Чорна стріла - Сторінка 13

Отже, хто з вас відважиться одвезти листа лорду Венслідейлу і привезти відповідь?

Один з воїнів швидко підвівся.

– Я, коли дозволите, – сказав воїн. – Я готовий ризикнути своєю головою.

– Ні, Діккі Бов'єр, не дозволю, – відказав рицар. – Ти, правду кажучи, хоч і хитрий, але незграбний і вайлуватий.

– Ну тоді я, сер Деніел! – вигукнув другий воїн.

– Аж ніяк не підходиш! – сказав рицар. – Ти спритний, але не хитрий. Ти якраз потрапиш до табору Джона-Месника. Дякую вам обом за хоробрість, але, слово честі, ви не годитесь.

Тоді запропонував свої послуги Хетч і теж дістав відмову.

– Ти потрібний мені тут, добрий Беннет, ти ж моя права рука, – відповів рицар.

Після цього до сера Деніела підійшло відразу кілька чоловік. Сер Деніел вибрав одного з них і дав йому листа.

– Тепер наша доля залежить від твоєї спритності й обачності, – сказав рицар. – Привези мені тільки прихильну відповідь, і я протягом трьох тижнів очищу свій ліс від цих зухвалих волоцюг. Але пам'ятай, Трогмортоне, справа нелегка. Тобі доведеться вирушити вночі й крастися, наче звіру. Тільки не знаю, як ти переправишся через Тілл, бо міст і перевіз в руках "Чорної стріли".

– Я вмію плавати, – зауважив Трогмортон. – Не турбуйтеся, я повернусь цілим.

– Заглянь тепер, друже, в комору і поплавай в темному елі, – відповів сер Деніел і попрямував до зали.

– Сер Деніел розумна людина, – сказав Хетч Діку. – Дурніший на його місці почав би розводити теревені й брехати, а він розмовляє з своїми людьми одверто. Нам загрожує небезпека, нас чекають труднощі – а він жартує. Клянусь святою Варварою, він природжений полководець! Дивись, як усіх підбадьорив! Бачиш, як взялися до діла?

Вихваляння сера Деніела наштовхнуло Діка на одну думку.

– Беннете, – спитав він, – як помер мій батько?

– Не питайте мене, – відповів Хетч, – мене тоді не було тут, і я нічого не знаю. Говорити можна тільки про те, що сам зробив, а не про те, що чув від когось. Питайте, якщо хочете, сера Олівера або Картера, тільки не мене.

І Хетч, залишивши Діка в глибокій задумі, пішов перевіряти вартових.

"Чому він не захотів нічого розповісти? – думав хлопець. – Чому він згадав Картера? Картер… Тоді, може, Картер знає щось про вбивство мого батька".

Дік увійшов у замок, пройшов трохи по вимощеному кам'яними плитами коридору і відчинив двері кімнатки, де стогнав поранений воїн. Картер радісно стрепенувся, побачивши його.

– Ви привели священика? – вигукнув він.

– Ще ні, – відказав Дік. – Спершу я сам хочу поговорити з тобою. Скажи, як помер мій батько Гаррі Шелтон?

З обличчя Картера вмить зникло пожвавлення.

– Не знаю, – похмуро відповів він.

– Ні, ти добре знаєш, – заперечив Дік. – І не намагайся мене обдурити.

– Кажу вам, що не знаю, – повторив Картер.

– В такому разі ти помреш без священика, – сказав Дік. – Я залишусь тут, і ніякий священик до тебе не прийде. Та й навіщо тобі сповідь? Яка користь з каяття, коли ти не хочеш виправити зло, яке зробив. А сповідь без каяття – просто знущання.

– Ви не зробите того, що сказали, мастере Діку, – спокійно відповів Картер. – Сором загрожувати вмираючому, і, сказати по правді, це не личить вам. До того ж ви нічого цим не досягнете. Сидіть тут, коли вам хочеться. Ви хоч і занапастите мою душу, але все одно ні про що не дізнаєтесь! Це моє останнє слово.

І поранений повернувся обличчям до стіни. Дік зрозумів, що поквапився, і йому стало соромно своїх погроз.

Проте він зробив ще одну спробу.

– Картере, – сказав він, – зрозумій мене правильно. Я знаю, що ти був тільки знаряддям в чиїхось руках. Слуга повинен слухатися хазяїна, тому не перебільшуй своєї провини. Але звідусіль мені кажуть, що я молодий і недосвідчений, що я повинен помститися за свого батька. Благаю тебе, добрий Картере, забудь мої погрози і щирим каяттям допоможи мені.

Поранений лежав мовчки, і Діку так і не пощастило витягти з нього ані слова.

– Гаразд, – сказав Дік, – я покличу тобі священика. Ти завинив передо мною і моїм батьком, але я зовсім не хочу ні перед ким бути винним, а найменше перед людиною, яка незабаром помре.

Знову старий солдат мовчки, навіть не поворухнувшись, вислухав Діка, він навіть перестав стогнати, і Дік, залишаючи кімнату, сповнився благоговіння перед цією суворою мужністю.

"І все ж, – думав він, – мужність без розуму нічого не варта. Якби його руки були чисті, він би не мовчав, його мовчанка сказала більше, ніж слова. Мого батька вбив сер Деніел, або він сам, або його люди".

З важким тягарем на серці Дік зупинився в кам'яному коридорі. Невже в скрутну годину, коли щастя зрадило сера Деніела, коли йому загрожують лучники "Чорної стріли" і переслідують прибічники Йорків, Дік теж покине його? Адже ж сер Деніел годував і вчив його! Він був хоч і суворим до Діка, але завжди вірно захищав свого вихованця. Надто жорстока необхідність!

– Дай Боже, щоб він був невинний, – промовив Дік.

В коридорі почулися кроки, і до хлопця статечно наблизився сер Олівер.

– Вас дуже хочуть бачити, – сказав Дік.

– Я йду якраз до нього, добрий Річарде, – відповів священик. – Ах, бідолашний Картер! Ніякі ліки йому вже не допоможуть.

– Ліків потребує його душа, а не тіло, – сказав Дік.

– Ти бачив його, – спитав, здригнувшись, сер Олівер.

– Я тільки що від нього, – відповів Дік.

– А що він сказав? Що він сказав? – з жадібною цікавістю поквапливо спитав священик.

– Він тільки жалібно кликав вас, сер Олівер. Поспішайте, бо рани його жахливі, – відповів хлопець.

– Я йду просто до нього, – відповів священик. – Всі ми грішні і всі помремо, добрий Річарде.

– Було б добре, сер, якби всі ми померли не від руки вбивці, – промовив Дік.

Священик опустив очі і, нечутно прошепотівши благословення, спішно вийшов.

"І він теж винний, – подумав Дік, – він, що навчав мене благочестю. В якому ж страшному світі я живу! На руках тих, хто годував і виховав мене – кров мого батька! Помста! О, яка ж сумна моя доля, коли я змушений мститися своїм друзям!"

Враз Дік згадав про свого дивного товариша і посміхнувся. Цікаво, подумав хлопець, де він. Відтоді, як хлопці ввійшли у ворота Танстольського замку, Метчем зник. Тепер Діку дуже хотілося поговорити з ним.

Через годину по обідні, яку поквапливо відслужив сер Олівер, всі зібралися в залі на обід. Зал був довгий і низький. Підлога була встелена зеленим очеретом; на стінах висіли килими з зображенням дикунів і хортів на полюванні; скрізь були розвішані списи, луки і щити, у великому каміні палахкотів огонь. Попід стінами стояли лави з постеленими на них килимами, а посередині стояв стіл з різними стравами. Ні сер Деніел, ні його дружина обідати не прийшли. Навіть сер Олівер не з'явився. Про Метчема ніхто не сказав ні слова.

Дік занепокоївся, згадавши похмурі й погані передчуття свого товариша. Він думав про те, чи не спіткало Метчема в замку якесь лихо.

Після обіду Дік зустрів Гуді Хетч, яка поспішала до міледі Бреклі.

– Гуді, – спитав він, – де мастер Метчем? Я бачив, що ти забрала його з собою, коли ми прийшли в замок.

Стара голосно засміялась.

– Ах, мастере Діку, який у вас гострий зір, – сказала вона і знов засміялась.

– Та ну ж бо, де він? – наполягав Дік.

– Ви його більше не побачите, – відказала стара… – Ніколи не побачите! Повірте мені.

– Тоді я хочу знати, чому саме не побачу? – спитав хлопець. – Він прийшов сюди не з своєї волі. Я його захисник і хочу, щоб йому тут було добре. Надто вже багато в цьому замку таємниць. Вони мені набридли!

Не встиг Дік закінчити, як на плече йому лягла чиясь важка рука. Це була рука Беннета Хетча, що непоміченим підійшов ззаду. Рухом великого пальця він показав своїй дружині, щоб вона йшла у своїх справах.

– Друже Діку, – сказав він, коли вони лишились самі, – ви що, з глузду з'їхали? Якщо ви не перестанете цікавитись деякими речами, то вам краще бути в солоному морі, ніж тут, в Танстольському замку. Ви питали мене, чіплялися до Картера, налякали своїми натяками блазня-священика. Будьте більш розсудливі. Зараз вас покличе сер Деніел. Зустріньте його з лагідним виразом обличчя. Він суворо допитуватиме вас. Думайте над тим, що будете йому казати.

– Хетч, – відповів Дік, – в усьому цьому я відчуваю, що чиєсь сумління не зовсім чисте.

– Якщо ви не будете розумнішим, то скоро відчуєте кров, – відповів Беннет. – Я вас попередив. Ось ідуть за вами.

Справді, до них наблизився слуга і покликав Діка до сера Деніела.

Розділ II

ДВІ КЛЯТВИ

Сер Деніел був у залі. Він сердито ходив перед каміном, чекаючи Діка. Крім нього, тут знаходився тільки сер Олівер, що тихенько сидів у кутку і, гортаючи требник, бубонів молитви.

– Ви мене кликали? – спитав молодий Шелтон.

– Так, кликав, – відповів рицар. – Що це за чутки дійшли до мене? Невже я був для тебе таким поганим опікуном, що ти перестав довіряти мені? Чи, може, ти вирішив перекинутись на бік моїх ворогів, тому що я зазнав поразки? Клянусь небом, твій батько такого б не зробив! Він був вірним другом і в біді, і в радості. А ти, Діку, здається, мій друг тільки тоді, коли мені щастить, а зараз шукаєш нагоди покинути своїх друзів.

– Пробачте, сер, але ви помиляєтесь, – твердо сказав Дік. – Я вдячний і відданий всім, кому треба. І перш ніж продовжувати розмову, мені хочеться подякувати вам і серу Оліверу. У вас на мене більші права, ніж у будь-кого іншого. Я був би собакою, якби забув про це.

– Говорити ти вмієш, – зауважив сер Деніел і, враз розлютившись, крикнув: – Вдячність і відданість – тільки слова, Діку Шелтоне! Але я зважаю на вчинки.

В цей загрозливий час, коли моє ім'я заплямоване, коли мої землі відібрано, коли ліси аж кишать людьми, які жадають моєї загибелі, що робить твоя вдячність, що робить твоя відданість? У мене лишилась жменька воїнів, а ти отруюєш їхні серця підступними нашіптуваннями. Хіба це вдячність і відданість? Мені не потрібна така вдячність! Чого ж ти хочеш? Говори, ми дамо тобі відповідь. Якщо ти маєш щось проти мене, то скажи про це відверто.

– Сер, – відповів Дік, – мій батько загинув, коли я був ще дитиною. До мене дійшли чутки, що з ним вчинили підло. До мене також дійшло, – я не хочу цього приховувати, – що ви теж замішані в його загибелі. Казати правду, я не можу почувати себе спокійним і допомагати вам доти, поки не дістану відповіді на свої сумніви.

Сер Деніел опустився на лаву.