Чуже обличчя - Сторінка 13

Начебто не залишала мене самого, але й не старалася бути поряд. Звісно, кожна господиня так поводиться, та я хочу сказати ось про що — про твою надто розраховану врівноваженість у той час. Ти справді виявилася спритною. Намагаючись надати нашій мовчанці природності, ти відлічувала час уміло, з точністю електричних терезів.

Щоб порушити мовчанку, я вирішив удати, ніби розсердився, але дарма — помітивши твої майже героїчні зусилля, я відразу знітився, бо мимоволі відчув недоречність своєї самовпевненості. Застигла між нами крижина мовчання, здається, була набагато грубшою, ніж я припускав. Зовсім не тонкою, здатною розтопитися з першого-ліпшого приводу. Питання або підстави для розмови, придумані в дорозі, не були більшими за вогник сірника, кинутого на айсберг.

Звичайно, я не тішив себе надією, що зможу поставити перед тобою обидва типи обличчя і, як справжнісінький комівояжер, запитати: ну, яке вам більше подобається?

Оскільки я вимагав, щоб моя маска залишалася непомітною як маска, то не годилося розкривати істинну суть свого запитання, бо інакше кпинів і шпильок не минути. Отже, оскільки я не збирався займатись гіпнотизмом, мої запитання, природно, мали бути непрямі. Та далі мої плани не йшли. Я легковажно вірив, що коли удача, досягнута з наполегливістю детектива, який не жаліє своїх ніг, мало не обернулася лихом, то в потрібну хвилину я все одно зумію нею скористатись. Наприклад, я з легким серцем доскіпливо аналізував обличчя приятелів, а сам непомітно закидав вудочку у ставок твоїх смаків.

Але ти не була рибою, від народження приреченою мовчати. Мовчання — тяжке випробування для тебе. Коли ненароком я заводив розмову про чиєсь обличчя, то насамперед ранив себе, а тому, побоюючись за мене, ти уникала її... Проклинаючи свою легковажність, я мовчки пройшов повз наше мовчання, повернувся в кабінет, замкнув у шафу інструменти для знімання зліпка та сьогоднішню здобич, а потім, як завжди, заходився розмотувати бинти, щоб намастити обличчя кремом і помасажувати. Та зненацька руки зупинились на півдорозі, і я знову заблудився в діалозі з уявним співрозмовником.

"Ні, тут не допоможе проста приманка... Скільки мільйонів калорій потрібно для того, щоб розтопити цю мовчанку, знає тільки моє втрачене обличчя... Може, маска і є відповіддю?.. Але без твоєї поради я її не зможу виготовити... Ну й халепа!.. Якщо це зачароване коло десь не розірвати, то буде повторюватись те саме, як у тій дурній орлянці... Та все ж не треба втрачати надію... Коли не вдасться розтопити кригу мовчання, то принаймні треба спробувати розпалити хоч малесенький вогонь, щоб тільки руки погріти".

З рішучістю водолаза, який надягає на себе скафандр, я знову намотав бинти. Бо я зовсім не був певен, що, виставивши напоказ п'явки, переборю гніт мовчання.

Намагаючись приховати напруження, м'якою, як у кішки, ходою, ніби нічого не сталося, я повернувся до вітальні. Вдаючи, ніби переглядаю вечірню газету, нишком краєчком ока стежив, як ти ходиш у кухню й назад. Ти не всміхалась, та, коли робила то се, то те, з твого обличчя не сходив навдивовижу легкий вираз, наче ти ось-ось усміхнешся. Можливо, ти ні про що не здогадувалась, але це був справді дивовижний вираз — настільки дивовижний, що я навіть подумав: чи не тому я освідчився тобі, що мене зачарував цей вираз твого обличчя?

(Я про це ще не писав? Нічого страшного, можна й повторитися. Мені, людині, що дошукувалася суті людського обличчя, твій вираз служив наче вогником маяка. Навіть тепер, коли оце пишу, думаючи про тебе, бачу перед собою тільки його. Тієї миті, коли на твоєму незворушному обличчі з'явилась усмішка, в його виразі раптом щось заблищало, і в тому світлі все раптом почало відчувати впевненість, ніби дістало підтвердження свого існування...) Здається, тим виразом ти щедро обдаровувала все — вікна, стіни, електричні лампи, балки — і тільки мене обминала. Хоча я вважав це природним і загалом ні на що не сподівався, проте не переставав думати: от було б добре, якби вдалося повернути твоє обличчя до себе!

— Може, поговоримо?

Але на звернутому до мене обличчі того виразу вже не було.

— Я сьогодні ходив у кіно.

Ти чекала наступних слів, заглядаючи у щілинки між бинтами з уміло прихованою настороженістю.

— Ні, не тому, що хотів подивитися фільм. Насправді я затужив за темрявою. Коли йдеш вулицею з таким обличчям, раптом починаєш відчувати на душі тягар, ніби робиш щось погане. Дивна річ — обличчя... Раніше я про нього не думав, та як утратив, здається, наче півсвіта в мене забрали...

— Який фільм показували?

— Не пригадую. Бо, видно, себе не тямив. Правду кажучи, мене зненацька охопила манія переслідування. І тоді, ніби рятуючись від дощу, я забіг до найближчого кінотеатру...

— Де той кінотеатр?

— Хіба не однаково? Мені була потрібна темрява.

Ти осудливо стиснула губи. Та очі сумовито примружила, ніби хотіла показати, що звинувачуєш не тільки мене. Я почав гірко каятися. Не треба було цього робити. Я ж збирався говорити зовсім про інше.

— ...Так-от, до речі, тоді я подумав: мабуть, варто іноді ходити в кіно. Там глядачі позичають обличчя в акторів і надягають на себе. Власне обличчя їм не потрібне. Кінотеатр — це місце, куди ходять, щоб за гроші на певний час виміняти собі обличчя.

— Справді, мабуть, таки варто іноді ходити в кіно.

— Звичайно. Хоч би тому, що там темно. Але, що це за фільм, якщо обличчя акторів не подобаються. Бо коли йдеш позичати їх і натягати на себе, а вони погано прилягають, то половина зацікавлення пропадає.

— А хіба нема фільмів без акторів? Наприклад, документальних...

— Це однаково. Припустімо, акторів там нема, але ж обличчя все-таки є. Навіть риби, навіть комахи мають свою фізіономію. Навіть стільці й столи можуть чимось подобатися чи не подобатись.

— Хотіла б я знати: невже є на світі люди, які ходять у кіно, нап'явши на себе риб'ячу морду?

Ти спробувала вивернутись, як метелик, відбувшись чимось схожим на жарт. Звісно, краще вже мовчати, ніж заводити розмову про риб'ячу морду.

— Ні, ти помиляєшся. Мова не про моє обличчя. В мене його давно нема, і говорити, що воно подобається чи не подобається, не доводиться. Ти — інша річ. Для тебе важливо, з якими акторами фільм ти хочеш подивитися.

— Та все одно я віддаю перевагу фільмам без акторів. Бо зараз і до трагедії, і до комедії начебто втратила охоту...

— Ах, навіщо ти постійно поступаєшся мені?

Мимохіть я сказав різко й, відчуваючи до себе огиду, скорчив під бинтами невидиму похмуру гримасу. Мабуть, тому, що в голову вдарило тепло, п'явки заворушились, а понівечене обличчя нестерпно запекло.

То не була мовчанка, яку можна подолати таким способом. Хоч би з чого ми починали, наша розмова завжди застрявала на одному. Мені не ставало духу далі говорити, і ти більше не розтуляла рота. Наша мовчанка не була порожнечею, що виникла після вичерпного обговорення теми, а сумним наслідком розмови, що розсипалася на дрібні шматочки.

Після того протягом кількох тижнів я рухався в цьому мовчанні чисто механічно, ніби користуючись позиченими суглобами. Та от одного дня я раптом помітив, що вітер грається ніжними зеленими паростками модрини за вікном, отже, настало літо. До речі, таким же раптовим було й моє рішення. Пам'ятаєш, це сталося того вечора, коли за вечерею я несподівано чомусь розкричався:

— Скажи, власне, чому ти ще живеш разом зі мною? — Знаючи, що ніякий крик не проб'є мовчання, я не міг дивитися тобі прямо в обличчя, а тому вп'явся очима в петельку кольору зів'ялого листя біля маленького зеленого ґудзичка на грудях. Але я не хотів здаватись і не переставав кричати: — Відповідай негайно! Чому не розлучаєшся зі мною? Гадаю, ясність нам обом зараз піде на користь. Живеш за інерцією? Кажи, не соромся. Адже не варто силувати себе до того, в чому не переконана...

Коли, наговоривши зайвого, я зачинився в кабінеті, то був у жалюгідному стані — як паперовий змій, що потрапив під дощ. Чи, власне, є якийсь зв'язок між мною — людиною, що зчинила несамовиту бучу з приводу такої дрібниці, як обличчя, і мною — начальником лабораторії з місячною платнею дев'яносто сім тисяч ієн? Чим більше я над цим роздумував, тим швидше перетворювався у паперового змія, від якого нарешті залишилася тільки дерев'яна рамка, бо папір розповзся...

Як тільки це сталось, я опам'ятавсь і зрозумів, що грубі слова, кинуті тобі в обличчя, насправді мали бути спрямовані проти мене. Так, ми одружені ось уже вісім років. Вісім років — час немалий. Принаймні достатній для того, щоб навчитися відповідати одне за одного, яка страва кому подобається, а яка — ні. Якщо ми можемо заступити одне одного у гастрономічних уподобаннях, то чому б не робити цього, коли мова йде про обличчя? Отже, не було потреби вишукувати в нашому мовчанні тему для розмови.

Я почав гарячково порпатися в пам'яті. Напевне, десь мав бути документ, у якому ти призначаєш мене своєю довіреною особою. Мусить бути! Та якщо й перед тим нещасним випадком нас розділяла велика відстань, то що я собі поверну, затіявши тепер метушню з маскою? Повертати просто не було чого. Оскільки протягом тих одноманітних восьми років не сталося нічого, що треба було б приховувати, і тепер, відгороджений стіною самотності, товстішою за бинти, я ні в чому тебе не підозрюю, то й чогось вимагати не маю права. Бо якщо ти нічого не втратив, то не можеш просити відшкодування. Чи не краще врешті визнати, що колишнє моє обличчя теж було своєрідною маскою, і, не чинячи опору, змиритись із теперішнім становищем?

...Питання було дуже важливе... а ще важливішим було те, що я вважав його таким. Коли вже так сталося, то просто із самолюбства мені доведеться виконувати місію довіреної особи. Така робота мене не вабила, проте я вирішив, мобілізувавши пам'ять, враження і розмови, створити твою модель обличчя і, глянувши твоїми очима на чоловіків, пригадати, які з них тобі подобалися. Мене охопило відчуття огиди, наче за комір залізла гусениця. Я ще не встиг зосередити уваги на чоловіках, як зрозумів, наскільки важко розгадати тебе. В усякому разі, лупу треба міцно закріпити. Бо коли вона коливатиметься, як медуза, дивись не дивись — однаково нічого не побачиш.