянки, щоб не розбудити в ньому звіра.

Орудуючи рушником, я з подивом помічаю, що мені вже трохи аж подобається витирати цю статую. Шкіра в неї така гладенька, форми такі гарні, дарма що могутні, такі надзвичайно жіночні, що я не поспішаю завершувати свою роботу. Дивна річ, але ні жорстокість Гельсінгфорс, ні її величезна постать не викликають у мене ніяковості.

— Досить, — каже Гельсінгфорс і, не обертаючись, простягає руку по рушник, а потім накидає його собі на плечі.