Чужа дитина - Сторінка 5

- Ернст Теодор Амадей Гофман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Під нею плавають туди й сюди прекрасні перисті хмари, сходить і заходить червона вранішня й вечірня зоря, танцюють лункими колами мерехтливі зірки. Ви, любі мої, вже, мабуть, чули про фей, що вміють робити такі дива, яких жодна людина не вміє, і, певне, вже зрозуміли з моєї розповіді, що моя мати — фея. Так, і не просто фея, а наймогутніша з усіх фей. Всьому, що живе на землі, вона дарує свою щиру любов, але, на її великий жаль, багато людей і гадки не мають про це. А найдужче моя мати любить дітей, тому влаштовує у своїй державі для них свята — найкращі і найвеселіші. Тоді буває, що чепуристі духи з двору моєї матері відважно шугають крізь хмари й напинають від одного краю палацу до другого мерехтливу веселку з найяскравіших барв. Під нею вони будують для [113] моєї матері трон із чистих діамантів, які, проте, скидаються на лілеї, фіалки й троянди і так само пахнуть, як вони. А коли мати сідає на трон, духи грають на золотих арфах та кришталевих цимбалах, а материні двірські співаки починають співати такими гарними голосами, що аж серце завмирає із солодкої втіхи. А ті співаки — прекрасні птахи, ще більші за орлів, з червоним, як полум'я, пір'ям, — ви, мабуть, таких ніколи ще не бачили. Тільки-но залунає музика, палац, ліс, садок сповнюються життям і радісним гомоном. Тисячі ошатно вбраних дітей улаштовують ігри та розваги. Вони то бігають поміж кущами й кидають одне в одного квітками, то вилазять на тонкі деревця й гойдаються на вітті, то збирають блискучі, як золото, ягоди, смачні-пресмачні — на землі таких навіть не буває, — то граються з прирученими сарнами й іншими гарними тваринами, що вибігають до них із лісу, то сміливо вискакують на веселку й з'їжджають із неї або сідають верхи на золотих фазанів і здіймаються на них аж до хмар.

— Ох, як там гарно! Візьми нас до своєї барвистої батьківщини, ми там залишимося назавжди! — захоплено загукали Фелікс і Крістліб.

Та чужа дитина сказала:

— Я справді не можу взяти вас із собою, це надто далека дорога. Вам треба було б уміти так добре, невтомно літати, як літаю я.

Фелікс і Кристліб геть зажурилися й мовчки опустили очі.

ПРО ЛИХОГО МІНІСТРА ПРИ ДВОРІ КОРОЛЕВИ ФЕЙ

— A взагалі, то, може, вам і не було б так гарно на моїй батьківщині, як ви собі уявили, наслухавшись моїх розповідей. Авжеж, може, навіть вам там небезпечно було б жити. Багато дітей не витримують співу вогнисто-червоних птахів, хоч який він чарівний, у них серце розривається, і вони миттю помирають. Інші, що надто зухвало вискакують на веселку, посковзнувшись, падають додолу, а є й такі дурні, що, літаючи на золотих фазанах, боляче смикають їх за пір'я. Тоді птахи, хоч вони й дуже мирні, розлючуються на дітей, роздовбують їм груди гострими дзьобами, і ті, закривавлені, падають із хмар додолу. Моя мати дуже гнівається, коли з дітьми, хоч і з їхньої власної вини, стається таке лихо. Вона дуже хотіла б, що усі діти з цілого світу могли втішатися тим, що є в її королівстві, але чимало дітей, навіть якщо вони здатні добре літати, потім стають або надто зухвалі, або надто сміливі, й вона має через них лише клопіт і страх. Саме тому мати дозволяє мені вилітати зі своєї батьківщини й приносити слухняним дітям всілякі гарні іграшки, як оце ви отримали від мене.

— Ох, я нізащо не скривдила б жодного птаха, — сказала Кристліб, — а бігати по веселці й не захотіла б.

— А от я бігав би, — озвався Фелікс, — і саме тому хотів би побувати у твоєї матері. А ти не міг би колись принести веселку?

— Ні, — відповіла чужа дитина, — цього не можна, і взагалі мушу сказати, що я можу до [115] вас вибиратися лише тайкома. Раніше мені було всюди безпечно літати, наче в королівстві моєї матері, наче її прекрасне королівство сягало на цілий світ, і так було аж до того часу, поки звідти не вигнали одного запеклого ворога моєї матері. Тепер він, як шалений, нишпорить по всіх закутках, ніде не можу бути в безпеці, куди не ступлю, він уже чигає на мене.

— Хотів би я побачити, хто б тебе тут зважився скривдити! — вигукнув Фелікс. Він схопився й замахав палицею, яку вирізав із тернини. — По-перше, йому довелося б мати справу зі мною, а по-друге, я покликав би на допомогу тата і він спіймав би того розбишаку й замкнув до башти.

— Ох, — зітхнула чужа дитина, — мій лихий ворог у мене на батьківщині не може нічого мені вдіяти, та поза її межами він страшенно небезпечний для мене. Він дуже могутній, мене від нього не оборонить ні палиця, ні башта.

— Що ж то за поганець, що ти його так боїшся? — спитала Кристліб.

— Ви вже чули, — відповіла чужа дитина, — що моя мати — могутня королева, а ви знаєте, що королеви й королі мають у себе двір і міністрів.

— Авжеж, — сказав Фелікс, — пан граф саме такий міністр і носить на грудях зірку. Міністри твоєї матері, певне, також носять блискучі зірки?

— Ні, — заперечила чужа дитина, — не носять, здебільшого вони самі — блискучі зірки, а в решти немає сурдутів, на які можна було б ті зірки почепити. Скажу тільки, що всі міністри моєї матері — могутні духи. Декотрі з них ширяють у повітрі, декотрі — в полум'ї, а декотрі живуть [116] у водах, і всюди вони роблять те, що їм наказує моя мати. Від давніх-давен у нас завівся один чужий дух, на ім'я Пепасіліо, який запевняв, що він великий учений, знає більше за інших і здатен на більші вчинки, ніж вони. Мати взяла його в міністри, але він скоро почав дедалі дужче виявляти свою підступність. Крім того, що він намагався знищити все, що робила решта міністрів, то ще й заповзявся злісно псувати веселі свята дітей. Він удавав перед королевою, нібито хоче, щоб діти були веселі й чемні, а сам то нависав стокілограмовим тягарем на хвості у фазанів і не давав їм знятися в повітря, то стягав за ноги додолу дітей, коли ті вилазили на дерева, і вони розбивали до крові носи, то змушував дітей, що хотіли бігати й стрибати, лазити рачки з похиленими головами. Співакам він напихав у дзьоби всілякого сміття, щоб вони не могли співати, бо сам терпіти не міг співу, а приручених тварин хотів з'їсти, замість гратися з ними, бо вважав, що вони для цього й створені. Та найгірше було, мабуть, те, що він за допомогою своїх челядниць обливав брудним чорним соком блискучі шляхетні камені палацу, барвисті мінливі квітки, кущі троянд і лілей, навіть чудесну веселку, і все те втрачало свою красу, ставало сумне й мертве. А коли він робив усе це, то реготав і кричав, що тепер усе стане таке, як і має бути, бо він його описав. І аж як він нарешті заявив, що не визнає моєї матері королевою, бо вся влада належить тільки йому самому, і в образі страхітливої мухи з блискучими очима й витягненим гострим хоботом, жаско забринівши, підлетів до трону моєї матері, вона і всі разом із нею впізнали, що лихий міністр, який сховався [117] під гарним ім'ям Пепасіліо, насправді був похмурим, сердитим королем гномів Пепсером. Але той дурень дуже переоцінив свою силу і мужність своїх челядниць. Міністри повітряного відділу оточили королеву і обвіяли її солодкими пахощами, міністри вогняного відділу запалахкотіли полум'ям, а співці, почистивши свої дзьоби, заспівали найкращих своїх пісень, тому королева не бачила й не чула гидотного Пепсера і не відчувала його отруйного, смердючого подиху. Тієї миті ватажок фазанів схопив лихого Пепсера своїм променистим дзьобом, стиснув його так, що той заверещав з люті і болю, а тоді з висоти на три тисячі аршинів кинув додолу. Пепсер не міг ворухнутися, аж поки на його нестямний крик прилізла його тітка, велика синя жаба. Вона взяла його на спину й віднесла додому. П'ятьом сотням веселих, сміливих дітей дали замашні ляпачки, і вони побили бридких Пепсерових челядниць, що літали навколо й хотіли попсувати чудові квітки. Як тільки Пепсера не стало, розтанув сам собою і чорний сік, яким він усе позатягав, і скоро все розцвіло, заблищало і заясніло так само гарно, як і раніше. Можете собі уявити, що гидотний Пепсер більше не має ніякої сили в королівстві моєї матері, але знає, що я часто наважуюся виходити звідти, й невтомно ганяється за мною в усяких подобах, і я, бідолаха, тікаю від нього й часом не знаю, де сховатися, а тому, любі мої Кристліб і Феліксе, я інколи зникаю так швидко, що ви не можете втямити, де я діваюся. Так буде й надалі, і можу вам тільки сказати, що якби мені захотілося взяти вас до своєї батьківщини, Пепсер напевне вистежив би нас і вбив. [118]

Кристліб гірко заплакала, почувши, на яку небезпеку наражається чужа дитина. А Фелікс сказав:

— Якщо той мерзотний Пепсер — тільки велика муха, то я його підстережу з татовою великою ляпачкою і з усієї сили трісну по носі, хай тоді тітка жаба побачить, чи вона донесе його додому.

ЯК ДО НИХ ПРИЇХАВ ДОМАШНІЙ УЧИТЕЛЬ І ЯК ДІТИ БОЯЛИСЯ ЙОГО

Фелікс та Кристліб бігли підскоком додому і весь час радісно вигукували:

— Ох, то чужа дитина — прекрасний королевич! Ох, то чужа дитина — прекрасна королівна!

Вони хотіли розповісти про це батькам, але зупинилися на порозі, мов громом прибиті, коли пан Тадеус фон Бракель ступив їм назустріч з якимось химерним чоловіком поруч із собою.

Чоловік ледь чутно буркнув сам до себе:

— Ото маю шибеників!

А пан фон Бракель узяв його за руку і сказав:

— Це ваш домашній учитель, якого вам прислав вельможний дядечко. Чемно привітайте його!

Але діти скоса позирали на чоловіка й не могли ворухнутися. А все тому, що вони ще таких дивних людей зроду не бачили. Чоловік був хіба на півголови вищий за Фелікса, але опецькуватий, а його гладкий тулуб тримався на двох маленьких, тоненьких, як у павука, ніжках. Його потворна голова була майже чотирикутна, [119] а обличчя бридке, аж страшне, бо, крім того, що його надто довгий гострий ніс зовсім не пасував до товстих бурих щік і широкого рота, маленькі, опуклі, ніби скляні, очі так моторошно поблискували, що на них лячно було дивитися. До того ж чоловік натяг на свою чотирикутну голову чорну, як смола, перуку і був одягнений від голови до п'ят у все чорне та ще й звався магістр Чорнило. Діти й далі непорушно стояли на порозі, тож пані фон Бракель сердито сказала:

— Бісові діти, що з вами сталося? Пан магістр подумає, що ви таки зовсім неотесані селюки! Ану привітайтеся з паном магістром за руку!

Діти послухались, зробили так, як вона веліла, та коли магістр потиснув їм руки, відскочили назад і закричали:

— Ой, боляче! Боляче!

Магістр засміявся і показав сховану в долоні голку, якою вколов дітей, коли вони подавали йому руку.