Чорна гора - Сторінка 23
- Рекс Стаут -З-за дверей доносився гучний чоловічий голос. Вульф ледь відсторонився і приклав до дверей вухо. Сприйнявши його жест, як запрошення, я, в свою чергу, припав до отвору.
У кімнаті було четверо чоловіків. Один з них сидів на стільці спиною до нас. Другий не сидів, не стояв і, навіть, не лежав. Він висів. Мотузка, туго обмотана навколо його зап'ясток, була прив'язана до звисаючого зі стелі ланцюга, а ноги дригалися дюймах в шести над підлогою. До кожної гомілки були прив'язані інші мотузки, за кінці яких в різні боки тягнули двоє молодчиків – один праворуч, другий ліворуч. Ноги нещасного були розтягнуті на добрий ярд. Його обличчя розпухло до невпізнання і було так спотворене, що минула добра хвилина, перш, ніж я зумів його впізнати. Це був Петер Зов, чоловік з розплющеним носом, покатим чолом і низьким вкрадливим голосом, котрого ми зустріли в конторі Госпо Стрітара і котрий сказав Вульфу, що він людина дії. Атож, що стосується дії, Петер в ньому якраз брав участь, а ось голос його, підірваний дикими криками, надалі напевне позбудеться по меншій мірі частини медоточивості.
Чоловік, який сидів до нас спиною на стільці, замовк, а двоє катів знову потягли за вірьовки. Відстань між ступнями нещасної жертви розширилася до чотирьох футів, потім до чотирьох з половиною, до п'яти – тепер би вже ніхто на світі не упізнав би Петера Зова. Ще дюйм, ще... і Петер знову щосили закричав. Мотузки ослабли.
– Так не піде, Петер, – докірливо промовив той, що сидів. – Ти, схоже, вже збагнув, що досить тобі як слід закричати, і тебе відпускають. Зараз ти перестарався і крикнув завчасно. До речі, твоє верещання звучить не надто музикально, і нам, може, доведеться заткнути твою пащу кляпом. Ти не заперечуєш?
Петер Зов промовчав.
– Повторюю, Петер, – зауважив сидівший на стільці, – ти даремно думаєш, що все вже закінчено. Цілком можливо, що ти ще нам знадобишся, але для цього ти маєш мене переконати, що говориш правду. Я чоловік терплячий. Більшість відомостей, котрими ти нас тішив, виявилися нікчемними, а просто кажучи – фальшивими. Ти провалив відповідальне завдання, яке ми тобі доручили, і твої виправдання видаються мені не переконливими.
– Це не виправдання, – пробурмотів Петер Зов.
– Ні? А що ж тоді?
– Це факти. Я говорю правду.
– Маячня. Відв'яжи його, Буа.
Чоловік зліва від говорившого відпустив мотузку, повернувся до стіни, відв'язав обмотаний навколо гака ланцюг і став поступово відпускати його, поки ноги Петера не торкнулися підлоги.
– Відпочинь трохи, – сказав сидівший. – Я розумію, що тобі доводиться переконувати цього бовдура Госпо Стрітара, що ти працюєш на нього, в рівній мірі, як тобі доводиться доводити мені, що ти служиш нам. Останнє значно складніше, оскільки я зовсім не йолоп. Ти б міг здійснити цю операцію без найменшого ризика розбудити в ньому підозри, а ти замість цього відправився по його завданню в Америку. І тепер у тебе вистачає нахабства заявитися сюди, та ще й вимагати грошей! От, вважай, ми з тобою і розплачуємося. Якщо ти зумієш задовільно відповісти на мої запитання, то оплата прийдеться тобі більше до смаку.
– Я був вимушений їхати, – пролепетав Петер. – Я думав, ви це схвалите.
– Брешиш! Не такий же ти придурок. Ці вороги прогресу, котрі називають себе Духом Чорної гори, вони ж борються зовсім не з нами, а з Белградом, і нам вигідно, щоб вони всипали Белграду по перше число. Малоймовірно, звісно, що їм удасться скинути Тіто, хоча це зіграло б нам на руку. Тоді б увійшли під барабанний бій і миттю захопили би владу. Ні, ми лише прикидаємось, що налаштовані стосовно Духа Чорної гори вороже, і ти це прекрасно розумієш. Чим більше їм допомагає Америка, тим краще для нас. Якби цей лакей-лизоблюд Марко Вукчич, котрий нажив статок на тому, що годував ненаситних американських імперіалістів, посилав би їм всього в десять разів більше, ми би тільки виграли. А що зробив ти? По призиву Белграда відправився в Америку і вбив його.
Він змахнув рукою і продовжив:
– Чи ти розраховував, що ми не дізнаємось? Тоді ти ще кругліший бовдур, ніж я думав. Ввечері четвертого березня ти висадився в Горіції, на італійському узбережжі, маючи при собі папери на ім'я Віто Ріццо, і відправився в Геную. Звідти ти відплив шостого березня на борту "Амілії", де влаштувався стюардом. "Амілія" прибула до Нью Йорка вісімнадцятого березня. Того ж вечора ти зійшов на берег, убив Марко Вукчича і вже до дев'ятої повернувся на судно. Не знаю, з ким ти там ще зустрічався і чи допомагав тобі хто-небудь викрасти машину, але це вже дрібниці. До двадцять першого березня ти лишався на борту, а другого квітня зійшов на берег в Генуї і того ж вечора повернувся в Тітоград. Я це все говорю, щоб ти второпав: від нас нічого не скриєш. Нічогісінько.
Він знову змахнув рукою.
– А в неділю четвертого квітня ти приїхав сюди і почав завіряти, що не зміг виконати завдання через те, що тебе посилали за кордон. Ти застав тут жінку, яка розпивала водку з моїми людьми, що тебе здивувало, але ще більше тебе здивувало, що тут вже знають про те, де ти був і що робив. Згоден, ми також наробили помилок – я сам зрозумів це лише коли прилетів із Москви в Тірану. Мої люди зізналися мені, що після твого відходу сп'яну промовилися про тебе цій жінці. Вони схильні звинувачувати в тому, що стряслося, водку, проте п'янство не може служити виправданням такому недбальству. Їм довелося виправити помилку самим – вони вбили цю жінку. Але урок їм все одно дати доведеться.
Він зненацька підвищив голос:
– Але це почекає. Підвісь-но його, Буа!
Петер Зов щось залопотів, та його ніхто не слухав. Буа припідняв його за ланцюг на попередню висоту і намотав ланцюг на гак.
– Відповідай мені, Петер, – заговорив чоловік на стільці, – скільки суден у них є в Дубровнику і як їх охороняють.
– Трясця! Я ж не знаю! – заволав Петер.
– Моє терпіння закінчується. Розтягніть-но його!
Вульф опустився навпочипки і потягнув мене за рукав. Я пригнувся. В його правій руці блиснув широкий тесак. Вульф зашепотів:
– Ми увійдемо, коли він загорлає. Ти відкриєш двері, і я зайду першим. Візьми в одну руку револьвер, а в другу капсуль.
У відповідь я прошепотів:
– Я піду першим. Не перечте. Звільнити його?
Вульф кивнув. Я потягнувся за "марлі". Цей револьвер не володів убійною силою "кольта", але я до нього більше звик. Лівою рукою я намацав у кишені капсуль, але виймати не став, воліючи лишити руку вільною.
Петер дико закричав. Я штовхнув ногою двері і увірвався досередини. Шум відкриваючих дверей потонув у гучному крику Петера, але Буа побачив мене, кинув мотузку і вирячився на нас; його співтовариш послідував його прикладу, і зразу ж сидівший на стільці сплигнув з нього і повернувся. Оскільки він був до мене ближчий за всіх, я прицілився в нього. Вульф, витягши вперед ножа, заговорив, але його перервали. Рука мого противника пірнула до бедра. Не знаю, чи був він круглим бовдурем, чи відчайдушно хоробрим, але зволікати я не став і з дев'яти футів вистрілив йому прямо в груди. Краєчком ока я помітив, що рука чоловіка справа від мене метнулася назад і зразу ж вилетіла вгору, я судомно відсахнувся вбік. Ніж просвистів на волосинці від мого вуха, втім ворог вже насувався , по ходу діставаючи щось з-за пояса, тож мені довелося зупинити його пострілом в упор.
Я розвернувся ліворуч і отетерів. Буа, привалившись спиною до стіни, по-вовчому ощерився, тримаючи перед собою ніж, а Вульф, витягши вперед руку з тесаком, наступав на нього в класичному бойовому півприсяді. Коли я пізніше запитав Вульфа, чому Буа не кинув у нього ніж, Вульф пояснив, що в поєдинках на ножах не заведено вдаватися до подібної тактики – якщо противника зразу не прикінчиш, то лишившись без зброї, опинишся в його повній владі. Знай я це тоді, я міг би стрільнути Буа в плече чи в ногу, але я не знав і прагнув якнайскоріше всадити в нього кулю, перш ніж він встигне укласти Ніро Вульфа. Я вистрілив, і Буа судомно смикнувся, але руку з ножем не опустив. Я стрільнув ще раз, і він мішком звалився на підлогу.
Вульф протупав повз мене до стільця, сів і сказав:
– Не випускай їх із виду.
Петер Зов, як до тепер, висівший під стелею, щось хрипко вичавив. Вульф переклав:
– Він просить, щоб його опустили. Тільки спершу подивися на них. Хтось із них може прикидатися.
Ніхто не прикидався. Я в цьому ретельно переконався. Довше за всіх я підозрював Буа, оскільки пушинка, котру я поклав йому на ніздрі, злетіла. Однак, дві повторні спроби показали, що її просто здуло протягом.
– Ніхто не прикидається, – проголосив я. – Я стріляв в упор. Якщо ви хотіли, щоб...
– Ти чув, чого я хотів. Опусти його.
Я розмотав ланцюг і опустив Петера. Мабуть, я трохи відволікся і не стежив за ним, бо коли я відпустив ланцюг з рук, Петер мішком звалився на підлогу. Я витяг з кишені складний ніж, розкрив його і схилився над Петером, щоб порізати його пути, проте Вульф зупинив мене.
– Стривай. Він живий?
– Атож, живий. Він просто знепритомнів, і я його чудово розумію.
– Він помре?
– Від чого? Ви захопили з собою нюхальну сіль?
– Прокляття! – обурився раптом Вульф. – Ти і на власному похованні будеш кепкувати! Зв'яжи йому гомілки, і ми піднімемось нагору. Сумніваюсь, щоб знадвору було чутно постріли, але мені все-таки буде спокійніше, коли ми виберемося звідси.
Я скорився. Мотузки в кімнаті було скільки душі завгодно, тож впорався я швидко. Коли я завершив з Петером, Вульф уже стояв біля дверей з ліхтариком у руці. Я також взяв з полиці ліхтарик і вийшов услід за Вульфом до сходів, а затим піднявся по них. Цього разу ми подолали п'ятнадцять східців скоріше, ніж першого разу. Вульф сказав, що треба перевірити, чи не лишився у фортеці ще хто-небудь, і я погодився. Вульф знав у фортеці усі потайні місця і закапелки, неначе сам її збудував. Він, навіть, змусив мене піднятися на сторожову вежу, в той час, як сам вартував біля її підніжжя з моїм кольтом у руці. Упевнившись, що в фортеці немає ні душі, ми вийшли назовні і Вульф присів на валун біля стежки. Я помітив, що на поверхні каменя поряд з Вульфом буріє пляма.
– Тут Пашич зарізав пса, – сказав я.
– Так. Сядь. Як тобі відомо, коли я бесідую з людьми, я маю дивитися їм в очі, а ти змушуєш мене крутити шиєю.
Я всівся прямо на пляму.
– Я й не знав, що ви хочете поговорити.
– Я не хочу – я змушений.