Чорна Індія - Сторінка 5

- Жуль Верн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я піду вперед, хоч не сумніваюся, що ви потрапили б самі й не заблукали би серед отих галерей.

– Розуміється, я добре тямлю ще план цілої шахти.

Гаррі підняв високо лампу, щоби посвітити йдучому за ним інженерови, і вступив у високу галерею, що своїм склепінням нагадувала церковний звід. Та не вспіли вони пройти й п’ятдесят кроків, як великанський камінь покотився згори і упав недалеко від ніг Джемса Стара.

– Обережно, пане Стар! – кликнув Гаррі, беручи інженера за руку.

– Це камінь, Гаррі! Мабуть, старе склепіння починає вже обсуватися.

– Пане Стар, мені здається, що цей камінь кинула рука чоловіка...

– Рука чоловіка?.. – кликнув інженер. – Що ти хочеш цим сказати?

– Нічого, нічого... Може, це так мені здавалося, пане Стар, – відповів якось ніяково Гаррі, а очі свої так і вп’ялив у непроглядиму темінь, немов бажаючи проникнути її й доглянути, що там у ній скривається. – Ходім дальше. Не тривожтеся, візьміть мене за руку й можете сміло йти.

– Ходімо, Гаррі!

І пішли дальше, а Гаррі час до часу розглядався, повертаючи в усі сторони блідаве світло своєї лампи.

– А далеко ще? – спитав інженер.

– Найдальше за десять хвилин будемо на місці.

– Гарно.

– А все ж таки мені дивно, – заговорив напів до себе Гаррі. – Це мені вперше лучилося! І чому цей камінь упав саме тоді, як ми переходили?..

– Випадок, що порадиш, Гаррі.

– Випадок? – повторив Гаррі, хитаючи головою. – Так... так... випадок!..

Нараз Гаррі спинився, наслухуючи.

– Що таке, Гаррі? – спитав інженер.

– Мені здавалося, що хтось йде за нами, – відповів Гаррі, а потім скоро додав: – Ні, це, мабуть, мені тільки прочулося. Ходім, пане Стар. Держіться добре мене, нехай вам здається, що спираєтесь на палицю.

– Гарна палиця, Гаррі! – відповів інженер. – Та з тебе таки дійсно добра підпора.

І вони мовчки пішли дальше. Гаррі очевидячки був якийсь не свій. Раз-у-раз оглядався та наслухував, немовби бажав зловити який-небудь звук, чи доглянути хоч би маленький промінчик якого світла. Та довкола була темнота і царила безперервна тиша.

V.

Родина Фордів.

В десять хвилин опісля Джемс Стар і Гаррі Форд вийшли з головної галереї.

Молодий гірняк та інженер увійшли в велику прогалину, якщо можна так назвати широку й темну площу. Та зовсім темною вона не була; доходило до неї дещо світла із сусідньої шахти, яка зачиналася в стороні горішніх галерей. Тією то дорогою допроваджувано свіже повітря до шахти Дошар. Розуміється, небагато того свіжого повітря та світла доходило тут у глибину.

Симон Форд вже десять років прожив із своєю родиною в отому підземеллі, саме там, де колись знаходилися великанські машини, що механічно добували вугілля з шахти.

Старий наставник називав не раз своє оригінальне житло "котеджем"[17]. Маючи деяке майно, яке придбав у своєму трудящому житті, міг Симон Форд проживати серед зелені й сонячного проміння в якому-небудь місті. Та ні він, ні його рідня не хотіли покидати копальні, в якій стільки літ щасливо прожили і яка стала для них цілим світом. Дійсно, старий наставник не міг розлучитися із отим "котеджем", що його збудував собі в глибині шотландської горбовини. Крім инших приємностей та користей, міг бути тут безпечний від непроханих гостей, в першій мірі від збірника податків.

В тому часі Симон Форд, бувший наставник шахти Дошар, виглядав собі ще зовсім нічого, помимо своїх шістдесяти років життя. Здоровий, дужий, високий, представляв він собою тип правдивого "савнея"[18].

Симон Форд був потомком старого роду гірняків, що виводили своє походження з часів перших відкрить покладів вугілля в Шотландії. Поминаючи археологічні досліди, чи греки й римляни користувались вугіллям, чи китайці знали його вже довго перед християнською ерою; не входячи в те, чи це правда, що вже в XII віці знали його в Бельгії, можна рішучо сказати, що найскоріше почали його добувати й користуватись ним у Великій Британії. Ще в XI віці Вільгельм Завойовник розділював дохід із копалень Ньюкестля поміж своїх вояків. В XIII віці Генріх III позволив на свобідне добування "морського вугілля". Під кінець того віку згадується про поклади вугілля в Шотландії та Уельсі.

Десь, мабуть, в отих-то часах предки Симона Форда з’явилися в отому вугляному підземеллі й проживали там від того часу з покоління в покоління. Вони були простими робітниками, й важко приходилося їм добувати дорогоцінне чорне каміння. Дехто думає навіть, що тодішні гірняки – добуваючі вугілля, як і ті, що добували сіль, – були дійсними рабами-невольниками. А в XVIII віці ця думка так поширилася в Шотландії, що під час тодішньої війни зовсім серйозно лякалися вибуху повстання двадцяти тисяч гірняків Ньюкестля, які могли покористуватись нагодою, щоб вибороти собі свободу, якої тоді не мали.

Та як би там не було, Симон Форд був гордий на свою приналежність до великої родини шотландських гірняків. Він працював своїми руками там, де його предки добували вугілля джаґаном та лопатою. Маючи тридцять років життя, став він наставником шахти Дошар, одної з більших в копальнях Аберфайлю, і цілою душею поринув у свою роботу. Багато років працював він отам, пильно сповняючи свої обов’язки. Одинокою журою його було те, що верстви вугілля чимраз більше вичерпуються та – що недалекий час, коли вони зовсім вичерпаються.

Він узявся шукати нових верств по всіх шахтах Аберфайлю, які лучилися між собою підземними хідниками. І дійсно, йому удалося відкрити декілька вугляних жил в останніх роках перед цілковитим понехаянням праць в копальні. У нього був своєрідний змисл відкривця, й інженер Джемс Стар дуже цінив його за те. Він так відчував вугілля в нутрі копальні, як гідроскоп джерело в глибині землі.

Та, як було вже сказано, прийшла хвилина, коли не стало вугілля, а всі розшуки не довели до нічого тому, що воно, мабуть, зовсім вичерпалося. Роботу спинено, гірняки розійшлися.

Було це великим нещастям для більшости гірняків. Повірять сьому ті, які знають, що дійсно людина прив’язується до своєї праці. Для Симона Форда, безперечно, було це більш болюче, ніж для других. Він був справжнім шахтарем, якого життя нерозривно зв’язалося з копальнею. Проживав він у ній від уродження і бажав у ній полишитись навіть тоді, коли всякі роботи припинено. І він полишився, а на його сина, Гаррі, впала жура старатися про все, що було потрібне до життя в отому підземеллі – бо старий наставник, протягом цілих десяти років, ледве, може, десять разів виходив з копальні на поверхню землі.

– Йти нагору? Пощо? – повторяв він й не покидав свого підземелля.

Серед корисних для здоров’я відносин, все серед однакової температури, старий наставник не відчував ні літньої спеки, ні зимових морозів. Його ціла родина почувала себе тут зовсім гарно. Чого ж ще більше бажати?

Та в глибині душі був він вельми огірчений. В нього не було руху, життя, взагалі отої невпинної діяльности, яку несе із собою праця в копальні. Бездіяльність вбивала його. Та все-таки його піддержувала одна невідступна думка.

– Ні, ні! Копальня ще не вичерпалась! – повторяв він заєдно.

І гірко прийшло би тому, хто в присутности Симона Форда смів би сумніватися, що копальня Аберфайль вже навіки полишиться мертвою, що до неї вже не повернеться давнє, бурхливе життя.

Він не тратив надії, що йому вдасться відкрити нові верстви вугілля, які знову привернуть давню велич копальні. Так, він з радої душі взяв би джаґан простого робітника, наколи було б це потрібне, а його старі та дужі ще руки взялись би з новими силами за роботу. Тому він без упину блукав по темних галереях то сам, то з сином – шукав, розглядався по усіх закутках та повертався змучений, однак не без надії в душі, до своєї підземельної хатини.

У Симона Форда була дружина Меджі[19], висока, повна, здорова "goodwife" – як кажуть в Шотландії. Вона, як і Симон, за ніщо в світі не хотіла покинути шахту Дошар, вповні поділяючи із ним його надії і смутки. Вона піддержувала, скріпляла його, додавала надії старому наставникови, своєму вірному товаришеви життя.

– Аберфайль тільки спочиває, Симоне, – говорила вона. – Твоя правда! Це тільки сон, а не смерть!

Меджі рівно ж не жалкувала за життям на поверхні землі; вдоволялася вона вповні родинним щастям в їхньому підземному царстві.

Серед таких-то обставин з’явився у Симона Форда Джемс Стар.

Дожидали його нетерпеливо. Симон Форд стояв у дверях і, побачивши здалека лампу Гаррі, що вказувала дорогу ожиданому гостеви, підійшов йому на стрічу.

– Доброго здоров’я, пане Стар! – кликнув він голосом, що дзвінким гомоном розійшовся по всьому підземеллі. – Будь ласка, зайдіть у хату давнього вашого помічника. Дім родини Фордів гостинний, хоч лежить на 1500 стіп під землею.

– Як вам живеться, дорогий Симоне? – спитав Джемс Стар, стискаючи простягнену руку Симона Форда.

– Гаразд, пане Стар! Та й не може бути інакше тут, де ми відмежовані від всякої негоди. Ваші люди, які виїздять на літо в Ньюгавен, чи Порто-Белло[20], краще зробили б, коли приїхали б провести кілька місяців отут, в копальнях Аберфайлю! Тут не набавились би вони нежитю, як отам у вогкому повітрі столиці.

– Я не буду спорити з вами, Симоне, – сказав Джемс Стар, дуже вдоволений, що старий наставник полишився таким, яким був і перше. – Дійсно, мені приходить на думку, чи не кинути б мені мою хату на Канонґаті[21] й почати жити де-небудь отак, як ви!

– І добре вчинили б, пане Стар! Я знаю одного з ваших давніх помічників, що дуже рад бажав би сусідувати з вами...

– А Меджі? – спитав інженер.

– Добре й поштиве жінчисько! Вона здоровша від мене, якщо так можна сказати, і рада буде погостити вас. Думаю, що не відмовите їй цього.

– Безперечно, що ні, Симоне! – відповів весело Джемс Стар, втішаючись в думках перекускою, яка вповні належалася йому після такого проходу.

– Ви голодні, пане Стар?

– І ще як! Подорож загострила в мене апетит. Я приїхав у погану погоду!

– А там нагорі дощ? – запитав Форд з видимою відразою на лиці.

– Так, Симоне! – сказав Стар.

– А тут, пане Стар, нема ніколи дощу! Так, що я вам буду розказувати про всі гарні прикмети моєї хатини! Ви самі це краще знаєте! Ви приїхали – це головна річ, і ще раз кажу: будь ласка, розгостіться.

Симон Форд і Гаррі ввели інженера в доволі велику кімнату, освітлену кількома лампами, з яких одна звисала із гарно розмальованого сволока.

Стіл, накритий білою скатертю, дожидав гостей.