Чуже обличчя - Сторінка 2

Я закашлявся і, знявши окуляри, витер сльози. В перехресному світлі автомобільних фар електричні дроти, верхівки телеграфних стовпів та ряди покрівель тьмяно виблискували, наче сліди крейди на погано витертій класній дошці.

В коридорі почулися чиїсь кроки. Звичним рухом я знову надів окуляри. З крамниці принесли постільні речі, які замовив для мене управитель. Гроші я просунув під двері, а куплені речі попросив залишити в коридорі.

Отже, приготування до старту начебто закінчено. Я роздягнувсь і відчинив шафу: на внутрішній стороні стулки було вставлене дзеркало. Я ще раз зняв окуляри, скинув пов'язку і, вдивляючись у дзеркало, почав розбинтовувати обличчя. Накладені трьома шарами бинти просякли потом і здавалися вдвічі важчими, ніж уранці, коли я їх намотував.

Як тільки обличчя відкрилося, на нього виповзли клубки п'явок — багряні набухлі келоїдні шрами... Яке огидне видовище!.. Воно повторюється щодня, як урок,— слід би вже звикнути...

Мене ще дужче роздратував цей, так би мовити, безпідставний переляк. Якщо вдуматись, це просто нерозумна, без жодних підстав чутливість. Навіщо зчиняти переполох з приводу якоїсь там людської оболонки, до того ж невеликої її частини — шкіри обличчя? Щиро кажучи, таке упередження, усталена думка — не рідкість. Наприклад, віра в чаклунство... расові ідеї... безпричинний страх перед зміями (або перед тарганами, про що я згадував раніше в листі)... Ось чому не тільки який-небудь прищуватий пуцьверінок, що живе ілюзіями, а навіть я, завідуючий лабораторією в солідному інституті, припнутий до суспільства, наче корабель якорем, захворів психологічною висипкою. Усвідомлюючи, що не маю причин ненавидіти оте гніздо п'явок, я, проте, не міг із ним примиритись і страждав.

Звичайно, я намагався себе перебороти. Замість того, щоб правду обходити, краще подивитися їй прямо в очі й звикнути до свого становища. Якщо сам не надаватиму цьому уваги, то й інші напевне нічого не помічатимуть. Виходячи з таких міркувань, я охоче заводив в інституті розмови про своє обличчя. Скажімо, з підкресленою жартівливістю порівнював себе з чудовиськом у масці, яке показують у телевізійних мультфільмах. З удаваною веселістю казав, як вигідно все бачити, а самому залишатися невидимим. Найшвидший спосіб звикнути самому — це привчати інших.

Таким чином я начебто досяг певного успіху. Незабаром у лабораторії я перестав відчувати незручність. Більше того, мені навіть почало здаватися, що чудовиська в масках не просто мають лякати, а в їхній появі на телеекранах і в коміксах є свій резон. Справді, маска — якщо тільки під нею не гніздяться п'явки — створює деякі вигоди. Якщо прикривання тіла одягом знаменувало розвиток людської цивілізації, то немає підстав заперечувати, що в майбутньому вважатиметься звичним носити на обличчі маску. Адже і тепер ними іноді — на важливих церемоніях або святах — користуються. Я не знаю, як це чітко висловити, але мені здається, ніби маска робить людські стосунки універсальнішими, ніж тоді, коли обличчя відкрите...

Інколи я починав вірити, що поволі, але невпинно одужую. Та я тоді ще не знав, наскільки спотворене моє обличчя. А тим часом під бинтами тривав руйнівний наступ п'явок. Хоча лікарі мене запевнювали, що обмороження рідким повітрям не завдає такої шкоди, як опік, а тому швидше гоїться... Подолавши кілька ліній оборони — вживання теразина, ін'єкції кортизона і радіотерапія,— полчища п'явок кидали в бій щораз більші сили і розширювали площу захопленого плацдарму.

І от одного разу... Якось опівдні я відпочивав після координаційної наради нашої лабораторії з іншими підрозділами інституту. До мене підійшла молода лаборантка, яка щойно цього року скінчила школу, і, перегортаючи якусь книжку, з багатозначним усміхом на губах сказала: "Сенсей подивіться, яка цікава картинка". її тонкий палець показував на малюнок Клее "Фальшиве обличчя". Обличчя було розкреслене кількома горизонтальними паралельними лініями і здавалося повністю забинтованим. Вузькі щілинки рота та очей з особливою жорстокістю тільки підкреслювали його безвиразність. Раптом я відчув невимовне приниження. Звісно, дівчина не мала злого наміру. Правду кажучи, це мої розмови спонукали її до такого вчинку... Та нічого, заспокойся! Бо як розсердишся, твої зусилля лопатимуться, як бульбашки на воді... Однак умовляння не допомагало, і моє збудження наростало: цей малюнок згодом навіть здався мені власним обличчям, відбитим в очах у дівчини... Фальшиве обличчя, яке бачать інші, позбавлене будь-якого виразу... Я не зносив самої думки, що дівчина бачить мене саме таким.

Зненацька я вихопив книжку у неї з рук і розірвав навпіл. Разом із тим розірвалось і моє серце. А з тієї рани, мов із тухлого яйця, витекло моє нутро. Спорожнілий, мов шкаралупа, я склав докупи порвані сторінки й несміливо віддав дівчині. Та було вже запізно. Пролунав звук, нечутний у звичайних умовах, наче в термостаті зашурхотіла, зігнувшись, цинкова пластинка. Мабуть, це дівчина міцно стиснула під сукнею коліна — здавалось, вона хотіла з'єднати їх в одне ціле.

Очевидно, я ще не збагнув, що крилося за моїм розгубленням. Я мало не корчився від сорому, але не розумів, що до

Сенсей — шанобливе звертання до вчителів, лікарів тощо.

нього спричинилося. Ні, якби захотів, то, мабуть, зміг би, але я інстинктивно уникав заглядати в безодню і, видно, ховався за банальною фразою: "Такий вчинок не гідний дорослої людини". Якщо добре подумати, то в людському житті обличчя не мало б відігравати такої важливої ролі. Значення людини мало б вимірюватися змістом її праці, що зовсім не пов'язано з обличчям, а з діяльністю кори головного мозку. Тож якщо його втрата призвела до того, що суспільна вага людини помітно зменшилася, то це означає тільки одне: від самого початку внутрішній світ цієї людини був убогий.

Однак незабаром... так, це було через кілька днів після того випадку з малюнком... я мимоволі повною мірою відчув, що питома вага людського обличчя набагато перевищує мої найоптимістичніші оцінки. Те застереження підкралося до мене тихо зсередини. Зайнятий обороною проти зовнішнього ворога, я був заскочений зненацька й одним махом повалений на землю. Напад виявився таким навальним і несподіваним, що я не відразу зрозумів свою поразку.

Коли того вечора я повернувся додому, мені чомусь захотілося послухати музику Баха. Це не означає, що я не міг без неї жити — просто мені здалося, ніби в стані приглушеної роздратованості мені найбільше підходить саме Бах, а не Моцарт чи джазова музика. Я не великий цінитель музики — скоріше ретельний її споживач. Коли робота не просувається, вибираю відповідну музику. Якщо хочу на якийсь час звільнити голову від думок — запальний джаз; якщо напружини-ти себе — задумливого Бартока; якщо здобути внутрішню свободу — струнний квартет Бетховена; якщо зосередитися — Моцартову музику, яка рухається, мов по спіралі. Що ж до Баха, то його мелодії потрібні мені для відновлення душевної рівноваги.

Раптом я засумнівався: невже переплутав пластинку? А як ні, то, напевне, програвач зіпсувався. Настільки мелодія була спотворена. Такого Баха я ще ніколи не чув. Бах — бальзам для душі, а те, що я почув, не було ні отрутою, ні бальзамом, а всього-на-всього грудкою глини. Це було щось дурне; дурне, позбавлене змісту, воно здавалося мені непривабливим, як викачаний у пилюці льодяник.

Саме тоді ти принесла до кімнати дві чашки чаю. Я мовчав, і ти, мабуть, подумала, що я заслухався музикою, бо відразу ж так само навшпиньках вийшла. Отже, зі мною щось негаразд! Навіть не хотілося вірити... Невже спотворене обличчя вплинуло на слух?.. Хоч скільки я вслухався, а до музики Баха не поверталася її колишня гармонія, тож мені нічого не залишилось, як примиритися з такою думкою. Встромляючи сигарету в щілини між бинтами, я боязко питав себе, чи разом із обличчям не втратив ще чогось. Моя філософія стосовно обличчя начебто вимагала ґрунтовного перегляду.

Потім я поринув у спогади тридцятирічної давності — так, наче з-під мене вислизнула підлога часу. Той випадок, що про нього я жодного разу не згадував, зненацька ожив, яскраво, наче кольорова гравюра. Все почалося з накладних кучериків моєї старшої сестри. Я не знаю, чим це пояснити, але я вважав їх непристойними, аморальними, й одного разу нишком кинув їх у вогонь. Однак мати якось про це дізналася. Вона з дивовижною рішучістю допитала мене і, хоч я вважав, що вчинив справедливо, не знаходив відповіді й червонів по самі вуха. Звісно, якби я напружився, то, напевне, зміг би відповісти. Та, здається, почуття бридливості затулило мені рота — так, наче я боявся осквернити себе непристойним словом... Коли я замінив "фальшиві кучерики" словом "обличчя", то стало ясно, чому нестерпне напруження тісно поєдналося з порожнім звучанням музики Баха.

Коли я зняв пластинку і, наче мене хтось переслідував, вибіг з кабінету, ти витирала склянки, розставлені на обідньому столі. Наступні мої дії були настільки несподівані, що навіть я не можу докладно відновити їх тепер у пам'яті. Наткнувшись на твій опір, я, здається, нарешті збагнув своє становище. Правою рукою я обхопив тебе за плечі, а лівою спробував залізти під спідничку. Ти скрикнула й підскочила, як пружина. Стілець відлетів набік, а зі стола впала склянка й розбилася.

Ми завмерли, навіть не дихаючи, по обидва боки перекинутого стільця. Справді, я, мабуть, повівся надто грубо. Та я знайшов для себе певне виправдання. То була відчайдушна спроба одним зусиллям повернути все, що починав втрачати внаслідок спотворення свого обличчя. Бо після того нещасного випадку між нами припинилася фізична близькість. Хоча теоретично я визнавав, що обличчя має другорядне значення, та насправді уникав ставки віч-на-віч з ним і ховався. Тим самим я загнав себе в глухий кут, а тому зараз мусив кидатися в лобову контратаку. Очевидно, таким способом я хотів довести, що бар'єр, який створило між нами моє обличчя,— це всього-на-всього примара.

Однак і ця спроба провалилася. Відчуття твого стегна, ніби посиланого алебастровим пилом, мандрівними вогниками все ще обпікало кінчики моїх пальців. У горлі пучком колючок застряв крик.