Цусіма - Сторінка 79

Всі верхні надбудови корабля були охоплені вогнем. Палахкотіла пожежа під кормовим містком.

На спардек з-під верхньої палуби валував густий дим, а через люки та пробоїни вихоплювались хисткі язики полум'я. Горіли офіцерські й адміральські приміщення. Люди з пожежного дивізіону металися в хмарах диму, як привиди, але всі їхні зусилля були марні. "Ослябя", зарившись носом у море аж по клюзи, більше не міг одбиватися і, хоч був розбитий, спотворений, але ще якось рухався, безпомічно ждав остаточної своєї загибелі. Вона не забарилася прийти разом з новою, фатальною пробоїною. Снаряд на двадцять пудів влучив у борт всередині судна по ватерлінії, між лівим мінним апаратом і банею. Болти, якою була прикріплена броньова плита, так ослабли, що від нового удару вона відвалилась, як штукатурка від старої будівлі. В це місце влучив ще один снаряд, що пробив у борту цілі ворота, в які могла б проїхати карета. Всередину корабля хлинула вода, розливаючись по скосу броньової палуби і потрапляючи в бомбові погреби. Латати пробоїни викликали трюмний дивізіон з інженером Змачинським. Даремно люди намагалися закрити діру дерев'яними щитами, підпираючи їх упорами: хвиля вибивала брусся, і доводилося працювати по пояс у воді. Запасна вугільна яма була затоплена. Крен почав швидко збільшуватися.

Броненосець викотився зі строю вправо.

По всіх палубах, по всіх численних відділеннях залунали одчайдушні викрики:

— Броненосець перекидається!

— Гинемо!

— Рятуйте!

В цей час на містку були лейтенант Саблін, старший артилерійський офіцер Генке і прапорщик Болдирєв. До них вийшов з рубки командир Бер без кашкета, з кривавою раною на лисій голові, але з папіросою в зубах. Ухопившись за тентовий стояк, він сказав своїм офіцерам:

— Так, тонемо, прощайте! — Потім востаннє затягся димом і голосно скомандував:

— Рятуйтеся! За борт! Скоріше за борт!

Але час уже було згаяно. Корабель став швидко хилитися на лівий борт. Всі вже й без командирового наказу зрозуміли, що настала мить катастрофи. З погребів, кочегарок, відділів мінних апаратів по шахтах і скобах полізли люди, карабкаючись, хапаючись за що трапиться, зриваючись униз і знову чіпляючись. Кожен намагався скоріш видертися на батарейну палубу, куди вели всі виходи, і звідти сподівався виплигнути в море, за борт.

З перев'язочних пунктів рвонулись поранені, заголосили. Ті, хто сам не міг рухатися, благали допомогти їм вибратися на трап, але кожен думав тільки про себе. Не можна було гаяти ані секунди. Вода потоками вирувала по нижній палубі, заповнюючи коридори і заливаючи операційний пункт. Чіпляючись один за одного, лізли скривавлені люди по уцілілому трапу на батарейну палубу. Звідси вдалось вибратися тільки тим, хто менше потерпів від ран.

Але гірше скоїлося з тими людьми, які були в машинних відділеннях. Виходи з них на час бою, щоб не попадали вниз снаряди, були задраєні броньовими плитами, і відкрити їх можна було тільки згори. Призначені для цього магроси з переляку розбіглися, кинувши тих, хто лишився внизу, напризволяще. Деякі потім вернулися й намагалися, щоб урятувати товаришів, підняти талями важкі броньові кришки, але судно вже так накренилось, що не можна було працювати. Машиністи разом з механіками, марно волаючи про допомогу, лишилися там, унизу, лишилися всі без винятку, поховані під броньовою палубою, як під важкою могильною плитою.

Моторошна метушня зчинилася і на верхній палубі. Дехто виплигував у море, не встигнувши захопити з собою рятувальних засобів. Інші кидалися по рятувальні круги й коркові нагрудники. Люди, стикаючись один з одним, падали. Кілька смільчаків добралися до койкових сіток і почали звідти викидати потопаючим койки, з допомогою яких можна було триматися на воді.

На правому борту опинився священик, з ченців. Це був чоловік середнього віку, гладкий, незграбний. З розпатланим волоссям на голові, з виряченими очима, він був схожий на людину, яка щойно вирвалася з дому для божевільних. Бачачи, що броненосець гине, він надривно заголосив:

— Браття! Матросики! Я не вмію плавати! Врятуйте мене!

Але одразу зірвався з борту, безладно поплескав руками по воді й зник під хвилями.

Навколо "Осляби", відпливаючи од неї, борсалися у воді люди. Але багато хто з екіпажу, немовби не наважуючись розлучитися з судном, все ще був на його палубі. І це тривало доти, доки сталевий гігант не завалився зовсім на лівий борт. Площина палуби стала вертикально. Ковзаючи по ній, люди попадали вниз, до лівого борту, а разом з ними покотилися уламки дерева, шматки заліза,, ящики, лавки та інші неприкріплені предмети. Ламались руки й ноги, розбивалися голови. Лихо збільшувалося ще й від того, що противник не припиняв обстрілювати броненосець. Навкруги падали снаряди, калічачи і вбиваючи тих, хто вже тримався на воді. Мало того, з трьох величезних труб, що лежали горизонтально на поверхні моря, не переставав валувати густий дим, що клубами розстелявся низом і отруював останні хвилини потопаючих. Від шлюпок, розбитих ще на початку бою, спливали тепер уламки, за які хапались люди. В повітрі лунали благання про допомогу. І серед цієї каші живих людських голів, що гойдалися на хвилях, то в одному місці, то в іншому здіймалися від вибухів снарядів стовпи води.

Командир Бер, незважаючи на те, що навколо нього розгоралася пожежа, не покидав свого містка. Для всіх було ясно, що він вирішив загинути разом з кораблем. Здавалося, всі його турботи тепер були спрямовані тільки на те, щоб правильно рятувалися його підлеглі. Тримаючись руками за тентовий стояк, майже повиснувши на ньому, він командував, намагаючись перекричати вигуки інших:

— Далі від бортів! Чорт забери! Вас затягне водоворотом! Далі відпливайте!

В цю мить, перед лицем смерті, він був прекрасний.

Броненосець перекинувся догори кілем і, задираючи корму, почав поринати в море. Гребний гвинт правої машини, все ще працюючи, спочатку швидко обертався в повітрі, а потім, в міру того, як судно занурювалося, забурлив воду. То були останні судороги потопаючого корабля:

З машиністів і механіків ніхто не виплигнув за борт. Всі вони, двісті чоловік, лишилися задраєними в своїх відділеннях. Кожен моряк може виразно уявити, що з ними сталося. Коли броненосець перекинувся, всі вони полетіли вниз разом з предметами, які не були прикріплені. В гарячій пітьмі зойки змішалися з гуркотом і тріском від падіння важких предметів. Але одна з трьох машин і після цього ще якийсь час працювала, розриваючи на шматки людей, що потрапляли в неї. Водою ці закупорені відділення наповнилися не зразу. Отже, ті, хто не був ще вбитий, довго лишалися живими, провалюючись в безодню до самого морського дна. І, може, минула не одна година, поки смерть покінчила з ними.

ЧАСТИНА ДРУГА

НА КУРСІ НОРД-ОСТ 23°

ЄСТЬ... ЛЕЙТЕНАНТ ГІРС!

Був великий піст. Протяжно й сумно кликав дзвін жителів села до покаяння. Покірні й смиренні, йшли селяни до дерев'яної церкви, щоб у стінах її за свої трудові копійки скинути з душі тягар гріхів. Але в повітрі вже відчувалася весна. Березень здолав зиму. З кожним днем тепліше світило сонце, розливаючись по білості снігів таким яскравим світлом, що боляче було очам. Стріхи хат обростали довгими бурульками.

В один з таких ясних і тихих днів, брязкаючи бубонцями і дзвіночками, влетіли в наше село дві тройки ямських коней. Приїхав на полювання зі своїми єгерями граф, старик Воронцов-Дашков. Для нього в наших лісах облягли ведмедя. На другий день на допомогу графові вийшло чоловік сто нагоничів, серед яких був і я, вісімнадцятилітній хлопець. Погода зіпсувалася: падав сніг і дув, замітаючи сліди, поземок. Ми пройшли версти зо три полем, стільки ж лісом, загрузали по пояс у снігу, нарешті, нас тихо розставили колом недалеко від барлогу. Під гуркіт холостих пострілів єгерів ми загорлали на всі голоси, затюкали, як п'яні. Ніхто не жалів своєї горлянки — за це обіцяли нам по тридцять копійок на кожного. Але наші старання були даремними: граф не вбив ведмедя, хоч і влучив у нього двома пострілами. Поранений звір сховався в лісових хащах. Воронцов-Дашков повернувся в село, стомлений і знервований. В світлиці одного багатого лісопромисловця, насупивши сиві брови, він мовчки їв шинку, сир, вершкове масло і пив-дорогі вина. Я тоді вперше дізнався, що великий піст існує тільки для селян. Не встиг граф попоїсти, як на городах у нас з'явився ведмідь. Йому легко можна було б сховатися, особливо користуючись тим, що поземок вмить замітав його сліди. Але, ошалівши від ран і пережитого жаху, він сам прийшов по смерть. За ним погнались графські єгері, і через якийсь час величезна туша велетня, вагою пудів на двадцять, уже лежала на селянських ґринджолах. Наша ескадра уподібнилась цьому ведмедеві.

Отже, японці, здійснивши свій маневр, загубили нас за димом і млою. Ми в цей час відходили на південь. Нам треба було б продовжувати свій шлях в тому ж напрямі, коли з'ясувалося, що прорватися до Владивостока не можна. Але директива адмірала Рожественського, як невидима узда, тягла нас назад. 1 наша ескадра, поранена і приголомшена, знову повернула на північ, ніби нам обридло життя, і ми самі навмисне лізли в смертельну западню. Кільватерний стрій суден на чолі з броненосцем "Бородино" випрямився. Тепер він вів ескадру, за ним ішли: "Орел", "Сысой Великий", "Александр III", "Наварин", "Адмирал Нахимов" і третій загін контр-адмірала Небогатова: "Николай І", "Апраксин", "Сенявин" і "Ушаков". Позаду, ледве помітні, йшли крейсери з міноносцями і транспортами. На "Орле", як і на інших наших суднах, загасили пожежу, встигли впоратися з деякими пошкодженнями, поставити до гармат нових людей замість тих, хто вибув із строю, і перев'язати поранених.

А через півгодини ліворуч на горизонті показались сірі силуети японських кораблів. Вони розстрілювали флагманський броненосець "Суворов", а він, без руля, маневруючи тільки машинами і роблячи зигзаги, весь у вогні і в клубах диму, все ще намагався пробратися на північ. Наша ескадра почала обганяти його. Противник, помітивши наші головні сили, пішов до нас на зближення. У нього, крім двох авізо, знову було дванадцять броненосних кораблів, бо крейсер "Асама", упоравшись з пошкодженнями, встиг уже знову пристроїтися до своєї ескадри.