Чорна стріла - Сторінка 27

– Хіба ти не підеш вниз вечеряти?

– Аякже, звичайно, піду! – скрикнула Джоанна. – Я й забула.

– Тоді сховайте мене десь тут, – попросив Дік. – Я стану за килимом або замкніть мене у скрині, засуньте, куди хочете, щоб я зміг побути там, поки ви повернетесь. І запам'ятайте, прекрасна леді, – додав він, – що ми зараз в дуже скрутному становищі і, може, нам з сьогоднішньої ночі до самої смерті не доведеться більше поглянути одне одному у вічі.

Почувши ці слова, юна леді зникла; а коли, через деякий час, пролунав дзвін, скликаючи до вечері домочадців сера Деніела, Діка сховали біля стіни за килимами, якраз в тому місці, де сходилися два килими. Щілина між ними давала йому можливість вільно дихати і навіть бачити, що відбувається у кімнаті.

Проте не минуло й кількох хвилин, як йому довелося змінити своє місце. Тиша на цьому поверсі будинку порушувалась тільки шумом вогню і шипінням сирих дров в каміні. Але раптом до напруженого слуху Діка долинули звуки дуже обережних кроків. Потім двері розчинилися і в кімнату просунулась спочатку голова, а за нею і горбате тіло маленького чорношкірого карлика, одягненого в ліврею слуг лорда Шорбі. Він розкрив рота, наче для того, щоб краще чути, а його очі, що блищали у напівтемряві, швидко і неспокійно нишпорили по кімнаті. Він обійшов кімнату, постукуючи час від часу по килимах, але Дікові якимсь чудом пощастило уникнути його уваги. Потім карлик заглянув під меблі й оглянув лампу. Нарешті з виглядом глибокого розчарування він хотів так само потихеньку вислизнути з кімнати, але раптом впав на коліна, підняв щось з-під очерету на підлозі, оглянув і з радістю сховав у торбинку на поясі.

Серце Діка завмерло, бо річ, яку підняв з підлоги карлик, була китицею від його власного пояса, йому стало ясно, що цей карлик – шпигун, який з такою зловтіхою виконує свою підлу роботу, не буде гаяти часу і віднесе знахідку своєму хазяїнові, баронові. Діку спало на думку відкинути килими, напасти на негідника, і, ризикуючи своїм життям, відібрати у нього китицю. Поки він роздумував, що робити, виникла нова турбота. На сходах пролунав грубий охриплий від вина голос, і по коридору загриміли нерівні важкі кроки.

– Що примусило вас, добрі молодці, жити в цих зелених хащах? – співав голос. – Що примусило вас жити тут? Гей, хлопці, що примусило вас жити тут? – додав він з п'яним реготом. І потім знову заспівав:

Ти винце шануєш дуже.

Дяче Джон, товстий мій друже.

Я за їжу, ти – хиляти.

В церкві ж нікому співати!

На жаль, це був Лоулес. П'яний, як ніч, він бродив по будинку, шукаючи закутка, де б можна було проспатись. Діка душив гнів. Шпигун спочатку злякався, але, побачивши, що він має справу з п'яним, заспокоївся і, як кішка, вислизнув з кімнати і щез.

Що робити? Якщо Лоулес забереться спати в якийсь закуток, Дік буде безсилий планувати що-небудь і врятувати Джоанну. З другого боку, шпигун, мабуть, ще не встиг піти звідси, і якщо Дік насмілиться заговорити з п'яним волоцюгою, наслідки будуть фатальними.

І все ж Дік вирішив, незважаючи на небезпеку, заговорити з Лоулесом. Вислизнувши з-за килима, він став у дверях кімнати, підвівши руку на знак того, щоб Лоулес замовк. Той, розчервонілий, з очима, налитими кров'ю, ледве тримаючись на ногах, все ближче підходив до Діка. Нарешті він затуманеним поглядом помітив свого командира і, не звертаючи уваги на владні знаки Діка, голосно привітав його, називаючи на ім'я.

Дік накинувся на п'яницю і став його оскаженіло трясти.

– Тварюка! – прошипів він. – Тварюка, а не людина! Дурень гірше від зрадника. Твоє пияцтво згубить нас.

Але Лоулес тільки сміявся, похитувався, важко переступаючи з ноги на ногу, і намагався поплескати молодого Шелтона по спині.

Якраз в цю хвилину тонкий слух Діка вловив швидке шарудіння за килимами. Він кинувся на звуки, і наступної миті один з килимів на стіні був зірваний, і в його складках качалися Дік і шпигун. Вони борсалися на килимі, хапаючи один одного за горло, і все більше заплутувались у складках килима, безмовні в своїй смертельній люті. Але Дік був значно сильніший, і скоро шпигун лежав, притиснутий килимом, і від одного удару довгого кинджала віддав Богові душу.

Розділ III

МЕРТВИЙ ШПИГУН

Лоулес стояв і безпорадно дивився на цю запеклу блискавичну сутичку. Коли все було скінчено і Дік, піднявшись на ноги, стояв, стривожено прислухаючись до звуків метушні, що долинали з нижніх поверхів будинку, старий бродяга все ще хитався, мов кущ від поривів вітру, на своїх нетвердих ногах і дивився на обличчя мертвого шпигуна.

– Добре, що ніхто не чув, – сказав нарешті Дік. – Хвала святим! Але що ж мені тепер робити з цим жалюгідним шпигуном? Принаймні хоч заберу з його сумки свою китицю від пояса.

З ними словами Дік відкрив сумку шпигуна. В ній він знайшов кілька монет, китицю і лист, адресований лордові Венслідейлу. Лист був скріплений печаткою лорда Шорбі. Це ім'я навело Діка на спогади, і він зразу ж зламав сургуч і прочитав листа. Він був короткий, проте, на превелику радість Діка, наводив незаперечні докази того, що лорд Шорбі по-зрадницькому листувався з Йорками.

Юнак носив з собою ріг з чорнилом та інші письмові приладдя; ставши на коліно поруч з тілом мертвого шпигуна, він написав на шматочку паперу такі слова:

"Мілорде Шорбі, який написав листа, чи догадуєтесь ви, чому загинула ваша людина? Дозвольте дати вам пораду: не одружуйтесь.

Джон-Месник".

Дік поклав цей папір на груди мертвого, і тоді Лоулес, що слідкував за цими останніми діями Діка вже з деякими проблисками свідомості, раптом витяг з-під своєї ряси чорну стрілу і приколов нею папір на грудях мертвого.

Побачивши таку зневагу по відношенню до мертвого, яка майже скидалася на жорстокість, молодий Шелтон перелякано скрикнув; але старий бродяга тільки засміявся.

– Не турбуйтеся, я хочу тільки підтримати честь свого ордену, – сказав він, гикаючи. – Мої веселі хлопці повинні мати свій рахунок… рахунок, брате.

З цими словами, заплющивши очі і роззявивши, наче регент, рот, Лоулес загримів страшним голосом:

"Якщо ти будеш пить вино"…

– Замовчи, п'янице! – крикнув Дік і сильно штовхнув його до стіни. – Вислухай мене, якщо в тебе в голові більше вина, ніж здорового глузду, і ти все ще не можеш розуміти мене. Чуєш? Іменем Діви Марії заклинаю тебе, забирайся геть з цього будинку! Якщо ти залишишся тут ще хоч хвилину, ти доведеш до шибениці не тільки себе, а й мене! Ну, не роби дурниць, тримайся ж на ногах! Швидше повертайся, бо, клянусь небом, я можу забути, що я твій командир і до деякої міри твій боржник! Забирайся звідси!

Облудний монах на цей раз почав виявляти ознаки того, що свідомість поступово поверталася до нього. Побачивши гнівний блиск в очах Діка і почувши його розлючений голос, він зрозумів дещо з того, що сказав Дік.

– Клянусь небом, – вигукнув Лоулес, – якщо я не потрібний, то можу піти звідси!

Хитаючись, він повернувся спиною до Діка, пройшов, ледве тримаючись на ногах, вздовж коридора і почав спускатися по сходах, спотикаючись і натикаючись на стіни.

Як тільки він зник, Дік повернувся до свого сховища, твердо вирішивши побачити, що буде далі. Розум підказував йому, що треба йти звідси, але любов і цікавість перемогли.

Час минав дуже повільно для молодої людини, схованої за килимом. Вогонь у каміні почав гаснути, лампа ледве блимала і чадила. Але не чути було жодного звуку, який би говорив про те, що хто-небудь з мешканців цього верхнього поверху повертається в свою кімнату. Тільки десь здалека, з нижнього поверху, чувся невиразний шум голосів: там весело розмовляли за вечерею. А за густою завісою снігу, який все ще йшов без упину, лежало безмовне місто Шорбі.

Аж ось, нарешті, на сходах почулися кроки й голоси. Гості сера Деніела зійшли на площадку і, повернувши вздовж коридора, побачили зірваний килим і труп шпигуна.

Дехто з них кинувся вперед, інші назад, і всі почали голосно кричати.

На їхні крики з усіх кінців збіглися гості: воїни, дами, слуги, одним словом, усі мешканці цього великого будинку. Галас дедалі збільшувався.

Потім натовп розступився, і до мертвого підійшов сер Деніел в супроводі нареченого, лорда Шорбі.

– Мілорде, – сказав Деніел, – чи не казав я вам про цю підлу чорну стрілу? Ось вона, візміть її! Ось вона стирчить, і, клянусь розп'яттям, мій куме, вона стирчить в одному з ваших людей, якщо він тільки не вкрав одягу ваших слуг.

– Справді, це була моя людина, – відповів лорд Шорбі, задкуючи. – Я б хотів мати більше таких людей. Він був меткий, як гончак, і потайний, як кріт.

– Правда, куме? – глузливо запитав сер Деніел. – А що це він винюхував, забравшись на верхній поверх мого бідного житла? Та йому не доведеться більше винюхувати.

– З вашого дозволу, сер Деніел, – сказав один з слуг, – в нього на грудях приколотий папір, на якому щось написано.

– Дайте сюди стрілу й папір, – сказав рицар. Взявши в руки стрілу, він похмуро-розглядав її, замислившись.

– Так, – сказав він, звертаючись до лорда Шорбі, – ось та ненависть, що вперто переслідує мене. Ця чорна паличка, чи, може, інша, подібна до неї, коли-небудь прикінчить й мене. І, куме, дозвольте недосвідченому рицарю порадити вам: якщо ці собаки почнуть переслідувати вас, тікайте! Вони діють, як заразлива хвороба, що поступово руйнує ваше тіло, доки не приведе до смерті. Але давайте поглянемо, що вони тут написали. Схоже на те, що я й думав, мілорде; ви позначені, наче старий дуб, лісником; завтра, а може, післязавтра, він прийде до вас з сокирою. А що ви писали у вашому листі?

Лорд Шорбі зірвав папір з стріли, прочитав його, зім'яв у руках і, переборюючи огиду, яку викликало в нього мертве тіло, став на коліно поруч з трупом і нетерпляче почав порпатися в його торбинці.

Він підвівся з виразом якоїсь невпевненості на обличчі.

– Куме, – сказав він, – я справді втратив дуже важливого листа, і якби я міг схопити негідника, який взяв його, він негайно ж прикрасив би шибеницю. Але давайте перш за все закриємо всі виходи з будинку. Мені й так вже досить нашкодили, клянусь святим Георгієм.

Навколо будинку і саду розставили воїнів; на кожній площадці сходів стояли вартові, цілий загін воїнів охороняв головний вхід; другий загін сидів навколо багаття в сараї.