Чуже обличчя - Сторінка 20

Як свідчення мого каяття, з наступного зошита я викреслю всі речення, в яких буде хоч найменший натяк на трагедію.

СІРИЙ зошит

Приміська електричка, якою я звичайно їздив на роботу, вразила мене такою новизною, наче після п'яти років розлуки, а не п'яти днів. Та це й не дивно. Бо цю дорогу я знав настільки, що не заблудився б навіть із заплющеними очима, а для маски вона була незнайомою. Якщо вона і пригадувала її, то лише тому, що ще в лоні, перед народженням, мріяла про неї.

Так, справді... Навіть хмари, схожі на оброслі білою бородою стародавні руїни, я впізнавав з вікна електрички... Нутро маски ніби купалося в розчині соди, на поверхню якого спливали малесенькі бульбашки... Я інстинктивно витер сухе чоло зворотним боком долоні й відразу оглянувся — на щастя, ніхто не помітив мого промаху... Тільки зберігаючи певну відстань до інших людей, я зможу з ними спілкуватися... Раптом до горла підступив сміх... Збудження, наче я вторгся на ворожу територію, змінилося спокоєм, як від повернення на батьківщину; докори сумління, ніби за скоєний злочин, змінилися радістю зустрічі... Я сам собі пан... З блаженним відчуттям пацієнта, хворого на шлунок, якого нарешті звільнили від дієти, у лад із погойдуванням вагона я почав з усієї сили тягтися, ніби вусики лози, до твого білого чола, блідо-рожевого шраму від опіку на зап'ясті і гладких обрисів щиколотки, що нагадувала внутрішність черепашки.

Що, занадто несподівано? Думай собі, як хочеш. Навіть коли ти й скажеш, що це марення сп'янілого від маски — я не маю підстав заперечувати. Справді, в цих нотатках я вперше так пишу про тебе. І не тому, що поводився з тобою, як з грішми, відданими на терміновий вклад,— скоріше мені здалося, що не маю на це права. Безликому привидові оцінювати твоє тіло — це безглуздіше, ніж жабі судити про пташиний спів. Тільки завдам собі болю, а потім, напевно, і тобі... А от чи маска зняла закляття? Звичайно, це ще важче питання. І воно чимдалі настирливіше вимагатиме відповіді. Здається, ще не пізно, можна почекати.

Уже почали висипати службовці з закритих контор, і в електричці стало тісно. Я ледь-ледь поворухнувся, і молода жінка в зеленому пальті зачепила задом моє стегно. Я крутнувся, щоб вона ненароком не відчула, що в мене пістолет, та дарма — нас притиснули ще сильніше. Здавалось, наче жінка мене не уникає, а тому і я вирішив не змінювати свого положення. З кожним поштовхом вагону я все щільніше притискався до неї і більше не робив спроб віддалитися. Жінка старанно вдавала, буцімто дрімає, а її зад то твердішав, то м'якшав. Поки у веселому настрої я розважався химерною думкою: а що якби я тицьнув її дулом пістолета? — поїзд прибув на потрібну мені станцію. Вийшовши з вагону, я подивився на жінку, вже немолоду, якщо судити ззаду по зачісці,— вона зосереджено розглядала рекламний щит на платформі... Ні, цей випадок не мав якогось особливого значення. Я захотів розповісти про нього лише тому, що подумав: якби не маска, нічого такого, напевне, не сталося б.

П о сте-іП^п т у м. Ні, цій частині моїх записок не вистачає щирості. Не вистачає щирості й чесності. Мабуть, далося взнаки те, що мені соромно перед тобою? А коли так; то краще було б узагалі цього не торкатись. Якби я хотів лише похвалити маску за її корисність, то не мусив би витрачати десяти-двадцяти рядків на такі еротичні зізнання... А тому я сказав, що мені не вистачає чесності. Оскільки я наполовину обманув тебе, то не тільки не зумів розповісти про свої справжні наміри, але й мало не призвів до непорозуміння між нами.

Я не відважуюсь торгувати чесністю. Та якщо вже зачепив те, що мав неминуче зачепити, то відкрию всю правду, нічого не приховуючи. З погляду загальноприйнятої моралі я поводився безсоромно — настільки, що мав би принаймні покаятися. Та якщо приписати цей вчинок масці, то, гадаю, в руках буде важливий ключ для розуміння моїх наступних дій. Одверто кажучи, в ту хвилину я почав відчувати збудження. Назвати це перелюбством, мабуть, не можна, хіба що духовною мастурбацією. Та чи зрадив я тебе? Ні, я не хотів би так бездумно вживати слово "зрада". Якщо вже на те пішло, то я безперестанку зраджую тебе, відколи на моєму обличчі загніздилися п'явки. Я навмисне цього не зачіпав, бо побоювався, що від огиди ти не захочеш читати далі, але щонайменше сімдесят процентів моїх думок заповнювали сексуальні фантазії. У вчинках вони не виявлялися, та все одно я був, так би мовити, прихованим сексуальним маніяком.

Часто кажуть, що між сексом і смертю є тісний зв'язок, та справжній зміст цих слів я збагнув саме тоді. До того я тлумачив їх поверхово в тому розумінні, що статевий акт своїм самозреченням подібний до смерті, але, втративши обличчя і перетворившись у похованого живцем, побачив у них цілком реальний зміст. Так само як дерева дають плоди, поки настане зима, а низькорослий бамбук — поки засохне, секс — це не що інше, як боротьба людини зі смертю. Отже, чи не можна сказати, що статевий потяг людини, який не має певного об'єкта,— це жадоба людського відродження, що її відчуває індивідуум, який стоїть на порозі смерті? Свідченням є те, що всі солдати — жертви еротоманії. Мабуть, якщо серед жителів певного міста зростає число еротоманів, то це означає, що місто, а може, і вся країна сподівається великої кількості смертей. Коли людина забуває про смерть, статевий потяг уперше перетворюється в кохання, спрямоване на певний об'єкт, і тоді забезпечене стале відтворення роду людського.

Мені здається, що поведінка маски в електричці пояснюється ось чим: і я, і жінка були дуже самотні, а я, крім того, перебував на перехідній стадії розвитку від еротики до кохання — іншими словами, в стані еротичного кохання. Маска тоді ще не дозріла до повноцінного життя, а тільки починала жити. В такому стані вона ніяк не могла б тебе зрадити, бо просто не мала сил для цього. За моєю програмою маска мала зажити повним життям тільки після того, як їй пощастить зустрітися з тобою.

Отже, на основі цього додатку можна дійти такого висновку: завдяки масці я уник крайнього пориву, властивого сексуальним злочинцям, але, як і раніше, зали-

шився напіверотоманом. Однак ці еротичні мотиви не зблизили нас, а, навпаки,— я в цьому глибоко переконаний — віддалили. А тому за всяку ціну я мусив закохати тебе в маску.

"Маска зараз доростає, а тому найкраще виховувати її на її власному досвіді",— думав я, стоячи у станційному туалеті. Я вирішив уникати людних торгових кварталів, а вибирати глухі провулки. Бо вважав, що мені було б незручно наткнутися на тебе перед рибною крамницею. Я ще не мав певності, що витримаю будь-які несподіванки, а, крім того, хотів, щоб перша зустріч маски з тобою відбулася за моїм наперед продуманим планом. Щоб охолодити жар, який почав обпікати обличчя під маскою, я дихав ротом, наче собака, і водночас раз у раз повторював: "Розумієш, я тут уперше... Усе, що бачу і чую,— для мене нове... І будинки, які згодом потраплять мені на очі, і людей, з якими, може, зустрінуся,— все побачу вперше... Та коли щось і збіжиться із спогадами, то це буде помилка, випадковість або видиво, вимріяне вві сні... І розбита кришка люка... І наполовину пофарбований сигнальний поліцейський ліхтар... І ріг дому, де цілий рік стоїть калюжа стічної води... І гілля височенних дзелькв уздовж вулиці... Потім...

Потім, ніби випльовуючи піщинки з рота, я намагався вигнати з пам'яті кольори і образи, та незважаючи на мої зусилля, щось усе-таки залишилося. Це була ти. Я всім серцем сказав масці: "Ти зовсім чужа. Завтрашня зустріч буде найпершою зустріччю з нею, ти ніколи не бачила її, не чула про неї. А свої враження викинь з голови, і якнайшвидше!" Але чим далі, розчиняючись, відходив навколишній краєвид, тим виразніше випливав твій образ, і я не міг нічого з цим вдіяти.

Нарешті я — і маска, звичайно, також,— поставивши в центр твій образ і мало не торкаючись нашого дому, наче метелик, приваблюваний світлом, почав невтомно кружляти по неправильному чотирикутнику.

Однак сусідкам, що поспішали мимо з кошичками в руках, було байдуже до незнайомого перехожого. А діти є дітьми, вони захопилися грою на той короткий час, що залишився до вечері. Отже, можна було не боятися, що хтось зверне на мене увагу. Коли я обійшов наш дім разів із п'ять чи шість, спалахнули вуличні ліхтарі, і відразу почало смеркати. Сповільнивши кроки настільки, щоб не викликати підозри, я придивився — з невидимого вікна, у двір скісно падало м'яке світло, отже, ти була вдома. Світилося в їдальні. Невже і для себе самої ти старанно накриваєш на стіл?

Зненацька я відчув щось схоже на ревнощі до того світла в їдальні. І не з якогось конкретного приводу — скажімо, до гостя, який зайняв моє місце. Здавалось, я ревнував просто до самого факту, що там наша їдальня, в якій ніщо не змінилось, а під вечір запалало світло. Напевне, я вважав несправедливим і неприйнятним те, що мушу тинятися під вікном у масці замість того, щоб, як завжди, очікуючи вечері, сидіти при світлі з вечірньою газетою. Незворушне світло. їдальні, що без мене нітрохи не потьмяніло... Зовсім як ти...

І раптом маска, якою я був так задоволений, з якою пов'язував стільки надій, здалася мені непевною, збляклою. Задуманий велетенський спектакль, у якому я, надівши її, стану іншою людиною, насправді виявився блідою і слабкою сценою перед незмінною повсякденністю: коли сутеніє, повертають вимикач, і в їдальні спалахує світло. Як тільки маска зустрінеться з твоєю усмішкою, то розтане, наче сніг навесні.

Щоб перебороти відчуття поразки, я подумав, що треба дозволити масці якийсь час помріяли. Очевидно, її фантазії, а може, нестримні химери будуть такі ж грубі й незграбні, як вона сама, але я не заперечуватиму, бо вона вперше матиме справу з буденністю, старою, як світ. І, вирішивши заплющити на все очі, я знову почав кружляти по неправильному чотирикутнику навколо нашого дому — так, ніби мав якусь справу.

Однак ті фантазії не підбадьорили маску, а, навпаки, тільки підкреслили, що мене з нею розділяє нездоланна і підступна прірва.

Звільнившись від ланцюгів, маска насамперед без усякого сорому попростує до нашого дому.