Цусіма - Сторінка 7

Зловмисність його було викрито. Його судили. Багато й інших каліцтв було. Літній кочегар, призваний з запасу, вирішив заразитись венеричною хворобою, сподіваючись, що місяців через два-гри лікарі вилікують його. Поки він вийде з госпіталя, "Орел" буде вже далеко в дорозі. Кочегар почав ходити по найбрудніших кублах розпусти. Витратився, продав усе, що тільки можна продати, а хвороба до нього ніяк не приставала. Хтось навчив його найти вже заражену людину і зробити собі штучне прищеплення. Кочегар пораду виконав точно. Після цього довго ждав ознак хвороби, а вчора з'явився в судновий лазарет. Лікар, оглянувши його, спитав: "Жонатий?" — "Так точно, ваше високоблагородіе".— "І діти є?" — "Троє".— "Дурень! Дошлявся'по вертепах. Сифіліс у тебе". Кочегар хотів захворіти, але не на таку серйозну хворобу, а тепер, вислухавши лікаря, зблід.

Воєводін, кінчивши розповідати, зітхнув і промовив:

— Так, війна до війни не приходиться. А на цю нікому не хочеться йти.

Я пішов од боцманів задуманий. Чому так невдало складається ця війна? Адже ж били за старих часів росіяни всіх підряд на суші й на морі. Очевидно, вони тоді йшли на війну по-іншому настроєні.

ПРОЩАЙ, КРОНШТАДТЕ!

Наш "Орел" був такого ж типу, як "Бородино", "Александр III" і "Князь Суворов". Бони були такі схожі один на одного, наче близнюки. Ці чотири броненосці, найновіші і найпотужніші, становили головне ядро ескадри. Без нашого корабля ескадра не могла вирушити. Тому адмірал Рожественський квапив нас.

Нарешті "Орел" був. цілком заповнений різними припасами, навантажений так, що нижня смуга броньового захисту пішла під воду. Правда, дрібні будівлі залишались на ньому ще не закінчені, але вирішено було взяти з собою близько сотні чоловік майстрових. Настав час розлучитися з Кронштадтом і, одірвавшись од стінки, рушити в далеку дорогу. Це сталося 17 вересня о четвертій годині вечора.

Два буксирні пароплави, потужно відкидаючи водяні буруни, повільно виводили броненосець на рейд. Легенький вітер безтурботно бавився з поверхнею Фінської затоки, ганяючи дрібні хвилі. Небо затягалося ріденькими хмарами. Ховаючись за млою, сонце світило тьмяним, наче підводним, сві.тлом. З стінки гавані, проводжаючи нас, помахували нам військовими кашкетами, капелюхами, білими хусточками. А у нас на палубі влягалася остання берегова метушня. То в одному місці, то в другому з'являлася дебела й незграбна фігура старшого офіцера Сидорова з заклопотаним вусатим обличчям. На передньому містку серед офіцерів вирізнявся своїм високим зростом лейтенант С. Я. Павлінов, чорнобровий красивий мужчина. Там же був і командир судна, капітан 1-го рангу Микола Вікторович Юнг. Цей середній на зріст, добре збудований літній холостяк, як завжди, був акуратно одягнений у новеньку тужурку з золотими двопросвітними погонами на плечах, в накрохмаленому, бездоганно білому комірчику. Незважаючи на поважний вік, він зберіг дивовижну свіжість обличчя. Щось привабливе було в його рум'яних щоках, в русявій бороді, в привітному погляді синіх очей. Він заборонив на судні мордобій.

Він мав одну ваду—був занадто нервовий і метушливий у розпорядженнях.

Години через дві з містка несподівано залунали тривожні вигуки. Командир несамовито замахав руками. Не зразу всі зрозуміли, що сталося. Виявилось, на фарватері наш броненосець, якого виводили два буксири, міцно сів на мілину.

Матроси сміялись:

— Скінчилась наша кампанія.

— Забирай, хлопці, чемодани і гайда в екіпаж.

На містку — переполох. Командували дати хід вперед, назад. Буксири намагались тягти праворуч, ліворуч, але броненосець був нерухомий. Тоді командир закричав:

— На лотах! Як глибина?

Глибина фарватера виявилась двадцять сім футів, в той час як судно, дуже перевантажене, сиділо в воді на півтора фута глибше.

Сталася подія надзвичайної ваги. На "Орел" незабаром з'явилося все портове начальство на чолі з головним командиром порту, командуючим Балтійським флотом віце-адміралом Бірільовим.

Хто у флоті не знав цього хитрого дідугана? Коренаста фігура, рішуча хода, загоріле, майже бронзове обличчя з безліччю дрібних, сухих зморщок, борідка клинчиком, короткі вуса, чорні гострі очі, великі вуха — всі ці зовнішні риси його нам добре були знайомі. Походячи з дуже багатої старовинної дворянської родини, що володіла великими маєтками, адмірал, за старими морськими традиціями, годував своїм коштом увесь свій штаб, всіх своїх флагманських спеціалістів і навіть ординарців. Обіди у нього завжди були прекрасні, приготовлені хорошим кухарем, завжди з дорогими винами, хоч сам він ніколи не напивався п'яним. Мав репутацію гостинного начальника, але зате був суворий по службі і вимогливий до своїх підлеглих. Любив часто робити огляди, і в таких випадках рідко коли обходилось без того, щоб він не поглузував з командирів суден і взагалі з офіцерів — без шуму, але тонко і уїдливо.

З командою він загравав. Бувало, причепившись до якоїсь дрібниці, він наганяв страх на винного матроса, вигукуючи підвищеним голосом:

— Що мені робити з тобою, розбійнику? Повісити тебе — шкода, заслати на каторгу—— мало. Не можу придумати...

Переляканий матрос витріщав очі на Бірільова, а той, натішившись, несподівано зміняв гнів на ласку:

— На щастя твоє, бачу по морді, що ти можеш виправитись по службі. Вдруге, каналія, не попадайся. Негайно накажу накинути петлю на шию і підтягнути до реї.

І тикав матросові двогривений.

Бірільов покладав надії не так на сучасну техніку, як на непоборний дух російського моряка. Для нього було великою приємністю, коли офіцери запрошували його на обід в свою кают-компанію. Тоді він цілими годинами розказував їм про свої морські пригоди, про сутички з адміралами Макаровим і Верховським, при цьому, як завжди, добре прибріхуючи і хвастаючи своїм знанням військово-морської справи. Під час розмови у нього раз у раз прохоплювалась фраза:

— Я, як бойовий адмірал...

Одного разу мічман Рощаковський, що сидів разом з ним за столом, запитав:

— Дозвольте, ваше превосходительство, дізнатись, в яких боях ви брали участь?

Бірільов почервонів і відповів вороже:

— В боях я участі не брав, але всі мої прагнення скеровані на бойову підготовку нашого флоту, чого бракує іншим адміралам. Ось що дає мені право називати себе бойовим адміралом.

У флоті Бірільов прославився головним чином збиранням іноземних орденів. У цьому відношенні ніхто з морських верховодів не міг з ним змагатись. Колись, бувши ще контр-адміралом і командуючи загоном суден в Середземному морі, він не стільки займався морською справою, скільки відвідував височайших осіб різних держав. В Італії відбувались великі національні свята. Наш середземноморський загін прийшов до Неаполя. Адмірал Бірільов з своїм флаг-офіцером Михайловим поїхав до Рима, де був прийнятий королем Віктором-Еммануїлом II і королевою Єленою. Адмірал під час обіду уміло розважав королеву своїми завжди дотепними оповіданнями. Король нагородив його італійським орденом. Побував він і в Тунісі, де дістав зірку від тубільного бея. Турецький султан святкував двадцятип'ятилітній ювілей свого царювання. Хіба можна було пропустити таку нагоду? Адмірал на канонерському човні "Кубанец" вирушив у Дарданелли, а звідти, пересівши на поїзд, проїхав до Константинополя, щоб відрекомендуватися султанові і привітати його з ювілеєм славного, мудрого і щасливого царювання. Зворушений такою увагою, султан нагородив його зіркою "Мед-жидіє". А як не побувати ще в Греції, на острові Корфу, де мало відбутись весілля великого князя Георгія Михайловича з грецькою принцесою Марією Георгієвною? Розрахунок був зроблений правильно. Після шлюбу молодих на грудях адмірала засяяла нова зірка. В болгарській столиці Софії він відвідав царя Фердінанда, і тут також його нагородили орденом. Потім вирушив до Сербії на побачення в Белграді з королем Александром і королевою Драгою. Здавалось, час для відвідин королівського подружжя був вибраний досить невдало. Королева горювала після нещасливих пологів. Король шаленів, і до нього ніхто не зважувався підступитися. Ні наш посланник, ні міністр сербського двору не могли виклопотати Бірільову аудієнцію. Але він був наполегливий і не падав духом. Проживши тижнів два безрезультатно, він через якусь придворну даму добився побачення з Драгою. Він так майстерно заспокоїв королеву, що вона дякувала йому за сердечне ставлення до неї. А через неї він уже підкотився і до самого короля. В результаті колекція зірок його збільшилась. Взагалі, адміралові щастило. Всюди, де б він не зустрівся з тією чи іншою височайшою особою, його нагороджували орденами. Щоб дістати їх, він не гребував ніякими засобами, доходячи в своїй винахідливості до віртуозності. В Мадріді він прожив більше тижня, добиваючись аудієнції в короля. Це було перед Великоднем. Альфонс XIII і королева в цей час говіли і нікого не приймали. Адмірал терпляче чекав і тільки на другий день свят відрекомендувався їм у цирку під час бою биків. Король був у прекрасному настрої, ласкаво розмовляв з російським адміралом і, знявши в одного із своїх придворних моряків зірку, особисто приколов її на груди Бі-рільова. Більше йому нічого було робити в цирку. Він зараз же помчав на вокзал і сів на поїзд. Повернувшись до Барселони, де його чекав загін російських суден, він перебрався на канонерський човен "Храбрый". Не можна було гаяти часу: в Віллафранку перебував президент Французької республіки Лубе. Погнали судно, залишивши позаду загін. Кочегари; орудуючи біля топок, так старались, що на "Храбром" димова труба, розжарившись до червоного, прогоріла. Побачення з президентом все-таки відбулося. Груди Бірільова прикрасились ще однією зіркою — орденом Почесного легіону.

Коли із своїм загоном він повернувся в рідні води, про нього говорили у флоті:

— Його превосходительство щасливо закінчив свій хрестовий похід. Я не раз бачив Бірільова в повній парадній формі, і мене завжди

вражала безліч нагород. Медалі, ордени, зірки, великі і малі, не вміщаючись на його грудях, розбігались по боках, спускались до стегон. Він весь сяяв, як святкова, багато прибрана ялинка. Молоді офіцери жартували:

— Адмірал Бірільов не так блищить розумом, як своїми зірками.