Чуже обличчя - Сторінка 27

Заборона... Так, я почав ставати розпусником... Я, непримітна, безбарвна людина, якщо не рахувати того, що завідував лабораторією в інституті хімії високомолекулярних сполук, і зовсім нешкідлива... Так, щоб подолати перешкоду, я був змушений перетворитися в розпусника...

Намагаючись відтворити в пам'яті враження минулої ночі, я відчайдушно вишкрібав десь аж з-під черепа залишки сп'яніння. Однак еротичні відчуття, ще вчора такі виразні, ніяк не поверталися. Може, тому, що на мені не було маски? Напевне, тому. Якщо я натягну на себе маску, в мені оживе порушник законів. У будь-якій людині, навіть найбезневин-нішій, напевне, ховається злочинець, здатний відреагувати на маску.

Я не збираюся доходити до крайності й запевняти, ніби всі актори мають злочинні нахили... Наприклад, я знав одного начальника канцелярії, який понад усе захоплювався маскарадними процесіями під час спортивних свят, що їх влаштовувала компанія, і виявляв у цьому неабиякий хист, а в житті був рідкісним оптимістом, цілком задоволеним своїм становищем... Та коли б такі люди дізналися, що наша повсякденність нічим не безпечніша за той світ злочинів, то невідомо, чи залишилися б вони осторонь від злочинів?.. Сумніваюсь... Щодня квапливо відмічати час приходу на роботу, замовляти собі печатку і візитні картки, надписувати адресу, заощаджувати гроші, знімати розміри комірця, збирати автографи, страхувати життя й нерухоме майно, посилати співчутливі листівки, наклеювати фотографію на посвідчення особи... Не віриться, що в цьому світі, де ти ризикуєш загубитися, коли забудеш зробити хоч що-небудь з цього, нікому ні разу не захотілося стати прозорим...

Проте на якусь мить я начебто задрімав. Видно, знязся вітер, і стукіт віконниць розбудив мене. Головний біль і нудота трохи втихли, та все-таки я почувався кепсько. Хотів скупатись у ванні, але, на жаль, вода не текла. Напевне, слабий напір, і вода не може піднятися до другого поверху. Не було ради, і я вирішив податися до громадської лазні. Трохи повагавшись — іти в масці чи в бинтах,— зупинив свій вибір на масці. Уявивши собі, яке неприємне враження справлятимуть бинти на людей, я не знаходив місця від сорому, а крім того, хотілося випробувати маску в різних обставинах. (Коли я її надягаю, до мене вмить повертається впевненість). Шукаючи гаманця в кишені піджака, я наткнувся рукою на щось тверде. Це був пневматичний пістолет і золотисте йо-йо. На випадок, якщо зустріну дочку управителя, я загорнув йо-йо в рушник, разом з милом, і вийшов з дому.

На жаль, з дівчинкою я не зустрівся. Чогось неприємного я не передчував, але вирішив обминути найближчу лазню і попрямував до сусідньої, коло наступної автобусної зупинки. Лазню щойно відчинили, тому відвідувачів було мало, а вода чиста, Занурившись у басейн, я терпляче ждав, поки тепло вижене з мене залишки сп'яніння, та раптом у протилежному кутку помітив чоловіка в чорній сорочці. Ні, він був не в сорочці, а татуйований. В променях заломленого у воді світла здавалося, ніби чоловік нап'яв на себе риб'ячу шкіру.

Спочатку я прикидався байдужим, та незабаром уже не міг відірвати від нього очей. Мене зацікавив не малюнок, а збив з пантелику сам факт татуювання — його пояснення крутилося на язиці, як чиєсь забуте ім'я.

Напевне, тому, що я відчував кровну спорідненість між маскою і татуюванням. Справді, вони мають багато чого спільного: обох можна вважати різновидом штучної шкіри, їх об'єднує те, що обоє прагнуть знищити справжню шкіру й замінити її чимось іншим. Та, звісно, дещо їх і відрізняє. Як видно з ієрогліфів, маска — тимчасове обличчя, а татуювання повністю асимілюється, стає частиною шкіри. Крім того, маска дає людині алібі, а татуювання, навпаки, виділяє, виставляє напоказ. У цьому розумінні воно, очевидно, ближче не до маски, а до бинтів. Ні, якщо говорити про те, що більше привертає до себе увагу, то воно не поступиться і гнізду п'явок на моєму обличчі.

Однак незрозуміло, чим, власне, люди хизуються, коли доходять до такого безглуздя?.. Мабуть, і той чоловік не міг би відповісти... І саме тому, що не міг би, таке хизування має для нього сенс... Трапляються на світі диваки, охочі до загадок, які тільки те й роблять, що ставлять людям важкі запитання і вимагають від них плати, коли ті не знаходять відповіді... Безперечно, в татуюванні криється питання, що спонукає до пошуків.

Свідченням цього було те, що я сам з усієї сили намагався знайти відповідь. Скажімо, уявляв себе татуйованим і силкувався глянути на своє становище зсередини. Насамперед я відчув, як у мене вп'ялися, мов колючки, гострі людські погляди. Я усвідомлював це добре, бо на гіркому досвіді зазнав чогось подібного від гнізда п'явок. Потім небо поволі віддалиться... Навколо розіллється яскравий полудень, і тільки на мене впаде густа пітьма... Так, так, татуювання — тавро каторжника... тавро злочинця, а тому навіть промені світла уникатимуть мене... Та чомусь я не почувався загнаним у глухий кут, не мучився докорами сумління... І зовсім природно... адже я з власної волі випік на своєму тілі тавро злочину і поховав себе в очах суспільства... І тепер уже ніхто мене не жалітиме...

Коли чоловік виліз з води і зображення буддійського божества, обсипаного вишневим цвітом, почало звиватись і стікати бурштиновим потом, я здавався собі співучасником злочину й дивився на нього з втіхою. Так, правду кажучи, кровна спорідненість між маскою і татуюванням не визначається тільки зовнішнім виглядом, а тим, з якого боку межі, проведеної справжнім обличчям, живе людина. Якщо можна витерпіти татуювання, то можна витерпіти й маску.

Проте біля виходу з лазні татуйований чоловік ні сіло ні впало причепився до мене з претензіями. Коли сорочка з довгими рукавами заховала татуювання, він здавався молодшим і нижчим, але зберігав загрозливий вигляд людини, яка звикла залякувати.

Хрипким голосом він звинуватив мене в тому, що я дивився на нього нечемно, й вимагав пробачення. Судячи з його слів, моя поведінка зачепила його за живе. Краще б я попросив вибачення, та як одна біда йде, то й другу за собою веде — внаслідок того, що я довго сидів у басейні, під маскою в мене кипіло, наче варилась юшка, і я мало не вмлівав. Не дуже замислюючись над змістом слів, я запитав:

— А хіба татуювання не для того, щоб його показувати? Не дочекавшись кінця фрази, чоловік змахнув рукою. Та мій інстинкт захисту маски виявився таким же швидким, як і його рука. Безуспішний перший удар тільки ще дужче розпалив чоловіка. Він схопив мене й почав трясти, шукаючи нагоди, щоб ударити кулаком в обличчя. Нарешті він притиснув мене до паркану, і чиясь рука — не знаю, його чи моя, бо наші руки переплелися,— ковзнувши по підборіддю знизу вгору, зірвала маску.

Я був приголомшений, наче раптом з мене прилюдно стягли штани. Збентеження супротивника, здається, теж було не меншим. Глухим, переляканим голосом, що не відповідав його зовнішності, він щось пробурмотів і з обуреним виглядом, ніби сам став жертвою, кудись, дременув. У напівмертвому стані я витер піт і знову надів маску. Мабуть, навколо мене зібралися роззяви, але мені не вистачало сміливості оглянутись. Якби все це відбулося на сцені, то навколо стояв би сміх... Коли наступного разу виходитиму надвір, духового пістолета вдома не залишу.

Постскриптум. Цікаво, якою здалася моя трагікомедія • татуйованому чоловікові й роззявам — свідкам цієї жалюгідної сцени? Хоч би скільки вони сміялись, а тільки сміхом усе не могло скінчитися. Цей випадок, мабуть, залишиться в їхній пам'яті на все життя. Так, залишиться, але в якому вигляді?.. Застряне в серці, як уламок снаряда?.. Чи вдарить в очі й спотворить враження від навколишнього світу?.. В усякому разі, з певністю можна сказати, що вдруге вони не посміють витріщатися на чуже обличчя... Інші люди здаватимуться їм прозорими, немов привиди, а світ буде в прогалинах, наче картина, намальована на склі рідкою фарбою. Світ почне уявлятися їм химерним, як маска, і їх охопить невимовна самотність. Та це не означає, що я мав би відчувати перед ними провину. Бо те, що вони побачили, таки правда. Раніше вони бачили тільки маску, а самої правди не бачили. А от тепер перед ними вона відкрилася в усій своїй наготі. Навіть найприкріша правда завжди несе в собі винагороду.

Одного разу, років із двадцять тому, я побачив покинутий напризволяще труп дитини. Він лежав горілиць за школою в густій траві. Я наткнувся на нього випадково, коли шукав бейсбольного м'яча. Труп розбух, ніби гумовий м'яч, і вкрився червоними плямами. Мені здалося, начебто рот у нього ворушиться, та коли я придивився, то зрозумів, що це кишать хробаки, які вже поточили губи. Після того протягом кількох днів ніяка їжа не йшла мені в горло. В той час це справило на мене немилосердно-страшне враження, та з плином часу — мабуть, і труп дорослішав зі мною — в пам'яті збереглося тільки огорнуте смутком легке почервоніння на гладкій, ніби з воску, шкірі. А тепер я вже не силкуюся уникати спогадів про труп. Навпаки, навіть полюбив їх. Щоразу, коли згадую про нього, до мене повертається почуття любові до ближнього. Він нагадує мені, що, крім пластмаси, існує світ, якого можна торкнутися руками. Напевне, він залишиться зі мною назавжди як символ іншого світу.

Ні, ці виправдання призначені не тільки для зовсім чужих людей. Тепер мої побоювання стосуватимуться й тебе. Я хотів би, щоб ти повірила моїм словам, навіть якщо тобі здається, що вони завдають тобі надто глибокі рани. Ні, це не рани, а лише спогади про те враження, коли ти заглянула під мою маску. Я певен, що настане час, коли ти згадуватимеш про це з ніжністю, як я про трупа.

*

Я трохи затримався вдома — оглянув подряпини й замінив клейку речовину. Щоправда, дорогою я зробив так, щоб купити масці найпотрібніші речі: запальничку, записник і гаманець, а тоді попрямував до визначеного місця, так що рівно о четвертій вже був на автобусній зупинці. Тут я збирався чекати твого повернення з курсів рукоділля, які ти відвідувала щочетверга. Хоча наближалася пора вечірньої метушні, гамір у цьому людному кварталі заповнював увесь простір своєю перенасиченою щільністю, я чомусь почувався на диво спокійним, ніби проходив лісом, де почало опадати листя.