Чорний обеліск - Сторінка 48

Бокма, Леуварден". Я відкорковую її і наливаю собі добру чарку. Горілка міцна, пахуча. Ось хто не буде ображати мене.

XVIII

Трунар Вільке вражено дивиться на відвідувачку.

— А чому вам не взяти дві маленькі? — питає він. — Вони коштують не багато дорожче.

Жінка хитає головою.

— Вони повинні лежати разом.

— Але ж ви можете поховати їх в одній могилі,— втручаюся я. — Тоді вони й лежатимуть разом.

— Ні, це не те.

Вільке чухає потилицю.

— Що ви на це скажете? — питає він мене.

Жінка втратила двох дітей. Обоє померли того самого дня. Вона хоче не тільки поставити їм спільний надгробок, але й поховати їх у спільній — так би мовити, подвійній — домовині. Тому я й покликав до контори Вільке.

— Для нас це справа проста, — кажу я. — Надгробки з двома написами трапляються дуже часто. Бувають навіть родинні надгробки з шістьма-вісьмома іменами.

Жінка киває головою.

— Саме так я й хочу! Вони повинні лежати разом. Вони завжди були разом.

Вільке виймає з кишені теслярського олівця.

— Це буде якась химерна труна. Надто широка. Майже квадратова — діти ж бо дуже малі. По скільки їм років?

— По чотири з половиною.

Вільке малює олівцем труну.

— Виходить квадратова скринька, — каже нарешті він. — А ви ж не хочете…

— Ні,— перебиває його жінка, — вони повинні лежати разом. Вони близнята.

— Можна й близнятам зробити гарні маленькі домовинки, покриті білим лаком. Форма буде краща. А така коротка труна на двох здаватиметься незграбною.

— Байдуже, — вперто каже жінка. — У них була колиска на двох, візочок на двох, а тепер має бути й труна на двох. Вони повинні лежати поряд.

Вільке знов малює. Але й тепер виходить тільки квадратова скринька, хоч Вільке й оздоблює віко пагонами плюща. Якби труна була для дорослих, можна було б її видовжити. А діти надто малі. Вільке вдається до останнього аргументу.

— Я навіть не знаю, чи таку труну дозволять, — каже він.

— А чому її можуть не дозволити?

— Та якась вона незвичайна.

— А хіба звичайно, щоб двоє дітей помирало того самого дня? — питає жінка.

— Це правда, особливо коли вони ще й близнята. — Вільке раптом зацікавлюється. — В них і хвороба була та сама?

— Так, — суворо відповідає жінка. — Та сама. Вони народилися після війни, коли нічого було їсти. Близнята — а в мене й на одного не вистачало молока…

Вільке нахиляється вперед.

— Та сама хвороба! — Очі його спалахують. У ньому прокидається цікавість дослідника. — Кажуть, що з близнятами таке буває частіше. За астрологією…

— Ну, то як з труною? — питаю я.

Видно, що жінка не має ніякого бажання провадити далі розмову на тему, яка так захопила Вільке.

— Я можу спробувати, — каже трунар. — Але не знаю, чи таке дозволено. Як на вашу думку? — питає він мене.

— Можна спитати в конторі кладовища.

— А що скаже священик? Діти як охрещені?

Жінка якусь мить вагається, потім каже:

— Один католиком, а другий лютеранином. Ми так домовилися. Мій чоловік католик, а я лютеранка. Тому ми й вирішили поділити близнят.

— Тобто як — одну дитину хрестив католик, а другу лютеранин? — перепитує Вільке.

— Еге ж.

— Того самого дня?

— Того самого дня.

Така химерність людської долі викликає у Вільке нову хвилю цікавості.

— Звичайно, в двох різних церквах?

— Звичайно, — нетерпляче кажу я. — А як же? Тепер…

— А як ви їх розрізняли? — перебиває мене Вільке. — Вони ж були схожі одне на одного?

— Схожі,— відповідає жінка. — Як дві краплі води.

— Я так і думав! Як же їх можна розрізнити, особливо малими? Ви могли? Надто в перші дні, коли й не близнят легко переплутати?

Жінка мовчить.

— Тепер уже однаково, — кажу я і даю Вільке знак кінчати розпитування.

Проте Вільке охоплений науковою цікавістю і тому не зважає на почуття.

— Не однаково, — заперечує він. — їх же треба поховати! Одного по-католицькому, а другого — по-лютеранському. Ви знаєте, котрий із них католик?

Жінка мовчить. Вільке ще більше розпалюється.

— Ви думаєте, що вам дозволять ховати їх одночасно? Якщо буде подвійна труна, то має бути й одночасний похорон. Тоді треба кликати двох священиків — католика й лю-теранинаї А вони напевне відмовляться! Вони дужче ревнують бога, ніж ми своїх дружин.

— Вільке, це вас зовсім не стосується, — кажу я, наступаючи йому під столом на ногу.

— А близнятам як! — вигукує Вільке, не звертаючи на мене уваги. — Католик буде водночас похований по-лютеранському, а лютеранин — по-католицькому! Ви уявляєте собі, яка це буде плутанина? Ні, в подвійній труні їх ховати не можна. Треба робити дві окремі. Тоді кожна релігія матиме свою труну. Священики зможуть стати один до одного спиною і освятити могилу.

Вільке, певне, вважає, що одна релігія — отрута для іншої.

— Аз священиками ви вже домовилися? — питає він.

— Чоловік пішов домовлятися, — відповідає жінка.

— Мені справді дуже цікаво…

— То ви зробите подвійну труну? — перебиває його жінка.

— Та зроблю, але кажу ж вам…

— Скільки вона коштуватиме?

Вільке чухає потилицю.

— А коли вона має бути готова?

— Якнайшвидше.

— Отже, її треба зробити позачергово. Доведеться працювати цілу ніч.

— Скільки вона коштуватиме? — знов питає жінка.

— Я вам скажу, аж як труна буде готова. Задля науки я дорого не візьму. Але й не прийму її назад, коли вам не дозволять так ховати.

— Дозволять.

Вільке вражено дивиться на жінку.

— Звідки ви знаєте?

— Коли священики не захочуть освятити могилу, ми поховаємо без них, — суворо каже вона. — Діти завжди були вкупі й повинні залишитися вкупі.

Вільке киває головою.

— Отже, домовилися. Труну я вам привезу. Але назад її не візьму.

Жінка дістає з торбинки чорний шкіряний гаманець з нікельованим замочком.

— Візьмете завдаток?

— Та вже так заведено. На дошки.

Жінка очікувально дивиться на нього.

— Мільйон, — трохи зніяковіло каже Вільке.

Жінка відлічує йому згорнуті в кілька разів банкноти.

— Запишіть адресу…

— Я піду з вами, — перебиває її Вільке. — Зніму мірку. Хочу, щоб вийшла гарна домовина.

Жінка киває головою і переводить погляд на мене.

— А надгробок? Коли ви його привезете?

— Коли хочете. Взагалі їх ставлять через кілька місяців після похорону.

— А тепер не можна?

— Чому ж ні? Але краще почекати. За якийсь час могила осяде, і тоді його однаково доведеться переставляти.

— Он як, — каже жінка. Зіниці в неї немов починають тремтіти. — Все-таки ми хотіли б отримати надгробок тепер. А не можна… не можна поставити його так, щоб він не осів?

— Для цього довелося б робити спеціальний фундамент під нього. Ще до похорону. Ви згодні?

Жінка киває головою.

— Нехай на могилі будуть їхні імена. Щоб вони не лежали просто так. Краще, щоб відразу були вибиті на пам'ятнику імена.

Вона лає мені номер місця на цвинтарі.

— Я хотіла б також відразу розрахуватися, — каже вона. — Скільки він коштує?

Жінка знов дістає шкіряного гаманця. Трохи зніяковівши, як і Вільке, я називаю ціну.

— Тепер усе рахують на мільйони й мільярди, — додаю я.

Дивно: інколи з того, як людина складає гроші, можна побачити, чесна вона чи ні. Жінка розгортає банкноту за банкнотою і кладе їх на стіл біля взірців граніту й вапняку.

— Ми відкладали гроші їм на школу, — каже вона. — Тепер їх уже давно не вистачило б… а на похорон іще якраз стане…

— Про це не може бути й мови! — каже Різенфельд. — Ви взагалі уявляєте собі, скільки коштує чорний шведський граніт? Його привозять зі Швеції, юначе, і платять за нього не векселями в німецьких марках, а іноземною валютою! Шведськими кронами! В нас його залишилося лише кілька брил, для друзів! Останні! Вони серед інших каменів — усе одно, що блакитні діаманти серед самоцвітів. Один я даю вам за вечір, проведений з пані Вацек, але два! Ви збожеволіли? З таким самим успіхом я міг би вимагати від Гінденбурга, щоб він став комуністом!

— Чудова думка.

— Отож! Будьте скромні й не намагайтеся витягти з мене більше, ніж ваш господар. Оскільки ви одночасно й кур'єр фірми, і начальник контори, то вам нічого дбати про підвищення.

— Безперечно, нічого. Я роблю це тільки з любові до граніту. Навіть з платонічної любові. Сам я не буду вже його продавати.

— Не будете? — перепитує Різенфельд, наливаючи собі чарку горілки.

— Не буду. Я надумав змінити фах.

— Знов? — Різенфельд ставить своє крісло так, щоб бачити Лізине вікно.

— Цього разу насправді.

— Підете вчителювати?

— Ні,— кажу я. — Стільки наївності в мене вже немає. І самовпевненості також. Ви часом не знаєте якогось місця? Ви ж скрізь буваєте.

— Якого саме? — байдуже питає Різенфельд

— Та однаково. Аби десь у великому місті. Хай навіть кур'єром у газеті.

— Залишайтесь тут, — каже Різенфельд. — Вам личить ця робота. Мені бракуватиме вас. А чому ви хочете втекти звідси?

— Я й сам не можу пояснити. Коли б міг, то не відчував би, що конче мушу виїхати звідси. І я й не завжди відчуваю це, тільки час від часу. Але тоді вже відчуваю так гостро, що хай йому чорт.

— А тепер воно у вас є?

— Тепер є.

— Боже мій! — каже Різенфельд. — Вас іще тягтиме сюди, ось побачите.

— Безперечно. Тому я й хочу виїхати.

Різенфельд раптом здригається, ніби схопився мокрою рукою за електричний провід. Це Ліза вмикає в своїй кімнаті світло й підходить до вікна. Вона, мабуть, не бачить нас у темній конторі і спокійно скидає блузку. Під блузкою на ній немає нічого.

Різенфельд гучно сопе.

— О небо, які груди! Можна спокійно поставити на них кухоль пива, і він не впаде!

— Теж непогана думка! — кажу я.

Очі в Різенфельда палають.

— Пані Вацек завжди з'являється в такому вигляді?

— Вона досить-таки безтурботна. Адже її звідси ніхто не бачить, крім нас, звичайно.

— Слухайте! — каже Різенфельд. — І ви хочете відмовитись від такого місця? Не будьте йолопом.

— Хочу, — кажу я.

Різенфельд, ніби індіанець у Вюртемберзькому театрі, скрадається до вікна, тримаючи в одній руці чарку, а в другій — пляшку з горілкою.

Ліза розчісує коси.

— Я колись хотів бути скульптором, — каже Різенфельд, не зводячи погляду з вікна. — Для такої варто було б! От чорт, чого ми тільки не прогавлюємо в житті!

— Ви хотіли б бути скульптором на граніті?

— До чого тут граніт?

— Бо коли працювати з гранітом, модель швидше постаріє, ніж ви зробите скульптуру, такий він твердий, — кажу я. — 3 вашим темпераментом ви могли б працювати хіба що з глиною. А то після вас залишилися б тільки незакінчені твори.

Різеяфельд аж стогне.