Чорна стріла - Сторінка 17

Першого він заколов кинджалом, інші на мить безладно відступили. Він скористався з цього, скочив на підвіконня, схопився обома руками за вірьовку і сковзнув униз.

На вірьовці було багато вузлів, що полегшувало спуск, але Дік так поспішав, і в нього було так мало досвіду в таких вправах, що він крутився в повітрі, наче злочинець на шибениці, стукаючись головою об стіну і дряпаючи руки об нерівне каміння. Повітря свистіло в нього в вухах, над собою він бачив зірки, внизу теж були зірки, що віддзеркалювались у воді. Ці зірки крутились перед очима, наче сухе листя у вихорі. Потім вірьовка вислизнула в нього з рук, і він з головою занурився в крижану воду.

Коли він виринув на поверхню, його рука наштовхнулась на вірьовку, що, звільнившись від тягаря, шалено гойдалась. Вгорі світилось червоне світло. Глянувши на вежу, він побачив кілька смолоскипів і обличчя воїнів, що вдивлялися вниз, шукаючи його. Але він був далеко внизу, куди не досягалр світло, і воїни не бачили його.

Дік зрозумів, що вірьовка досить довга, і що можна, тримаючись за неї, якось переправитись на другий бік. Він подолав уже більшу половину шляху, коли вірьовка потягла його своєю вагою назад. До берега можна було дістати рукою. Дік, зібравшися з духом, випустив вірьовку і кинувся вперед, щоб ухопитися за гілля верби, що росла на березі і кілька годин тому допомогла гонцеві сера Деніела вилізти з рову, Кілька разів він зникав під водою, аж нарешті схопився за гілку. Блискавично вискочивши з води, Дік сховався серед віття. Вода струмками лилася з нього, він важко дихав і все ще не вірив, що врятувався.

Однак плескіт води показав воїнам місце, де знаходився Дік. Навколо нього почали густо падати стріли. Потім з вежі кинули смолоскип. Він прорізав темряву, упав край рову, освітивши все навколо, і, на щастя Діка, скотився у воду й погас.

Проте смолоскип зробив своє діло. Стрільці встигли побачити вербу й Діка біля неї. І хоч Дік одразу ж кинувся тікати, проте стріли наздогнали його. Одна з них влучила йому в плече, другою він був поранений в голову.

Біль підганяв Діка. Вискочивши на рівне місце, він навмання помчав у темряву, не думаючи куди.

Ще деякий час стріли летіли навздогін йому, потім їх не стало. Коли нарешті, він зупинився і глянув назад, то побачив, що він уже далеко від Танстольського замку, хоч йому й було видно вогні смолоскипів, щр рухалися вздовж стін.

Дік сперся на стовбур дерева; кров і вода стікали з нього. Він був поранений, побитий і самотній. І все ж він врятувався. Він не докоряв собі за те, що Джоанна лишилась в руках сера Деніела; він був не в силі перешкодити цьому. Він не дуже боявся за долю дівчини. Сер Деніел жорстокий, але він не насмілиться бути жорстоким до шляхетної дівчини, в якої є оборонці, здатні зажадати в нього відповіді за його вчинки. Напевно, він поквапиться одружити її з яким-небудь своїм другом.

"Ну, – подумав Дік, – до того часу я ще знайду засоби віддячити зраднику, Тепер, клянусь небом, мені немає за що бути вдячним йому, і я вільний перед ним від будь-яких зобов'язань. Тепер, коли оголошено війну, я маю можливість помститися йому".

Тимчасом він був у незавидному становищі. Він пройшов ще трошки лісом, але рани його боліли, думки плутались, навколо було темно, густі кущі заважали йти, і йому довелось опуститись на землю й спертись на дерево.

Коли Дік прокинувся від сну, схожого на непритомність, вже починало світати. Свіжий ранковий вітерець шелестів листям. Дивлячись просто перед себе, ще не зовсім прокинувшись, Дік побачив, що кроків за сто від цього серед гілля гойдається якась темна пляма. Ставало дедалі світліше; свідомість Діка прояснилася, і, нарешті він зрозумів, що це людина, повішена на гілляці високого дуба. Голова повішеного схилилась на груди, кожний подув вітру крутив його тіло, а ноги й руки смикались, наче в іграшки.

Дік через силу звівся на ноги і, похитуючись, хапаючись за дерева, підійшов до повішеного.

Сук був приблизно футів за сто від землі, і Дік не міг дістати навіть до чобіт нещасного, так високо він був повішений своїми катами. До того ж його обличчя було закрито капелюхом, і Дік ніяк не міг побачити, хто він.

Дік подивився навколо себе і побачив, що другий кінець вірьовки прив'язано до куща глоду, який ріс під дубом. Кинджалом – єдиною зброєю, що залишилась в нього, – молодий Шелтон перерізав вірьовку, і тіло з глухим стуком упало на землю.

Він зняв капелюх з обличчя трупа. Це був Трогмортон, гонець сера Деніела. Він недалеко від'їхав від замку. З-під куртки в нього стирчав якийсь папір, хлопці з "Чорної стріли", очевидно, не помітили його. Витягши цей папір, Дік побачив, що то був лист сера Деніела до лорда Венслідейла.

"Якщо стануться якісь зміни, – подумав Дік, – то в мене буде чим присоромити сера Деніела, можливо, навіть, що цим листом я приведу його на шибеницю".

І він поклав лист за пазуху, прочитав над мертвим молитву і побрів далі через ліс.

Хлопець відчував у всьому тілі страшенну втому і кволість, у вухах в нього дзвеніло, ноги підгиналися, свідомість раз у раз покидала його, бо він втратив дуже багато крові. Він багато разів збивався з дороги, але кінець кінцем вийшов на стежку недалеко від села Танстол.

Грубий голос наказав йому зупинитися.

– Зупинитися? – повторив Дік. – Клянусь небом, у мене вже немає сил навіть стояти.

І він впав долілиць на дорогу.

З густих кущів вийшли два чоловіки, обидва в зелених куртках лісовиків, і з довгими луками в руках, з колчанами й короткими мечами.

– Дивись, Лоулесе, – сказав наймолодший з них, – та це ж молодий Шелтон.

– Ну й зрадіє ж Джон-Месник, – промовив другий. – Глянь, Гріншіве, – він з кимсь бився. Ось рана на голові, з неї витекло чимало унцій крові.

– А ось дірка в плечі, – додав Гріншів. – Добряче ж його подряпали. Як ти гадаєш, хто це зробив? Якщо хтось з наших, то йому слід уже молитися Богу: Елліс нагородить його короткою сповіддю й довгою вірьовкою.

– Піднімай це цуценя, – сказав Лоулес, – клади його мені на спину.

Взявши Діка на спину і тримаючи його за руки, колишній монах додав:

– Лишайся вартувати, брате Гріншіве. Я сам донесу його.

Гріншів повернувся в засідку біля дороги, а Лоулес, насвистуючи щось, почав неквапливо спускатися з горба, несучи на спині Діка. Сонце вже зійшло, коли він вийшов з ним на узлісся і побачив на протилежному горбі село Танстол, розкидане по схилу. Все здавалось спокійним, але біля мосту обабіч дороги лежали лучники, їх було чоловік з десять. Побачивши Лоулеса з його ношею, вони заметушились, і, як справжні хоробрі вартові, наклали стріли на тятиви.

– Хто йде? – крикнув їх командир.

– Уїлл Лоулес, клянусь розп'яттям! Ти знаєш мене, як свої п'ять пальців, – зневажливо відповів волоцюга.

– Скажи пароль, – наказав командир.

– Ну й дурень же ти, і хай допоможе тобі небо, – відповів Лоулес. – Хіба не я переказав тобі його? Всі ви з глузду з'їхали, граючись у солдатів. Коли живеш у лісі, треба жити по-лісовому, а ви щось вигадуєте; ось вам мій пароль: дуля з маком!

– Лоулесе, ти показуєш поганий приклад, кажи пароль, дурню, – промовив командир варти.

– А якщо я його забув? – спитав Лоулес.

– Якщо ти його забув, а ти не забув, то, клянусь небом, я встромлю стрілу в твоє черево, – відповів командир.

– Ти зовсім не розумієш жартів, – сказав Лоулес. – "Дакуорт і Шелтон", ось який пароль, а оце тобі картинка до пароля: на плечах в мене Шелтон, якого я несу, до Дакуорта.

– Проходь, Лоулесе, – сказав вартовий.

– Він творить суд і збирає подать, наче він з пелюшок тільки цим і займався, – вигукнув другий.

Так воно й було. Коли Лоулес дійшов до корчми, він побачив Елліса Дакуорта, оточеного селянами сера Деніела. З допомогою своїх стрільців він збирав подать і видавав їм розписки в одержанні грошей. З облич селян було видно, що це їм не дуже подобається, і вони справедливо казали, що їм доведеться платити ще раз.

Дізнавшись, кого приніс Лоулес, Елліс одразу ж відпустив селян і, сповнений явною цікавістю і турботою, наказав однести Діка в задню кімнату корчми. Там оглянули рани хлопця і з допомогою найпростіших засобів привели його до пам'яті.

– Дорогий хлопче, – сказав Елліс, потискуючи Діку руку, – ти серед друзів, що любили твого батька і в пам'ять про нього люблять тебе. Відпочинь трохи, бо ти ще не зовсім опритомнів. Потім розповіси мені все, що з тобою трапилось, і ми вдвох подумаємо, як тобі допомогти.

Пізніше, коли Дік, все ще відчуваючи кволість у тілі, але з прояснілими думками, прокинувся від глибокого сну, Елліс прийшов знову і, сівши коло його ліжка, іменем батька Діка попросив розповісти йому, як він утік з Танстольського замку. В постаті Дакуорта було стільки сили, в засмаглому обличчі стільки чесності, в очах стільки відвертості й щирості, що Дік відразу ж послухався його і докладно розповів про свої пригоди за останні два дні.

– Ось бачиш, – сказав Елліс, коли Дік закінчив, – як святі охороняють тебе. Вони не тільки врятували твоє життя, вони привели тебе до людини, яка більш за все на світі хоче допомогти синові Гаррі Шелтона. Будь вірний мені, а я сподіваюсь, що ти мене не залишиш, і ми з тобою покінчимо з підлим зрадником.

– Ви хочете напасти на замок? – спитав Дік.

– Я був би безумцем, коли б навіть подумав про це, – відповів Елліс. – В нього занадто багато сил, його воїни збираються в замок, вчора до нього прослизнув цілий загін, той самий, поява якого врятувала тебе, зараз сер Деніел під надійним захистом. Ні, Діку, навпаки, нам з тобою і нашим хоробрим лучникам треба якнайшвидше забратися з цього лісу і дати серу Деніелу спокій.

– Мене турбує доля Джона, – сказав Дік.

– Доля Джона? – перепитав Дакуорт. – А, розумію, доля тієї дівчини! Обіцяю тобі, Діку, якщо до нас дійдуть чутки про весілля, ми діятимемо негайно, а до того часу або до слушної хвилини, ми зникнемо, наче тіні на світанку. Сер Деніел буде дивитися на схід, буде дивитися на захід, і ніде не побачить ворогів; клянусь небом, він подумає, що спав, і ми йому тільки приснились. Але наші з тобою чотири ока, Діку, пильно стежитимуть за ним, а наші чотири руки, – хай помагають нам всі святі, подолають зрадника.

Через два дні гарнізон сера Деніела настільки посилився, що він наважився зробити вилазку і на чолі чотирьох десятків вершників безборонно проїхав аж до села Танстол.