Цинамонові крамниці (збірка) - Сторінка 9

Напіввикинутий з пучини сну, якийсь час непритомно висів на окрайку ночі, хапав грудьми повітря, а постіль росла довкола нього, пухла й накисала — і знову заростала його масою тяжкого, білавого тіста.

Спав чи не до самого полудня, а подушки укладались в велику, білу, пласку рівнину, по котрій блукав його умиротворений сон. Тими ж білими гостинцями він поволі повертався до себе, до дня і тями — нарешті відкривав очі, немов дрімаючий пасажир, коли потяг затримується на якійсь станції.

У спальні ще переважали присмерки з осадом багатьох днів самотності і тиші. Тільки вікно кипіло від вранішнього ройовиська мух та яскраво рожевіли штори. Пан Кароль позіхав і видихав із свого тіла, з глибин своєї тілесної рештки вчорашнього дня. Цей позіх скручував його судомою, ніби хотів вивернути назовні. І він викидав з себе той шлам, той тягар — не перетравлені шматки вчорашнього.

Зарадивши таким чином, вносив до записника видатки, калькулював, обраховував і мріяв. Потім довго лежав нерухомо, з застиглим поглядом водавих, випуклих очей. В рідненькому присмерку покою, розсіяному спалахами спекотного дня, в його очах, як в маленьких дзеркальцях, відбивалися яскраві предмети: білі плями сонця в віконних щілинах, золотий прямокутник штор, і, як в краплині води, відображалась вся кімната з її тишею килимів та пустих крісел.

Тимчасом день все сонцесяйніше дзвенів дзиґотом збожеволілих від сонця мух. Вікно вже не могло вмістити цього білого жару, мліли та сходили блискучими хвилями штори.

Тоді вибирався з постелі і ще якийсь час мимоволі зітхав та сидів у ліжку. Його тридцятикількохлітнє тіло вже почало повніти. І тепер, в супокої, в цьому жирніючому виснаженому тілесними зловживаннями, але все ще граючому всіма соками, організмі здавалось бубнявіла його майбутня доля.

Й коли отак сидів в бездумній, вегетативній застиглості, перетворившись в кругообіг, в дихання, в глибинне пульсування соків, то в надрах його перепотілого і вкритого в різних місцях волоссям тіла росло якесь невідоме, ще не відлите в форму, майбутнє, ніби потворний, фантастично розрослий до небачених розмірів наріст. Не дивувався, бо вже відчував свою тотожність з тим невідомим і великим, що мало настати, ріс разом з ним без спротиву, в дивній згоді, заціпенівши від тихого жаху, бо впізнавав своє майбутнє в тих колосальних вицвітах, в тих фантастичних нагромадженнях, котрі визрівали перед його внутрішнім зором. Тоді одне його око починало косувати і ніби відходило в інший вимір.

Потім знову повертався з цієї бездумної затуманеності, з цієї загубленої далечі, до тями й дійсності, бачив свої ступні на килимі, по-жіночому пухкі та делікатні, і неквапом витягував золоті запинки з манжет вчорашньої сорочки. Далі йшов до кухні, знаходив там в глухому кутку відерце з водою, кружальце тихого, очікуючого його там, чуйного люстерка — єдину живу і втаємничену істоту в цьому пустому помешканні. Наливав до мидниці води і виспаковував доторками шкіри її млаву, вистонну, ледь солодку вільготу.

Довго і старанно займався туалетом, не поспішав, не забував робити між всіма своїми маніпуляціями пауз.

Це пусте і запущене житло його не визнавало, меблі і стіни слідкували за ним з мовчазним осудом.

Коли поринав у їх супокій, то був чужинцем в цьому підводному, затопленому царстві, в якому точився інший, відмінний час.

Відкривав власні шухляди і почував себе злодієм, мимоволі ходив на пальцях — побоювався збудити крикливу і нестримну луну, котра роздратовано очікувала щонайменшої зачіпки, щоб впасти в істерію.

А коли нарешті, тихо скрадуючись від шафи до шафи, відшукав одне за одним все, що йому було потрібне, і скінчив свій туалет, серед тих меблів, котрі безмовно, з відсутнім виразом, терпіли його присутність, нарешті був готовий, то зупинившись перед відходом з капелюхом в руці, ніяковів, бо не міг в цей останній момент знайти слова, котре б якось розв'язало це вороже мовчання, повільно йшов до дверей, пригнічений, з похиленою головою — тоді як в протилежному напрямку — в глибини дзеркала — через порожню анфіладу неіснуючих кімнат неспішно віддалявся хтось назавжди повернутий спиною.

Переклав Тарас ВОЗНЯК

Цинамонові крамниці

В ті найкоротші й сонні зимові дні, вранці і ввечері оторочені хутряними облямівками сутінок, в час, коли місто все глибше і глибше западало в лабіринти зимових ночей, а короткий світ з трудом повертав його до пам'яті й тями, мій батько вже був пропащим, віддався і присягнув сфері потойбічній.

Лице та голова буйно і дико заросли сивим волоссям, безладно настовбурченими віхтями, щетиною, смичками, які вистрілювали з бородавок, брів та ніздрів — що робило його подібним до старого настрашеного лиса.

Нюх та слух непомірно загострилися, по грі мовчазного, напруженого лиця читалося, що з їх допомогою він тримає неустанний зв'язок з невидимим світом темних закамарків, мишачих нір, димоходів та трухлявих порожнин під підлогою.

Нічні шкробання і хрусти — це таємне, скрипуче життя підлоги — мало в ньому прецизійного і чуйного підглядача, нишпору та змовника. Віддавався цьому до решти — весь поринав в ту недоступну для нас сферу, з котрої навіть не пробував подати якоїсь вістки.

Часто, коли та невидима сфера викидала щось занадто абсурдне, він ляскав пальцями і тихо сміявся до самого себе; одним поглядом доходив до порозуміння з нашим, теж втаємниченим в той світ котом, котрий, мружачи від нуди та байдужості косі шпарки очей, підіймав в знак згоди свій цинічно холодний смугастий писок.

Бувало за обідом батько раптом відкладав ножа та виделку і з зав'язаною на шиї серветкою по-котячому підносився, навшпиньки крався до дверей сусідньої порожньої кімнати і зі всією можливою обережністю заглядав в дірку для ключа. Потім, немов засоромившись, повертав до столу, при цьому схвильовано усміхався і, поринувши в нурт свого глибинного монологу, щось невиразно буркотів та воркав.

Щоб вирвати його з того стану розпорошеності і якось відволікти від хворобливих досліджень, мати витягала його на вечірні променади — йшов мовчки, без опору, але байдуже, розсіяно і відсторонено.

Якось ми навіть вибрались до театру. І знову опинились в тому великому, повному сонного людського гомону і безладного замішання, погано освітленому та брудному залі. Переплили людським натовпом, і перед нами виринуло склепіння якогось іншого небозводу — величезна блідо-голуба заслона. В велетенському полотняному обширі ширяли великі рожево мальовані маски. Те штучне небо вусібіч перло й розпливалось, наростало могутніми подихами пафосу й помпи, атмосферою того несправжнього, повного пишноти світу, який народжувався на лункому риштуванні сцени. Дріж, що пробігав широким чолом того неба, подих величезного шматка тканини, від якого росли і оживали маски, зраджував всю ілюзорність цього небозводу, зводив його дійсність до трему, який в метафізичні хвилі ми осягаєм як мерехтіння таїнства.

Маски тріпотіли червоними повіками, кольорові губи щось безмовно нашіптували, і я знав, що прийде мить, коли напруга таємничості сягне зеніту, і тоді розбурхане небо заслони справді трісне, скресне й покаже нечувані та блискучі речі.

Але дочекатись тієї хвилі мені не судилось, бо батько почав тим часом проявляти певні ознаки неспокою, лапався по кишенях і нарешті повідомив, що забув гаманця з грішми та важливими документами.

Після короткої наради з матір'ю, де порядність Аделі знайшла поспішну, огульну оцінку, мені запропонували вирушити па пошуки гаманця додому. На думку матері до початку вистави залишалось ще доволі часу, і, враховуючи мою жвавість, я міг ще повернутись вчасно.

Я вийшов в зимову, кольорову від ілюмінацій неба ніч. Це була одна з тих ясних ночей, зоряний небозвід яких аж розпадається, розламується і тріскає лабіринтом окремих небес, котрих вистачило б цілому місяцю зимових ночей, щоб укрити своїми срібними мереженими абажурами всі їхні нічні видіння, авантюри й карнавали.

О, якою легковажністю було доручати такої ночі важливу й нагальну справу молодому хлопцю, адже в її півсвітлі вулиці стають кількакрат довшими, переплітаються і міняються місцями одні з одними. В глибині міста відкриваються, так би мовити, вулиці подвійні, вулиці двійники, вулиці хибні і підступні. Заворожена й обманута уява породжує ніби-то давно знані й відомі фальшиві плани міста в котрих ті вулиці дістають своє місце і назву, а ніч, в своїй невичерпності не знаходить більш вартого заняття, ніж навіювати все нові й нові їх конфігурації. Ті зваби зимових ночей, як правило, починаються невинним бажанням зрізати шлях, скористатись не звичним, а коротшим проходом. Постають спокуси спростити складний перехід звернувши в якийсь ще не знаний провулок. Але цим разом почалось інакше.

Ступивши пару кроків, я помітив, що не прихопив пальто. Хотів повернутись, та, хвильку зваживши, вирішив, що це була б даремна втрата часу, адже ніч не така вже й холодна, навпаки, її жилкували цівки дивного тепла, подихи якоїсь облудної весни. Сніг зібгався білими баранцями, невинним і солодким, надушеним фіалками руном. Такими самими баранцями розпустилося й небо, в котрому двоївся і троївся місяць — демонстрував всі свої позиції та фази.

Того дня небо оголило свою внутрішню будову в формі чогось подібного до анатомічних препаратів, які демонстрували спіралі і шари світла, розтини блідо-зелених брил ночі, плазму простору та тканину нічних марень.

В таку ніч неможливо, йдучи Підвальною чи якоюсь іншою темною вулицею, котрі є зворотньою стороною, чимось на кшталт підшивки чотирьох ліній ринку, і не згадати, що цієї пізньої пори ще часом бувають відчинені деякі з тих особливих і таких привабливих крамниць, про котрі в дні звичайні забувається. Я називаю їх цинамоновими крамницями через темні панелі тієї барви, якими вони обшиті.

Ці дійсно шляхетні, відкриті пізньої ночі торгові заклади завжди були предметом моїх гарячих мрій.

Їх ледь освітлені, темні і урочисті інтер'єри були просякнуті запахами фарб, лаку, ладану, ароматом далеких країв і рідкісних тканин. Там можна було знайти бенгальські вогні, чародійські скрині, марки давно загинулих країн, китайські перебивні малюночки, індиго, каніфоль з Малабару, яєчка екзотичних комах, папуг, туканів, живих саламандр і василісків, корінь мандрагори, нюрнберзькі механізми, гомункулусів в горшках, мікроскопи й люнети, а перш за все — рідкісні та особливі книги, повні чудернацьких малюнків і приголомшуючих оповідей старі фоліанти.

Пам'ятаю тих старих та достойних торгівців, котрі в тактовному мовчанні, з опущеними очима обслуговували клієнтів і були мудрі та поблажливі щодо всіх їх найпотаємніших бажань.