Чоловіки під охороною - Сторінка 57

Одначе не поспішає це робити. Що більше я дивлюсь на цю дівчину з масивною щелепою й тонкими губами, то менше вона подобається мені.

— Я доповім і про шофера.

— Гаразд, — кидає Берідж.

І тут Лія вперше за всю розмову припускається помилки. Вона вмикає передачу й натискає на акселератор. Тоді вартова сухо каже:

— Вимкніть двигун, вийдіть і відчиніть фургон.

Я весь напружуюсь і відчуваю, як у мене починає калатати серце. На мить западає мовчанка. Берідж знову бере себе в руки. Вона вимикає двигун і монотонно, але ущипливо каже:

— Голубонько, там нема нічогісінько, крім чоловічого сім'я в холодильнику.

Дівчина кліпає очима, наче їй дали ляпаса. Але не здається.

— Ви чули, що я сказала? — питає вона.

— О, даруйте, — каже Берідж, підвищуючи голос. — Я хочу знати, хто за що відповідає! Я заявляю вам: ви не маєте права чіпати моє сім'я в холодильнику!

— Робіть, що я вам наказала! — кричить вартова.

— Ну, якщо ви наполягаєте на своєму, то викличте лейтенанта, — промовляє Берідж із подиву гідною холоднокровністю. — Я відчиню їх тільки при ній.

Мене сповнює страх і лють, особливо на Джекі. Вона пообіцяла, що під час перевірки буде тут. З її вини все піде шкереберть. Куди вона запропастилася?

-т Вийдіть, — коротко каже вартова.

Берідж підкоряється, але хитрощі вартової вона розгадала. Перш ніж вийти з автомобіля, вона бере ключі й ховає їх до кишені.

— Дайте ключі! — сердито гримає вартова.

— Голубонько, — каже Берідж, — це сім'я — федеральна власність. Крім мене, ніхто не має права доторкатись до нього.

Несподівано дівчина скидає карабін і наставляє його в груди Берідж. Мені впадає в око, що в неї тремтять руки.

— Дайте ключі! — знов кричить вона.

Тоді я вирішую втрутитися. Я сідаю за кермо, вистромляю з дверцят трохи змочену спиртним голову і кажу з іспанською вимовою:

— Сеньйоро солдате, ви не повинні стріляти в сеньйору Бесс. Вона федеральна службовка.

— Не називайте мене сеньйорою! — гримає вартова.

Виходить, вона ще й нікчема.

Гаразд, сеньйоро, — кажу я з дурнуватим виглядом.

У цю мить я натискаю ліктем на клаксон, і лунає короткий сигнал. Я зробив так ненароком, але вирішую скористатися з цього і знесилено опускаю напахчену спиртним голову та обидві руки на кермо. Лунає довгий пронизливий сигнал, і в ньому тоне голос вартової, що, певно, погрозливо наказує мені підвести голову. Краєм ока я бачу, як із барака до нас біжать охоронниці. Їх п'ять чи шість, всі дуже стривожені й зі зброєю в руках. Зчиняється метушня. Лунають крики. На мою адресу летить найбрудніша лайка. Багато рук, не таких уже й ніжних, торсають мене, намагаючись відірвати від керма. Та все марно, я щосили тримаюся за нього, аж поки нарешті бачу Джекі. Вона щодуху біжить з табору — розчервоніла, зблискуючи очима. Лунають накази. Збентежені охоронниці повертаються до свого барака. Довготелеса вартова виструнчується й завмирає. Вона приголомшена. Берідж і я також. Джекі забирає в Берідж ключі від автомобіля, посилає вартову ввімкнути світло в таборі, відчиняє й гучно зачиняє бічні дверцята фургончика, повертає Берідж ключі, а тоді нахилившись, сердито шепоче:

— Ви не дотримались плану — під'їхали сюди на п'ять хвилин раніше.

Я зиркаю на годинник. Джекі має рацію. В усьому винна Берідж, це вона так квапила мене, коли я лічив пульс сонним Бесс і Рікардо. Я поправляю білого чепчика й посуваюся на своє місце. І тут відчуваю присмак крові в роті й біль у яснах. Ті люб'язні дівчата добряче почастували мене кулаками!

Наш фургончик рушає. Блувілл і його сторожова вишка лишаються позаду. Я прикладаю до ранки носовичок. Цієї хвилини я почуваю образу за те, як зі мною поводилися, за оце своє маскування, за вуса, за зелений значок, що блищить у мене на грудях. Якби я не боявся знову порушити наказ, то негайно викинув би його к бісу. Так, Блувілл я залишаю не дуже гарно.

Фургончик котиться путівцем, підстрибуючи на вибоїнах. Берідж зриває з себе вуалетку й перуку, струшує волоссям кольору червоного дерева, повертає до мене голову й раптом сердито каже;

— Бачу, ви здатні виявити ініціативу тільки тоді, коли треба допомогти рідному синові!

Я аж підстрибую. Це вже занадто! Це вкрай несправедливо! Ніби я не допоміг і їй! І ніби "ми", що взяли всю справу в свої руки, досі давали мені бодай якусь змогу приймати ухвали самому! Я впіймав тебе на гарячому, Берідж, ти виявляєш статеву зверхність! Адже до мене ставляться, як колись до жінок, зневажливо, ніхто зі мною не радиться, мені забороняють вживати будь-яких заходів на власний розсуд, а коли я нічого не роблю — ще й докоряють за це! Я притискаю до губи носовичка, мовчки забиваюсь у куток і, не дивлячись на Берідж, утуплююсь очима в темряву.

Переді мною вимальовується сумна картина майбутнього. Я думаю про Дейва і про себе. Ревнива жінка, ревнощі якої поширюються навіть на Дейва.

І ще одна жінка, вагітна від мене, яка втікає разом із нами... Вона теж привласнила собі права на мене — адже обидві вони "охороняють" мене. О, я забув ще про свою законну ласкаву дружиноньку Аніту, з якою — про це теж слід пам'ятати я не оформив розлучення! В мене таке враження, ніби я міняю одну в'язницю на іншу...

Я дивлюсь у темряву. Ясна в мене кривавляться. Час від часу я. спльовую кров у носовичок. Які ж безрадісні, якщо добре подумати, мої перші хвилини на свободі!

Від'їхавши кілометрів два від Блувілла, Берідж зупиняє на узбіччі фургончик і вимикає всі вогні. Ми мовчки чекаємо. Під'їздить джип, з його дверцят з'являється голова Джекі. Вона повільно проминає нас, подаючи знак їхати за нею.

Через шість-сім кілометрів джип звертає з шосе на путівець, який петляє між ялинами, В сутінках, із вимкненими фарами ми насилу посуваємося, та коли раптом виїздимо на галявину, тут стає набагато світліше. Джекі вискакує із джипа, підбігає до нас і схвильовано каже:

— Коли почуєте постріли, не виходьте з машини, не розмовляйте й нічого не бійтесь.

Потім вона повертається: до джипа, скидає з себе уніформу й надягає старі, витерті на колінах зеленуваті джинси та пуловер каштанового кольору з відгорненим коміром і з пов'язкою із зображенням сухого листка на лівій руці. Відтак знову застібає портупею з револьвером, бере на плече карабін, згортає уніформу, кидає її в джип і з рацією в руці зникає між ялинами.

Знову настає довге чекання. Здалеку долинає перестрілка. Я хапаюся за ручку дверцят і чую голос Берідж:

— Куди ви?

— Заспокою Дейва.

— Сидіть на місці. Ви що, не чули наказу?

Я знизую плечима, вистрибую з кабіни й, відчинивши бічні дверцята фургончика, шепочу кілька слів загорнутому в покривало Дейву. Потім торкаюся рукою його обличчя: він геть спітнів. Я вивільняю його й нашорошую вуха. Стрілянина не вщухає. Я знову сідаю поруч із Берідж, яка бундючно каже:

— Чудово! Не стримуйте себе! Грюкніть дверцятами ще раз!

Та що таке слабкий стукіт дверцят, які я причинив за собою, проти цієї оглушливої стрілянини! Я й сам його майже не почув. Тож мені хочеться заскреготати зубами. Цієї хвилини ми з Берідж аж ніяк не відчуваємо любові одне до одного.

Стрілянина помалу вщухає, лунають ще три-чотири поодинокі постріли, і зрештою все стихає. Знову настає довге чекання. Потім у сутінках між ялинами з'являється темна постать Джекі. Вона без рації, без зброї, та коли підходить ближче, ми бачимо на її обличчі радісну усмішку.

— Справу зроблено! — збуджено каже вона.

Джекі розвертає джип і, ввімкнувши фари, знову котить на шосе. Ми їдемо вслід за нею.

Через три кілометри нас, тобто автомобіль Джекі, зупиняє гурт озброєних людей. Фари нашого фургончика освітлюють загін двадцятирічних хлопців і дівчат, одягнених так само, як Джекі, — в зеленуваті джинси й каштанові пуловери з нарукавними пов'язками із зображенням сухого листка. Одна з дівчат підходить до нас.

— Це ти той доктор, що з вакциною? — весело питає вона.

— Я.

— Вистром трохи голову у дверцята, щоб я подивилась на тебе.

Я вистромлюю голову.

— А в тебе нічогеньке личко, татусю, — каже вона, тягнучись до мене. І припадає до моїх губів.

Я не знаю, як. мені бути — ображатися за її слова чи радіти її поцілунку. І я кидаю навмання:

— Як поживаєте, партизанко?

Вона регоче.

— Чудово: цілуємось і воюємо!

Дівчина знову регоче й, похитуючись, розгонистою ходою іде від нас.

Гадаю, вона не дуже чистенька. Але губи в неї свіжі, а поцілунок її мав присмак трави. Ми повільно рушаємо. Коли ми проїздимо повз хлопців і дівчат, вони розмахують зброєю. Я вперше відчуваю подих свободи й примирливо дивлюся на Берідж. Вона сидить бліда, міцно вчепившись у кермо.

Митницю з американського боку захопив інший озброєний загін. Він чисельніший за той, що зустрів нас, і люди в ньому не такі збуджені. Я помічаю серед них кількох "стариків". У людей потемнілі, стомлені обличчя. Мабуть, у сутичці вони зазнали втрат.

Коротка зупинка біля канадської митниці. З усього видно, що на нас тут чекають. Промінь електричного ліхтарика світить спершу мені в обличчя, потім Берідж. Нам дають знак проїздити, і ми, не показавши ніяких паперів, рушаємо далі. Берідж зітхає й через кілька метрів зупиняє фургончик.

— Ральфе, ви не хотіли б сісти за кермо?

Ми міняємося місцями, і я встигаю сказати Дейвові, що він може скинути з себе покривало й лягти так, як йому зручно. Я їду за джипом Джекі. Попереду й позаду нас супроводжують мотоциклістки. Охорона не покидає нас і тут, але тепер уже канадська.

Далеко позаду зчиняється жвава стрілянина.

— Контрнаступ? — питаю я.

Берідж дивиться на годинника й хитає головою:

— Ні. Третій загін захоплює Блувілл.

Я підводжу брови.

— Яка мета цієї операції?

— Мети аж три, — відповідає бліда Берідж, зіщулившись на сидінні.

Я завважую, що вона розмовляє вкрай стомлено, хоч, як завжди, так само зверхньо.

— Перша: знищити блувіллський радіопередавач. Друга: вивезти тих людей, яким найбільше загрожує небезпека, — місіс Берроу, Ріту, Гребела, Пірса, Сміта й подружжя Стайнів. Третя: захопити вахтовий журнал проекту Джесперсена. Само собою зрозуміло, Джесперсена вивезуть теж, але, звісно, не гак шанобливо, як решту. Ми чекаємо від нього свідчень і самовикриття.

Я мовчу. Я просто в захваті. "Ми" ні про що не забули. З викриттям проекту Джесперсена воєнна машина, спрямована проти Бедфорд, дістане грізну зброю.

Саме тоді, коли я поринаю в роздуми, Берідж скручується клубочком і, затуливши руками обличчя, починає ридати.