Чудесна свічка - Сторінка 5

Біля нього залишився лише його кінь.

Коли юрба пішла з вулиці, Франческа дельї Уберті показалася зі свого дому з запаленою свічкою в руці. Вона була ще дуже гарною, риси її були лагідні, а очі серйозні і глибокі.

Вона підійшла до Раньєро і нагнулася до нього. Раньєро лежав непритомно, але, коли світло свічки впало на його обличчя, він рушився і опам'ятався. Здавалося, полум'я свічки мало чудесну владу над ним. Побачивши, що він прийшов до тями, Франческа сказала:

— Ось твоя свічка. Я взяла її у тебе, тому що не знала іншого способу, як тобі помогти.

Впавши, Раньєро сильно вдарився. Але тепер ніщо не могло зупинити його. Він став повільно підніматися. Він хотів іти, але похитнувся і ледь не впав. Тоді він спробував сісти на коня. Франческа допомогла йому.

— Куди ти хочеш їхати?— запитала вона, коли він вже був в сідлі.

— В собор,— відповів він.

— Тоді я відпроваджу тебе,— запропонувала вона,— тому що я йду на вечірню.

Франческа взяла коня під вуздечку і повела його.

Франческа відразу впізнала Раньєро. Але Раньєро не зрозумів, хто вона, тому що не давав собі часу глянути на неї. Він не відривав очей від полум'я свічки.

Вони мовчали цілу дорогу. Раньєро думав тільки про полум'я, про те, щоб зберегти його до останньої хвилини. Франческа не могла говорити, тому що не хотіла остаточно переконатися в тому, чого боялася. Вона не могла подумати нічого іншого, крім того, що Раньєро зійшов з розуму. Вона була майже впевнена в цьому, і все ж їй не хотілося говорити з ним, щоб уникнути повної впевненості.

Скоро Раньєро почув, що хтось біля нього плаче. Він глянув і побачив, що поруч іде й плаче Франческа дельї Уберті. Хвилину він дивився на неї і нічого не сказав. Він хотів думати тільки про свою свічку.

Раньєро під'їхав до собору. Тут він зліз з коня, подякував за поміч Франчесці, як і раніше не дивлячись на неї, і пішов один в сповідальню до священиків.

Постоявши хвилину, Франческа також увійшла в церкву. Був вечір Страсної суботи, всі свічки в храмі стояли незапаленими в знак скорботи. Франчесці здалося, що й для неї назавжди погасло полум'я надії, яка вперто горіла в ній всі ці роки.

А в церкві панувала торжественність. Біля вівтаря було багато священиків. Каноніки застигли благоговійно на амвоні, а перед ними сидів єпископ.

Скоро Франческа зауважила, що між священиками почався рух. Майже всі, хто мав бути присутній при службі, встали і пішли у вівтар. Піднявся нарешті і єпископ.

Коли служба закінчилася, один священик піднявся на амвон і почав говорити народу. Він розповів, що Раньєро ді Раньєрі приїхав у Флоренцію зі святим вогнем із Єрусалиму. Він розповів про те, що виніс і вистраждав лицар в дорозі. Хвалив і прославляв його надзвичайно.

Люди сиділи вражені, слухаючи це. Франческа ніколи не переживала такої щасливої хвилини.

— Боже,— зітхала вона,— я не в силах перенести таке щастя.

Сльози її лилися, коли вона слухала.

Священик говорив довго та гарно. Під кінець він сказав гучним голосом:

— Мабуть, може здатися мало важливим, що палаюча свічка була довезена до Флоренції. Але я кажу вам: просіть Бога, щоб він дав Флоренції багатьох носіїв вічного вогню, і вона стане великою силою і буде прославлена поміж містами!

Коли промова священика закінчилася, відкрилися головні двері собору, і увійшла нашвидку складена процесія. В ній йшли каноніки, монахи та священики, прямуючи просто до вівтаря. За всіма йшов єпископ і поруч з ним Раньєро в тому самому одязі, в якому він здолав весь шлях.

Коли Раньєро переступив поріг храму, один старий підвівся і підійшов до нього. Це був Олдо, батько майстра, який служив у майстерні Раньєро і через нього повісився.

Підійшовши до Раньєро і єпископа, старий схилився перед ними. Потім він заговорив голосно, так, що всі в церкві чули його:

— Це велика подія для Флоренції, що Раньєро приїхав зі святим вогнем з Єрусалиму. Нічого подібного раніше не було бачено. Можливо, тому хтось скаже, що це неможливо. Я прошу, щоб усьому народу повідомили, які докази і яких свідків привів Раньєро в тому, що це дійсно вогонь, запалений у Єрусалимі.

Почувши це, Раньєро сказав:

— Нехай Господь поможе мені! Які у мене свідки? Я здійснив увесь шлях один. Нехай степи й пустелі свідчать за мене.

— Раньєро — чесний лицар,— сказав єпископ,— і ми віримо його слову.

— Він, очевидно, й сам знав, що на цей рахунок можуть виникнути сумніви,— сказав Олдо.— Він, можливо, їхав не зовсім один. Його слуги можуть свідчити за нього.

Франческа дельї Уберті пробралася крізь юрбу і підійшла до Раньєро.

— Навіщо нам свідки? — сказала вона.— Всі жінки Флоренції присягнуть, що Раньєро каже правду.

Тут Раньєро посміхнувся, і обличчя його просвітліло на хвилину. І знову він звернув свій погляд та думки на полум'я.

В церкві здійнявся шум. Одні казали, що не слід дозволяти Раньєро запалювати свічки біля вівтаря перед тим, як його діло буде доказано. До неї приєднувалося багато з давніх його ворогів.

Тоді піднявся з лави Джакомо дельї Уберті та заговорив на захист Раньєро:

— Я думаю, всі знають, що ніколи не було великої дружби між мною та моїм зятем. але я й мої сини заступимося за нього. Ми віримо, що він здійснив цей подвиг, і знаємо — той, кому вдалося довести таку затію до кінця, мудра, обачна і благородно мисляча людина, яку ми раді прийняти в наше середовище!

Але старий Олдо та багато інших не погоджувалися дати Раньєро скористатися тим щастям, до якого він прагнув. Вони зібралися тісною групою, і видно було, що вони не відступлять від своєї вимоги.

Раньєро зрозумів, що якщо тепер почнеться суперечка, то вони передо всім постараються заволодіти свічкою. Спрямувавши очі на своїх супротивників, він підняв свічку над головою.

Він здавався смертельно втомленим і повним розпачу. Видно було, що, хоча він і приготувався боротися до останнього, але очікував лише поразки. Яка користь від того, що він доніс вогонь? Слова Олдо були смертельним ударом. Якщо сумнів збуджений, він буде поширюватися і рости. Йому здавалося, що Олдо вже загасив свічку назавжди.

В собор крізь широко відкриті двері впурхнула раптом маленька пташка. Вона летіла прямо на свічку Раньєро. Той не встиг забрати її, пташка наткнулася на неї і загасила полум'я.

Рука Раньєро опустилася, сльози виступили на його очах. Але в першу хвилину він відчув якесь полегшення. Це було краще, ніж якби свічку загасили люди.

А мала пташка продовжувала літати по церкві, кидаючись розгублено туди й сюди, як завжди мечуться птахи, потрапивши в закрите приміщення.

Раптом по цілій церкві пронісся голосний вигук:

— Птах горить! Святий вогонь запалив його крила!

Пташка злякано пищала. Вона покрутилася з хвилину, немов маленький живий факел, який порхає, під високим зводом над амвоном, потім почала тратити висоту і, нарешті, впала мертва на вівтар Мадонни.

В ту ж секунду Раньєро опинився поруч. Він прорвався крізь юрбу, ніщо не могло зупинити його. І від полум'я, яке пожирало крила птаха, він запалив свічки перед вівтарем Мадонни.

Єпископ підняв свій посох і вигукнув:

— Господь хотів цього! Господь свідчив за нього!

І весь народ в церкві, і друзі Раньєро, і його супротивники, перестали сумніватися та дивуватися. Всі вигукували, повні захвату перед чудом Божим:

— Бог хотів цього! Бог свідчив за нього!

* * *

Про Раньєро залишається тепер сказати тільки те, що він до кінця днів своїх був дуже щасливий та мудрий, обачний та співчутливий. Але народ у Флоренції завжди називав його Божевільний ді Раньєрі, на пам'ять про ті дні, коли його вважали безумним. І це стало для нього почесним титулом. Він був родоначальником багатьох великих людей.

Ще можна згадати про те, що у Флоренції народився звичай в кожну великодню ніч святкувати пам'ять повернення Раньєро зі святим вогнем, при цьому пускали літати по собору штучну палаючу пташку. І свято це було б живе й досі, якби недавно цей звичай не відмінили.

Але чи правда, що, як припускає багато людей, ті носії святого вогню, що жили у Флоренції і зробили це місто одним з найчудесніших міст на світі, взяли собі за зразок Раньєро та черпали в ньому сили жертвувати собою і переносити страждання та позбавлення, — це нехай залишиться недоговореним.

Тому що того, що зроблено світочем, який в темні часи вийшов із Єрусалиму, не можна ні вирахувати, ні виміряти.