Цусіма - Сторінка 150

І команда тобі подякує.

Вранці 20 травня туман зник, як каламутний сон. Заголубіло безхмарне небо, розширився горизонт. Морська поверхня, по якій блискотливими брижами розсипався легкий вітер, стала схожа на синій шовк, гаптований золотом сонячних бліків. Безмежний простір сповнився блиском сліпучих барв. З'явилися чайки, порадувавши мимовільних блукачів звісткою про близькість землі. Але "Бодрый", закачуючи команду, все ще перебував у своєму страшному дрейфі. Нічого не змінилося на краще. Від нестачі харчів і прісної води, від безсонних ночей і гірких дум люди змарніли, зробилися мляві, немов зненацька прийшла до них дряхла старість. І все ж вони не переставали запалими очима стежити за горизонтом..

— Дивіться! Дивітьсяі Що це таке? — не то радісно, не то тривожно вигукнув один з матросів, показуючи рукою в сяючу далечінь.

Голови людей одразу повернулися в напрямі руки. Вигуки повторилися іншими на різні голоси. На горизонті, наближаючись, виростали дві білих бездимних плями. Минали напружені хвилини, висловлювалися всілякі припущення. Поки ясно, як на акварелі, не побачили напнуті паруси. Це були дві китайських джонки. Гнані легким вітром, вони, здавалося, тримали курс прямо на міноносець, несучи змученим морякам порятунок. Але незабаром з тривогою помітили, що джонки проходять повз них. На "Бодрому" підняли сигнал біди. З палуби, з грот-щогли, з містка матроси помахами рук і кашкетів намагалися підізвати їх до себе, а вони не звертали на це уваги. Хтось голосно заволав:

— Манза... Манза...

І тоді всі матроси і офіцери, не виключаючи й самого командира, підхопили це слово і хоч не розуміли, що воно означає, але якомога голосніше вигукували його на всі лади. Це було схоже на різноголосий зойк горя й відчаю, немов у цю хвилину в кожної людини на міноносці відбирали життя. Але джонки на сигнал і крики ніяк не відгукувалися. Комендор Смолін звернувся до командира з проханням:

— Дозвольте, ваше високоблагородіе, спустити вельбот. Ми одразу ж одну джонку захопимо на дрова. Раз вони не хочуть допомогти нам добровільно, то і нам нема чого з ними панькатись.

Командир Іванов сказав:

— Ми не пірати. Не можна цього робити. Скоріше бити ринду. Прискорено і тривожно задзвонив судновий дзвін. Прогриміли два

холостих постріли з кормової гармати. Не допомогло і це. Джонки, віддаляючись на вест, повільно зникли в просторі моря.

На "Бодрому" затихли, але не надовго. За короткий час один за одним з'явилися два парусники. Але й вони, незважаючи на сигнали, крик і холості постріли з міноносця, що застиг на якорі, не наблизились до нього і без відповіді пішли своїм шляхом. Російський андріївський прапор, очевидно, лякав китайців.

В попередні дні для камбуза, щоб приготувати обід, палили ізоляцію кочегарних перебірок від нагрівання і здирали тріски з обшивки бортів. А тепер і це скінчилося. Матроси взяли з кают-компанії три стільці і передали їх кокові Назарову.

— Пали! А завтра офіцерський диван піде на опалення.

Опівдні, встановивши висоту сонця, визначили своє місце в морі — до маяка "Шавейшан" залишилось шістдесят п'ять миль. Потрібно близько десяти сприятливих днів, щоб пройти, користуючись тільки припливною течією, таку відстань. За. цей час багато хто з команди буде викинутий за борт. Але може статися така зустрічна буря, під натиском якої міноносець не втримається навіть на двох якорях,— його відкине від берега на кілька десятків миль. Тоді, у кращому випадку, одержавши про нього відомості від китайців, японці розшукають і візьмуть в полон частину команди, яка залишиться в живих, в гіршому — мертвий корабель з мертвим екіпажем буде довго носитись в морському просторі. Про це тепер говорили матроси. Один з них зробив висновок:

— Як видно, без людожерства не обійтись.

— Так, за жеребком будемо їсти один одного,— похмуро додав інший.

Від цієї страшної думки, перезирнувшись, матроси замовкли, і в зловісній тиші пролунав гучний голос мінера Осадченка:

— Навіщо за жеребком? З командира почнемо! Через нього ми всі страждаємо. З усіх офіцерів він найжирніший. Його першого порубаємо на котлети.

— Правильно! — роздратовано обізвались інші голоси.— А далі піде дехто й без усякого жеребка!

Командир Іванов, почувши це, зблід і мовчки спустився в кают-компанію.

З цього дня вирішили видавати прісної води по одній склянці на людину.

На вечір посвіжів вітер, знялися хвилі. Міноносець, гойдаючись, скрипів канатом і ледве втримувався на якорі. Команда була у відчаї. Офіцери, боячись нападу, замкнулись у кают-компанії і перестали виходити на верхню палубу. Матросів полишили на самих себе, і вони що хотіли, те й робили. Одні з них за своїм бажанням стежили за горизонтом, інші, немов чимось отруєні, сонно сиділи або валялися в приміщеннях, дехто безцільно, як лунатики, вештався по кораблю. Інколи хто-небудь запитував:

— За що гинемо?

Цього було досить, щоб ударити, немов бичем, по нервах команди. Починався галас, супроводжуваний страшенною лайкою. Проклинаючи всіх царів і богів, погрожували кают-компанії. Але довго лютувати у виснажених людей не вистачало енергії — злоба спадала, і наставало затишшя. І знову можна було почути мирний, як у сільській церкві, вигук:

Тонн би двадцять — двадцять п'ять вугілля. У відповідь злиденно, нудно тягнули голоси:

Господи, подай, припливемо у Шанхай.

Говорили про їжу й питво, як про щось недосяжне; стогнали й марили тяжко поранені.

Усе це було таке ненормальне, немов люди перебували не на військовому кораблі, а на естраді і ставили безглуздий спектакль.

Боцман "Бодрого" захворів. Його місце зайняв боцман з "Блестящего" Фомін, тверда й рішуча людина. Він же виконував роль і вахтового начальника. Тепер усі розпорядження по кораблю йшли тільки від Фо-міна. Він підбадьорював людей, умовляючи їх потерпіти ще добу. Вночі, вступивши на вахту, він без відома командира наказав підняти на щоглі два червоних ліхтарі. Випромінюючи червоне світло, вони кидали в буряну пітьму сигнал, що корабель терпить біду, вони безмовно волали про допомогу. Посилювався вітер, ревіла, ніч, вселяючи в душі безнадію. Море обливало міноносець потоками шиплячої води. Але багато хто з матросів, не звертаючи уваги на це, не йшли з верхньої палуби і, промоклі, вглядалися в усі сторони горизонту. Походжаючи по містку, напружував свій зір і боцман Фомін. Під завивання вітру і сплески хвиль він думав про завтрашній день. Якщо погода заспокоїться, то він разом з мічманом Ломаном або з мічманом Зубовим і п'ятьма гребцями вирушить на вельботі в далекий і рискований шлях шукати порятунку для корабля і для самого себе. Для відплиття в нього вже були наготовані бочка води й мішок сухарів. Цілий день він прововтузився над запайкою банок з-під парафіну, припасовуючи їх під сидіння вельботу, щоб цим збільшити його плавучість.

А тепер Фомін відчував себе змореним. Щоб зберегти сили для наступного дня, він о десятій годині здав свою вахту мінному квартирмейстеру Бугоркову, а сам тут-таки, на містку, загорнувшись у брезент, ліг спати. Але не встиг він заплющити очі, як почув знайомий голос:

— Уставай, Іване Абрамовичу! На горизонті — вогник!

Фомін швидко скочив. Перед ним стояв Бугорков. Обидва вони пильно подивились в далечінь, звідки наближався білий вогник. Побачили його й інші матроси і з радістю сповіщали про це один одного. Бугорков, зійшовши в кают-компанію, збудоражив новиною офіцерів. Командир Іванов, рушаючи слідом за мічманами до містка, боязко озирався— чи не обман це з боку матросів, що намірились його вбити. Але коли побачив відмітні вогні невідомого судна (ізумрудний і рубіновий), він схвильовано відкашлявся, як артист, що прочищає своє горло. Всі матроси, крім тяжкопоранених, заповнили верхню палубу. Чути було глухий гомін. З нього можна було зрозуміти лише одне— чий би корабель не наблизився до "Бодрого", але настає кінець нестерпному життю. З містка командир Іванов гучно командував:

— Зарядити гармати! Приготувати мінні апарати! Пустити ракети! Засвітити фальшфеєри!

Метушня на палубі супроводжувалася безглуздими вигуками.

"Бодрый" спочатку освітився фальшфеєрами, а потім з нього одна за одною шугнули ракети, пущені комендором Ключегорським; розсипаючись іскрами, вони прорізали темряву, як дві вогненні змії.

У темряві виступали обриси корабля, що наближався. З міноносця, радіючи, розгляділи невеликий комерційний пароплав. Звідти хтось у мегафон прокричав по-англійськи. Проте з російських офіцерів ніхто не знав англійської мови. Відповіли по-російськи:

— Міноносець російський... Аварія... Гинемо...

Те ж саме повторили по-французьки. Та це не допомогло. Переговори йшли даремно — люди не розуміли один одного. Що робити? Як скоріше розтлумачити англійцям, що врятування людей "Бодрого" залежить тільки від них? Офіцери розгублено метушились на містку і безпорадно хапалися за голову, з палуби доносилося ремствування стривоженої команди. Всі боялись, що англійці можуть розсердитись і піти геть.

У цю мить матроси згадали, що на міноносці був врятований з "Руси" рульовий, чудний естонець. В попередні дні, коли команда так хвилювалась, він один ні в що не втручався і тримався окремо, цілком

спокійно, немов попав до себе додому. Пробували з ним розмовляти, але він відмовчувався і байдуже походжав палубою, як турист. Від нього дізналися лише одне, що до війни він багато плавав на іноземних комерційних суднах. А такі моряки звичайно говорять по-англійськи. Кілька чоловік І звернулися до естонця. Припущення їхні справдилися. Він неквапливо піднявся на місток і взяв у руки мегафон. Офіцери і матроси, затаївши дихання, почули незрозумілі слова, вимовлені естонцем. З пароплава щось відповіли йому. Він роз'яснив по-росій-ськи, звертаючись до командира Іванова:

— Англійський пароплав "Квейлін". Іде в Шанхай. Запитує, в чому справа.

Командир наказав естонцеві:

— Запитай, чи не може він дати нам вугілля? Скажи — у нас нема ані продуктів, ані прісної води. Ми гинемо.

Хвилі заважали Іпароплавові підійти ближче до "Бодрого": вони могли зіткнутися. Естонець стояв на містку і, напружуючи всю силу легенів, намагався перекричати шум вітру й моря. З пароплава "Квейлін" доносились лише уривки англійських фраз.