Чоловіки під охороною - Сторінка 50

То чи я не бажаю, запитував Берроу, щоб її замінили кимось іншим?

Відповідаючи, я теж мушу грати. Я пишу, що мене дивує цей раптовий від'їзд, я протестую, хоч і стримано, проти нього, шкодую, що Кроуфорд не попередила мене про це, й висловлюю побажання, щоб її мені повернули. А що в моїх дослідженнях уже досягнуто помітного прогресу, то я, мовляв, не бачу потреби в її заміні.

Я пишу так з двох причин, які, звісно, замовчую. По-перше, "заміну", яку мені лицемірно пропонує Берроу, навряд чи зроблять. А по-друге, якщо в мене і є шанси на успіх, то краще буде — з усіх поглядів — не вводити нову людину до колективу, який згуртувався в науково-дослідній роботі.

Тепер, коли Кроуфорд від нас поїхала, нам, мабуть, не доведеться боятись доносів.

Написавши відповідь Берроу канцелярськими термінами, бо тільки їх він і розуміє, я йду — оскільки селектор не працює — до кабінету Берідж, щоб показати їй цього листа. Відколи моя втеча стала першочерговим завданням, Берідж, хоч і залишилася такою самою енергійною, втратила веселий настрій і свіжий колір обличчя. А сьогодні вранці я з подивом і .болем завважую, що в неї не тільки порум'яніли щоки й повеселішали очі, а й сама вона зробилася трохи бадьорішою. Я з прикрістю думаю, що жінки — незбагненні створіння; скажімо, ось ця, яка, здавалося, так боялась розлуки зі мною, вже змирилася з моїм від'їздом. Поки вона з грайливою усмішкою на вустах (очевидно, від'їзд Кроуфорд анітрохи її не засмутив) читає мого листа, я блукаю поглядом по спартанській кімнаті, схожій майже на клітку, і натрапляю над її вогненним волоссям на вельми барвистий настінний календар, який я, зрештою, бачив тут завжди. Але те, що я завважую сьогодні, дивує мене. Неділя 28 червня обведена червоним олівцем.

Берідж має очі скрізь: на плечах, на лопатках, на потилиці, на маківці. Схилившись над листом і втішаючись тонкощами бюрократичного стилю, вона водночас відчуває мій подив, помічає, на що спрямований мій погляд, підводить голову й усе розуміє. І одразу ж червоніє (на її обличчі молочного кольору рум'янець проступає особливо виразно). Вона намагається приховати своє збентеження і— ще більше ніяковіє, квапливо коментує мій лист, а тоді схоплюєтеся, з місця, бажаючи, певне, заступити від мене календар.

Як представник чоловічого крила організації "ми" я відчуваю, що повинен бути стриманим. Тому не ставлю Берідж ніяких запитань. Зате ставлю одне собі: що знаменного має відбутися в неділю, 28 червня, оскільки Берідж так старанно окреслила цю дату?

Через годину я вирішую дещо в неї розпитати і знову заходжу до її кабінету. Я гак заглибився в свої думки, що аж коли опиняюся посеред кабінету й підводжу очі, то помічаю: Берідж в ньому немає. Я вже збираюся піти, коли враз похоплююсь. Щось тут змінилося. Барвистий календар, єдина кольорова річ у цій суворій кімнаті, зник. Але мені не довго доводиться його шукати: він лежить на столі Берідж. Я підходжу ближче й роздивляюсь його: олівець довкола-дати 28 червня стерто. Уважно глянувши, можна побачити залишки гумки й стертого паперу, а коли придивитися ще пильніше, то помітиш і слід від гострого грифеля.

Гаразд, я більше не ставитиму собі запитань. Навіть постараюсь забути про календар. Певно, це ще одна невеличка таємниця загадкового життя в Блувіллі. А втім, сьогодні субота — той день, коли має повернутися Гельсінгфорс. Ця думка приходить мені в голову, коли я простую до кафетерію на ленч, і відбиває апетит.

Дейв прибіг сюди раніше й уже сидить за столиком зі своїми друзями. Поруч із ним — його улюблена Джоан Сміг, привабливість якої і справді впадає в око.

Шукаючи з тацею в руках вільне місце, я, на превеликий свій подив, раптом бачу, як Муч здалеку киває мені головою, запрошуючи за свій столик. Між нею і Стайном справді є вільне місце, можна подумати, що вони приберегли його для мене. Їхні незбагненні примхи скінчились, і ось Муч і Стайн знову виявляють до мене прихильність. Кругле обличчя Муч випромінює з-під білої пов'язки приязнь, а Стайн, кинувши мені кілька теплих слів, з обуренням нарікає на погану погоду. Коли його послухаєш, то можна подумати, що температура повітря також має расистський характер. Незважаючи на свій пишний чуб, Стайн не скинув ("Через протяги", — уточнює він) капелюха й вовняного шарфа, який йому сплела дружина — на мою думку, досить грубо, але тут багато важить сам цей факт. І сьогодні цей факт мене зворушує. Я заздрю цьому подружжю, яке прожило разом у злагоді сорок років. Потрапивши в полон до чорних думок, я зі смутком запитую себе: коли одне з них помре, що станеться з другим? Чи зможе те друге жити саме? І раптом я перевтілююсь у Стайна й уявляю собі випростану й бліду Муч на смертному ложі, а себе — вкляклого навколішки, сповненого розпачу від того, що втратив таку по-материнському добру дружину. Ця картина виникає в моїй уяві так виразно, що до горла мені підкочується клубок, і я аж підстрибую, коли пухкенька й тепла рука — рука небіжчиці! — раптом лягає на мою руку і чийсь голос шепоче мені на вухо:

— Ну що ви, Ральфе, не сумуйте, може, сьогодні вам не зателефонують.

Ні, вона не помиляється, це я намагався сам себе обманути, гадаючи, ніби її смерть мене засмутила. Я дивлюся на Муч. Які безглузді думки прийшли мені в голову! У свої шістдесят років Муч добре себе почуває, щоки в неї свіжі, очі ясні. Клубок підкотився мені до горла не від. думки про її смерть, а від страху почути в телефонній трубці голос Гельсінгфорс.

Я всміхаюсь до Муч, а потім одразу й до Стайна, бо цей старий дуже ревнивий. Йому не сподобалося, що його "золотко", як він називає по-німецькому дружину, поклало свою руку на мою. А втім, Муч ту ж мить забрала руку, і я тепер тільки всміхаюсь і мовчу. Мабуть, кафетерій нашпигований мікрофонами. До речі, як мені розуміти слова Муч? Я ладен побитися об заклад, що вона не знає і ніхто з "нас" не сказав їй, хто телефонував мені минулої суботи під час ленчу. Може, вона помітила з виразу мого обличчя, коли я повернувся до столика, як схвилював мене той дзвінок, і з цього зробила якийсь висновок? Тоді чому ж вони цілий тиждень дулися на мене? І чому сьогодні настало примирення?

Вийшовши з кафетерію, я натрапляю в коридорі на містера Берроу. Всі ці зустрічі тут — не просто збіг. Містер Берроу має в своєму кабінеті телевізійну систему і з її допомогою стежить за дверима кафетерію. В усякому разі, ось він вийшов зі свого барлогу й м'яко ступає мені назустріч у черевиках на товстій підошві.

Сьогодні він якийсь слизький, брезклий, обличчя в нього олійного кольору... Про містера Берроу легко можна було б написати "чорну" поему або зняти фільм жахів. Коли я бачу здалеку цього великого білуватого колобка, мені щоразу здається, що він ось-ось мене проковтне. Дивлячись, як він, загородивши своєю безформною постаттю вузький коридор, повзе назустріч мені на своїх псевдоподіях, я питаю себе, чи він не обгорне мене цитоплазмою, чи не втопить і не перетравить мене в своєму смальці. Одначе за півтора метра — на безпечній відстані — він зупиняється, наче боїться, що, підійшовши ближче, заразиться від мене бацилою чоловічої спроможності. А втім, я знаю, як містер Берроу боїться фізичного контакту з такими, як сам, навіть із по-справжньому такими, як сам, — із скопцями. І коли я дивлюсь, як Берроу отак зупиняється, благаючи мене своїми синьо-зеленими очима не підходити ближче й надуваючи повні щоки, щоб пробелькотіти кілька плутаних фраз, він нагадує мені радше пульпу, ніж амебу. Я не можу витерпіти того, як його кулеподібні очі водять по мені своїми щупальцями, шукаючи шпарки, крізь яку могли б висмоктати з мене думки. Це мене паралізує. Я почуваю себе мухою, що сіла на липучку.

— Докторе Мартінеллі, — каже містер Берроу, і голос його полонить мене, я застрягаю в ньому, наче в патоці, — мені подзвонила Гельсінгфорс і сказала, що звідти, де вона тепер перебуває, не зможе приїхати на цю суботу й неділю до Блувілла. Гельсінгфорс, — веде він далі з тією вдаваною обережністю у висловлюваннях, яка так легко зживається з бундючністю, — дала мені зрозуміти, що, певно, не зможе приїхати й наступного тижня. Її затримують невідкладні справи у Вашингтоні, де вона має поговорити із секретарем міністерства охорони здоров'я, освіти і соціального забезпечення. — Він не каже ХЕВ, бо не любить вживати абревіатур.

Потім містер Берроу додає з усмішкою, від якої його щоки здригаються, наче желатин:

— Я подумав, що вам буде приємно це знати. — І по-змовницькому позирає на мене.

Коли містер Берроу всією своєю масою нависає наді мною, я усвідомлюю, що за цією поважністю, з якою він звертається до мене, криється поведінка сповненого злості раба. Містер Берроу схиляється перед фаворитом, але нетерпляче жде його падіння.

— Дякую, містере Берроу, що поінформували мене, — кажу я. І одразу ж завважую, як у нього посмикуються щоки. Навіть для подяки є свій бюрократичний стиль. А моя фраза така коротка, що просто ображає його.

Проте я дякував цілком щиро: "невідкладні справи" Гельсінгфорс надають мені тиждень чи, може, й два перепочинку. Ось тут починаєш, мов на долоні, зважувати значення плину годин. Мене пойняло таке саме почуття два роки тому, коли мені мали робити досить просту операцію і відклали її на три тижні: я втішався кожним днем тієї несподіваної відстрочки. Я подумав також, що відсутність Гельсінгфорс дасть змогу "виграти час" для наших планів — без небезпеки для мене.

В неділю я їду з Джесом і Стайном на верхову прогулянку, щоб трохи розслабитись після напруженого тижня в лабораторії; крім того, мені дуже хочеться побачитися з Джекі. Але мене чекає розчарування. Я бачу, як Джекі, струнка й по-військовому підтягнута, стоїть біля сторожової вишки, спостерігає за вартовою, що роздає жетони, та двома охоронницями на конях, і чітким, уривчастим голосом дає їм вказівки. Вона розмовляє з підлеглими командирським тоном; підборіддя в неї задерте, пілотка збита набакир. Я не чую, що Джекі каже, тільки милуюся здалеку її постаттю. Але я розчарований: вона з нами не поїде, бо випроводжає своїх підлеглих. І, до речі, навіть не погляне в мій бік. Ні разу. Навіть краєм ока. Як видно, забула про ту ніч у лісі...