Цусіма - Сторінка 124

Пізнаю мис Аніва. Корсаковськ за ним недалеко. Треба взяти лівіше. Обійдемо його, і ми — вдома.

Бот почав під парусами обходити дві високі скелі, розділені пологою ущелиною. Від цього мис виступав у море сідлом. Коли він опинився на правому траверзі, командир наказав повернути праворуч і йти в глиб затоки. Свіжий зустрічний вітер не стихав, і бот, лавіруючи, дуже повільно йшов уперед. Це вештання з боку в бік збільшувало відстань до Корсаковського поста в декілька разів. Люди бачили береги батьківщини, вони здавалися такими близькими, але тільки біля шести годин вечора 3 липня бот під веслами наблизився до мису Ендум. Звідси було видно, що на рейді стоять судна. Всі були впевнені, що тут можуть бути тільки російські кораблі. Надією загорілися очі — не даремно люди перенесли стільки мук і страждань. Мріями вони були вже на березі, але командир повернув їх до дійсності, голосно вигукнувши:

— Табань! Назад! Бачу японські прапорні Кораблі не наші! Матроси мовчки з тривогою вдивлялись в кораблі, на яких вже можна було розпізнати японські прапори.

Повернувши назад, бот пішов убік вздовж берега — далі від Корсаковського поста, і приткнувся на обмілині біля Савиної паді. З корми піднявся командир Трегубов. Зробивши крок від борту, він впав у воду і розтягнувся на ній, як жаба. Від довгого нерухомого сидіння його ноги звело судорогою. Допомогти підвестись йому було нікому, матроси були ще слабші за нього від надсильної праці. По мілкій воді від бота до берега переважна частина людей повзла рачки, деякі пробували брести, але й вони скоро валилися з ніг. За дванадцять днів плавання на боті в нерухомості і тісноті в них розпухли ноги.

В момент їх висадки на березі нікого не було видно. Але через декілька хвилин від селища в чотири хати до них попрямувала людина.

— Зараз дізнаємось, чому тут опинились японські кораблі,— сказав командир, встаючи, і тут же захитався, безпомічно опускаючись знову на землю.

Команда, що висадилась, з подивом розглядала людину в дивному убранні, яка наближалась до них. Особливо вражало всіх пташине опе-ріння цього високого, кудлатого і горбоносого старика. На ньому були штани з пташиних шкурок, на ногах — бахіли з горла морських левів. Швидкою і легкою ходою він ішов до моряків, дивлячись на них чорними очима, грайливий блиск яких дуже оживляв його бородате обличчя типового жителя півдня.

— Черкес, мабуть. Як його сюди занесло? — промовив тихо матрос Кучеренко.

Старий ласкаво привітався з командою, посміхнувся і швидко, з кавказьким акцентом,заговорив:

— Бачив, як виповзали на берег. Гадав, гадав, думаю, так і є. Наші матроси, поранені. Звичайно, під Цусімою покалічені. Півтора місяця пройшло, а ви все пливли. Як це звідти на човні ви могли сюди добратись? Надзвичайно.

— Про яку Цусіму ви кажете? — спитав командир.

— Аякже! Адже ви в Цусімському бою були? Кажуть, страшне діло було!

— З нами гірше бою вийшло. Ледве вижили. А ти, дідусю, швидше скажи нам, чи не чув чого-небудь про нашу ескадру?

Це питання мучило команду під час усього шляху. І зараз, чекаючи відповіді, моряки напружено втупили очі в старого, а він насторожено оглядав незнайомих йому людей. Дуже підозрілою була їхня худина — шкіра та кістки в матроській формі. З того, як деякі з них витріщали на нього гарячково виблискуючі очі, а інші завмерли в застиглих позах з мертвотно блідими, виснаженими, брудними і порослими щетиною обличчями — вони могли здатися йому божевільними. Але тут же, ніби щось змірковуючи, старий похитав сивою головою і заговорив:

— Е, та ви, видно, нічого не знаєте. Адже великий морський бій був біля Цусіми. Наші розбиті. Два адмірали — Рожественський і Небогатов— у полоні. Лише три кораблі дійшли до Владивостока. Народу нашого скільки загинуло! Спочатку ніхто не вірив. Потім уже в газетах прочитали.

Ця страшна звістка приголомшила моряків. Вражені, вони довго не могли вимовити ні слова. Отямившись від першого враження, моряки почали розпитувати про подробиш бою.

Другим, не менш сильним ударом для них було повідомлення старого про зайняття японцями тиждень тому Сахаліну.

Про себе старий розповів, що він — грузин, політичний засланець. З молодих років він відбував на Сахаліні довголітню каторгу. Залишився тут поселенцем.

Командир повідомив команду про свій намір негайно залишити окуповану ворогом територію і вирушити до Владивостока. Але від старого дізнались, що японці відібрали в жителів продукти, і запастися ними на,дорогу тут неможливо. Ця обставина, а також жалюгідний вигляд змученої і хворої команди змусили його відмовитись від свого рішення. Тоді Трегубов розпорядився викинути з бота гвинтівки, револьвери, а гроші й документи сам закопав у землю.

Настрій команди* впав. Нелюдських і надзвичайних труднощів зазнали люди, пориваючись на батьківщину, але замість цього потрапили просто в полон. Від чого так довго, з такою впертістю тікали, до того й прийшли.

Згодом вони дізнались, що й першу шлюпку спіткала така сама доля, а моряки, що залишились на Урупі, були зняті японським судном.

Різними шляхами, але всі три партії російських моряків усе-таки потрапили в полон.

Ще до своєї загибелі "Олдгамія" спричинилася до втрати російського судна. На початку бою, 14 травня, плавучий госпіталь "Орел", що держався далеко від ескадри, був несподівано обстріляний японцями. Але й цим справа не обмежилась. Вороги не зважили на те, що на ньому майорів прапор Червоного Хреста. Незабаром до нього наблизився японський допоміжний крейсер "Манжу-мару" з піднятим сигналом: "Зупинитись". Близько тридцяти японських матросів на чолі з стройовим офіцером з'явились на борту "Орла". Без команди, наче в них заздалегідь були розподілені всі ролі, вони швидко зайняли всі відділення корабля.

При переговорах командира "Орла" капітана 2-го рангу Лохматова і головного лікаря статського радника Мультановського з японським офіцером був присутній колишній капітан "Олдгамії" зі своїми помічниками. Англійці не приховували свого задоволення, бачачи озброєних японців. Пошептавшись з англійським капітаном, японський офіцер заявив командиру Лохматову по-англійському:

— Мені все ясно. Під червоним прапором ви з лікарями займаєтесь воєнними операціями. На борту у вас військовополонені. Ми забираємо ваш так званий госпіталь як воєнний приз. Командую тут тепер я.

На вилицюватому обличчі офіцера кінці чорних косих брів підвелися ще вище до скронь, як гострі крила стрижа. Японець байдуже обвів усіх очима і піднявся по трапу на місток. В ходовій рубці за його наказом від штурвала було усунено російського рульового, а на його місце став японець. Офіцер щось скоромовкою скомандував йому. Госпіталь "Орел", збуривши гвинтом море, повернув у бік Японії. Ворог відводив його з місця бою, не давши йому можливості подавати медичну допомогу пораненим російським морякам.

Головний лікар Мультановський вважався досвідченим хірургом. У своєму операційному пункті він працював з особливим натхненням. А в буденному житті, поза медичними заняттями, цей апатичний товстун мовби нічим не цікавився і до всього ставився байдуже. Але зараз його кругле обличчя стало багровим, наче йому нанесли особисту образу. Вороже подивившись на Лохматова, ніби й той був у чомусь винний, він крізь зуби процідив:

— Полонених на госпітальне судно саджають! Придумала ж голова нашого адмірала. І ось вам результати.

Капітан 2-го рангу Лохматов, високий і сухорлявий, був з тих командирів, що прекрасно управляють кораблем без усякого шуму й метушні. Більшу частину свого життя він провів у морі, плаваючи на суднах Добровільного флоту. Всяке нещастя він переживав мовчки. І тепер на його довгастому, з тонкими рисами, обличчі, обрамованому роздвоєною рудою борідкою, в його великих сірих очах, з сіткою зморщок навколо них, не можна було побачити ні тривоги, ні хвилювання. Не випускаючи з рота папіроси, він тільки махнув рукою і, високо тримаючи голову, рівною ходою попрямував до своєї каюти. Це означало, що справу безповоротно програно і поправити її неможливо.

— Скажіть, Якове Яковичу, невже японці такі безсовісні, що візьмуть наш "Орел"? — хвилюючись, звернулась старша сестра-жалібни-ця Сіверс до Мультановського.

Знаючи про близькість цієї сестри до Рожественського, він затримався з відповіддю, наче забув слова, а потім, криво посміхаючись, випалив:

— Ні. Вони, певне, хотять влаштувати для нас банкет. І відпустять' на всі чотири сторони. А ви при зустрічі можете за це подякувати своєму адміралові.

НЕОБХІДНИЙ РОЗДІЛ

Два госпітальні пароплави — "Орел" і "Кострома" — під час бою

14 травня трималися в кількох милях від хвоста ескадри. О третій годині дня до них наблизились ворожі допоміжні крейсери "Маншю-мару" і "Садо-мару" і відвели їх у японський порт. Госпіталь "Кострома" через півмісяця був відпущений. Інакше японці зробили з "Орлом". Захопивши госпітальний "Орел", вони знайшли на ньому англійців, і це стало приводом, щоб оголосити його воєнним призом.

Транспорти "Анадырь" і "Корея", відставши від ескадри, йшли до дев'ятої години ранку 15 травня разом, а потім розійшлися в різні боки Перший пішов у Росію з заходженням на Мадагаскар, другий 17 травня прийшов у Шанхай, де й був інтернований.

Транспорт "Иртыш" вийшов з бою 14 травня з великими пошкодженнями і з креном І у дев'ять градусів. Він хотів піти до Владивостока, тримаючись японського берега, але через пробоїни прийняв стільки води, що не міг продовжувати свій шлях. Другого дня ввечері він поблизу японського міста Хамада затонув. Весь екіпаж з нього був звезений на берег.

Міноносець "Безупречный" пропав без вісті. Є тільки вказівки в японських джерелах, що ворожий крейсер "Чітозе" і міноносець "Аріаке"

15 травня на світанку зустріли якийсь російський міноносець, вступили з ним у бій і потопили його. Гадають, що це був "Безупречный". Весь його екіпаж загинув.

До складу 2-ї ескадри входили кораблі, які не брали безпосередньої участі в Цусімському бою. Але вони проробили довгий шлях разом з нами і потім виконували спеціальне завдання. Було чотири таких кораблі: "Рион", "Кубань", "Днепр" і "Терек". Раніш вони були пасажирськими пароплавами, а на початку війни морське відомство озброїло їх.