Цигани

Цигани табором гучним
По Бесарабії кочують.
Вони на березі річнім
У шатрах подраних ночують.
Як вільний спів, ночівля їх
І мирний сон під небесами.
Поміж коліс возів тяжких,
Напівзакритих килимами,
Горить вогонь. Сім'я кругом
Вечерю варить; в чистім полі
Пасуться коні; за шатром
Ручний ведмідь лежить на волі.
Усе живе серед степів:
Турботи мирні бідарів,
Що рушать ранньою порою,
Дитячий крик, жіночий спів,
І дзвін ковадла над рікою.
Та от на табір кочовий
Поволі налягло мовчання,
І чути в тиші степовій
Лиш гавкіт псів та коней ржання.
Вже позгасали скрізь огні,
Усе спокійне, місяць сяє
І, плинучи в височині,
Промінням табір обливає.
В шатрі однім старий не спить;
Біля багаття він сидить,
Перегортаючи жарини,
І в тиху далечінь зорить.
Де пара над землею плине.
Блукати звикши хтозна-де,
Його дочка гуляє в полі.
Вона розквітла в дикій волі,
Він жде її, та ніч іде,
І скоро місяць геть потоне
В імлистім мороці нічнім;
Нема Земфіри, і холоне
Вечеря в тьмі перед старим.

Та ось вона. В степу німому
За нею йде юнак чужий,
Незнаний в таборі нікому.
Земфіра мовить: "Батьку мій.
Веду я гостя: за горбами
його в пустелі я знайшла
І в табір на ніч привела.
Він хоче жить, як циган, з нами;
Вигнанець дальніх він країн.
Йому я подругою буду.
Алеко звуть його, і він
Ладен іти за мною всюди".

С т а р и й

Гаразд. У нашому шатрі
Побудь до ранньої зорі.
Або лишись у нашім колі
На довше. Буду я ділить
З тобою хліб свій доброхіть.
Будь наш, віддайся нашій долі,
Мандрівній бідності та волі;
А завтра, по нічному сні,
Нас дожидає путь весела.
Віддай трудові мирні дні:
Залізо куй, співай пісні,
А чи обходь з ведмедем села.

А л е к о

Я зостаюсь.

З е м ф і р а

Він буде мій:
Піти від мене не захоче.
Вже пізно... Місяць молодий
Зайшов; поля у млі густій,
І сон мені туманить очі...
_____

Світає. Потихеньку бродить
Старий круг сонного шатра.
"Вставай, Земфіро, сонце сходить.
Прокинься, гостю мій, пора!
Залиште ложе насолоди".

І з шумом висипав народ,
Намети складено, підводи
Готові рушити в поход;
Юрба вирує по долинах.
Осли в перекидних корзинах
Смугляву дітвору несуть;
Чоловіки, жінки та діви,
Старі й молодші вслід ідуть;
Крик, шум, циганські вольні співи,
Ведмедя рев, його ланців
Непогамоване брязчання,
Пістрявість одягів чудна,
Дідів, малечі голизна,
Собачий гавкіт, завивання,
Козиці звуки, рип возів, —
Усе це дике й недоладне;
Та все живе, усе принадне,
Чуже для мертвих наших днів,
Для цих розкошів пустоцвітних,
Як спів раба, одноманітних.

_____

Дивився в роздумі юнак
На даль спустілої долини,
І суму тайної причини
Він зрозуміть не смів ніяк.
Земфіра з ним. Синіє поле,
Тепер він вільний, як ніколи,
І сонце весело над ним
Південним променем сміється.
Чого ж так важко серце б'ється?
За чим нудьгує він, за чим?
Пташка божа вік не знає
Ні турботи, ні труда,
Клопітливо не звиває
Довговічного гнізда,
Довгу ніч дріма на вітті;
А настане ясний день, —
Бога славить у блакиті
Дзвоном радісним пісень.
За веселою весною
Літо красне промайне,
І з осінньою порою
Настає життя сумне.
Людям тяжко, людям горе, —
Вільна пташка восени
В теплий край, за синє море
Відлітає до весни.
Як пташка, гість наш безтурботний,
І він, вигнанець перельотний,
Гнізда надійного не знав
І ні до чого не звикав.
Для нього скрізь була дорога,
Ночівля скрізь була йому;
Як сонце розганяло тьму, —
Він оддававсь на волю бога,
І не могла життя тривога
Збудити лінь його німу.
Його чарівні зорі слави
В незнані кликали путі,
Неждано розкіш і забави
Йому з'являлись у житті.
Не раз йому над головою
І грім бувало гуркотав,
Та він недбало під грозою
І в тихомирний час дрімав.
Він не коривсь лукавій долі
І вирокам її сліпим,
Та пристрастей огненні болі
Як своєвільно грались ним!
Як палко билось серце чуле
Кипіли думи, як завжди!
Чи то ж навік вони заснули?
Вони прокинуться... зажди.

_____

З е м ф і р а

Скажи мені, ти не жалієш
За тим, що кинув, друже мій?

А л е к о

Що ж кинув я?

З е м ф і р а

Ти розумієш:
Людей вітчизни, шум міський...

А л е к о

За чим жаліть? Якби ти знала,
Якби ти тільки уявляла
Неволю городів душних!
Людей там тиснуть загороди,
Вони не знають прохолоди
І лук привілля весняних!
Любов ховають, мислі гонять,
Торгують волею братів,
Чоло перед кумиром клонять
І просять злота й ланцюгів.
Що я покинув? Шум зрадливий,
Безумні присуди юрби,
Сліпих безумців сміх злостивий,
Пишноту, сповнену ганьби!

З е м ф і р а

Але ж великі там палати
У різнобарвних килимах.
В бенкетнім гомоні, в огнях,
Розкішні там дівочі шати!

А л е к о

Що гомін бенкетів міських.
Коли немає там любові?
А діви... Краща ти за них
Без самоцвітів дорогих,
У цій одежі несвятковій!
Лиш будь такою! А в мені...
Тепер живе одно бажання:
Ділить з тобою щастя дні
І добровільного вигнання.

С т а р и й

Ти любиш нас, хоч і зростав
Серед багатого народу;
Та люблять не завжди свободу
Ті, хто до розкошів звикав.
Між нами є оповідання:
Царем був засланий до нас
Південний житель у вигнання.
(Я забуваю повсякчас
його тяжке таке прозвання.)
Він був уже в літах старих.
Та серцем — отрок незлостивий:
Мав дар він співів чарівних
І голос — як потік шумливий.
І він припав до серця всім,
І жив над тихим він Дунаєм,
Людей не кривдячи нічим,
Розвеселяючи серця їм.
Нічого він не розумів,
Немов дитина, малосилий;
Для нього рибу та звірів
Сусіди з радощів ловили.
Як бралась кригою ріка
І хуртовини бушували,
В пухнасті шкури одягали
Вони святого старика;
Та звикнуть він не міг довіку
До бідування і тривог;
Казав, що кару цю велику
Наслав на нього гнівний бог
За вчинок, що зробив він хибно,
І ждав визволення жадібно.
І все нещасний сумував,
Дунайським берегом блукавши,
І сльози буйні проливав
За краєм рідним скрізь і завше,
І заповідав, умиравши,
Щоб у південній стороні
Старечі закопали кості,
У смертній навіть тишині
Спокоєм не повиті гості.

А л е к о

І це судьба твоїх синів,
О Риме, о гучна державо!
Співець любові і богів,
Скажи мені, що значить слава?
Могильний гук, луна хвали,
Із роду в рід гучне подання
Чи цигана оповідання
В обіймах димової мли?

_____

Пройшло два літа. Сонце сходить,
Як і раніше; в'ється шлях;
Як і раніш, цигани бродять
Юрбою мирною в степах.
Забувши пута виховання
Серед привілля й тишини,
Алеко ділить їх блукання,
Душею вільний, як вони;
Той самий він, і та ж родина,
Де став за мужа він і сина.
Циганський побут він злюбив,
Життя безжурне, недбайливе,
Сп'яніння лінощів щасливе,
І шум лункий убогих слів.
Ведмідь, що ліс покинув дикий,
Кошлатий гість його шатра,
По селах скрізь, під сміх і крики.
Біля молдавського двора,
Танцюючи перед юрбою,
На місці тупає, реве
І ланцюги безсило рве.
На костур спершися рукою,
Старий у бубон глухо б'є,
Алеко звіра потім водить,
Земфіра глядачів обходить,
І люд данину їй дає.
Настала ніч — зварили троє
Куліш з незжатого пшона;
Старий заснув — усе в спокої...
В шатрі і пітьма, й тишина.

_____

В промінні сонячному гріє
Старий свою холодну кров,
Дочка співає про любов
Біля колиски. Муж блідніє.

З е м ф і р а

Сивий мужу, грізний,
Хоч пали, хоч заріж:
Я вогню не боюсь,
Не зляка мене ніж.

Ти нелюбий мені,
Ненависний мені;
За коханого я
Бути рада в труні.

А л е к о

Мовчи.. Покинь ці дикі співи,
Не любить їх душа моя.

З е м ф і р а

Не любить? От який примхливий!
Собі співаю пісню я.

Хоч пали, хоч заріж;
Не боюся того;
Сивий мужу грізний,
Не назву я його.

Він як сонце весни,
Як проміння ясне;
Він одважний, стрункий!
Він кохає мене!

Як пестила його
Я у тиші нічній!
Як сміялися ми
З тебе, сивий, старий!

А л е к о

Невже не можна замовчати!

З е м ф і р а

Тобі все ясне в пісні цій?

А л е к о

Земфіро!..

З е м ф і р а

Можеш лютувати.
Цей спів про тебе, друже мій.

(Виходить і співає:
Сивий мужу грізний і т. ін.)

С т а р и й

Цю пісню склали для забави
Ще за моїх юнацьких днів,
Давно її лунає слава
Серед веселих таборів.
Блукаючи в степах Кагула,
Над донею у тишині
Моя дружина Маріула
Її співала при огні.
Минулі дні в моїй уяві
Змиває довгих днів прибій;
Але й тепер дзвенить яскраво
Ця пісня в пам'яті моїй.

_____

Глибока ніч. Ніде ні духа.
У срібнім сяйві вишина.
Земфіра лиш не спить: вона
Шепоче. Сивий батько слуха:
"Алеко став такий страшний,
Ридає він крізь сон важкий".

С т а р и й

Не руш, не руш його до рання.
Є в росіян оповідання:
У північ, о глухій порі
Стискає сонному дихання
Злий домовик у лютій грі.
Побудь зо мною до зорі.

З е м ф і р а

Ти чуєш? Шепче він: Земфіра!

С т а р и й

Тебе шукає він і в сні:
Він так тебе кохає щиро!

З е м ф і р а

Його любов нудна мені.
Я волі, тату мій, жадаю,
Вже я... та тихше! чуєш? він
Імення інше вимовляє.

С т а р и й

Чиє?

З е м ф і р а

Ти чуєш? Цей проклін,
Цей дикий скрегіт... Як тривожно!
Я розбуджу його.

С т а р и й

Не можна.
Ти духа ночі не жени,
Піде і сам.

З е м ф і р а

Він обернувся,
Мене гукає; вже проснувся,
До нього йду. Прощай, засни.

А л е к о

Ти звідки?

З е м ф і р а

З батьком розмовляла.
Наліг на тебе дух нічний,
Вві сні душа твоя страждала
І мучилась. Ти був страшний:
Ти сонний скреготав зубами.
Гукав мене.

А л е к о

В страшному сні
Тебе я бачив — і між нами...
Так дико марилось мені...

З е м ф і р а

Лукавим снам не йми ти віри.

А л е к о

Не йму я віри з давнини
Ні снам, ані словам, Земфіро,
Ні навіть серцеві жони.

_____

С т а р и й

Безумний, чом зітхаєш ти,
Відкіль цей смуток повсякчасний?
Тут люди вільні, небо ясне,
Красунь миліших не найти.
Не плач, журба тебе загубить.

А л е к о

Але вона мене не любить!

С т а р и й

Вона дитя ще; і дарма
У тугу вдався ти так чудно.
Ти любиш болісно і трудно,
Жіноче серце — жартома.
Он місячне у небі коло
Гуляє вільне й нічиє,
На все однаково навколо
Проміння розлива своє.
До хмари стрічної загляне,
Її осяявши на мить,
І в іншій хмарі сріблом тане.
Та й там недовго буде жить.
Як можна в небі перетяти
Світилу ночі вільну путь?
Як серцю дівчини сказати:
Люби одно, незмінне будь?
Розважся!

А л е к о

Як вона кохала!
Як радо жить було мені,
Коли вона у тишині
Зо мною ночі поділяла!
В безжурній радості, ясна,
Як часто з щебетом дитячим
Цілунком солодко-гарячим
Мою задуму, чарівна,
Вона розвіяти уміла!
І, леле, зрадила вона!
Мене Земфіра розлюбила.

С т а р и й

Доволі никнуть у журбі,
Про себе я скажу тобі.
Давно, давно, коли Дунаю
Ще не загрожував москаль —
(Ти бачиш сам: я споминаю,
Алеко, давніх днів печаль).
Тоді боялись ми султана;
А правив Буджаком паша
Із веж високих Акермана —
Я юний був.