Цусіма - Сторінка 98
- Олексій Новиков-Прибой -Його прихід не здивував штурманів, які розуміли, що від них зараз чекають вирішення відповідального завдання. Не відриваючись од своєї роботи, Максимов повернув обличчя до командира. З-під нахмурених брів командира блиснув знайомий голубий блиск розумних очей. Для підлеглих у них теплилася дружня ласка, поєднана з невблаганною вимогливістю виконання обов'язку. Міклуха підійшов до розгорнутої на столі карти і нахилився. Показуючи на неї обрубками пальців правої руки, він неголосно сказав:
— Як же нам все-таки визначитись?
— Очевидно, тільки зорі нам : це підкажуть,— відповів старший штурман Максимов, йдучи до виходу разом зі своїм помічником.
— Тільки пам'ятайте, панове звіздарі, кожна хвилина для нас дорога, але разом з тим не помиліться в спостереженні,— наказав їм Міклуха.
Командир лишився в рубці. Йому хотілося спати. Можливо, борючися з дрімотою, він згадував розповіді свого старшого брата, відомого російського мандрівника, який не раз попадав у дуже скрутне становище серед дикунів. Але братові щастило, і завжди він якось виплутувався із скрутного і безнадійного становища. Чи пощастить так само і йому, командирові продірявленого корабля? Міклуха підпер голову рукою і заплющив очі.
В цей час у носовій башті йшло своє життя. До комендорів, які чергували, прийшли мінно-артилерійський хранитель Ілля Воробйов і ординарець старшого артилериста комендор Чернов. Розмовляючи між собою, вони не почували незручності від присутності тут командира башти лейтенанта Тиртова. Цей офіцер, родич управляючого морським міністерством, користувався на кораблі загальною повагою, як справедлива людина. Матроси любили його ще й за те, що він більше за інших офіцерів розповідав їм про життя і бойові подвиги-адмірала Ушакова.
Воробйов поплескав по плечу Чернова і заговорив:
— Ех, Ваня, друже любий! Хоч ти і хвалишся своїм старшим артилеристом, а на перевірку виходить зовсім інше. Пам'ятаєш, як на Кріті твій Дмитрієв підміняв Гаврилова. Де тільки у нього очі тоді були! Адже гармати нікудишні підсунув йому Гаврилов! Наші башти ремонтували в дорозі. Комісія приймала їх від Обухівського заводу теж в дорозі, і здавалося, ніби все добре. А хтось все-таки тут руки погрів. Артилерійський лейтенант Гаврилов після прийому гармат одразу ж списався по хворобі. Я, звичайно, не лікар, але тільки його хвороба здалася мені підозрілою. Медицина такої не знає. Чи не золота в нього була хвороба? Отут і прогадав твій Дмитрієв, а за нього тепер нам доводиться розплачуватися своїми боками. Для далекої стрільби гармати не мають потрібного кута підвищення. Баштові механізми ледве держаться на чесному слові приймальної комісії. А головна біда — вже розійшлися кільця, які зовні скріпляють гармату. Через це наша головна артилерія ще вчора відслужила свою службу. На вигляд подивитись—грізні гармати, а багато із них вже не постріляєш. І шкоди від них ворогу буде не більше, ніж воронам від пугала на городі: Скажіть, будь ласка, що ми після цього тепер робитимемо, як зустрінемо японців?
Чернов, який не припускав, що його начальник може помилятися, відмахнувся рукою від Воробйова:
— Не плети дурниць. Гармати як гармати і ще як постріляють. Але комендори, перебивши Чернова, підтримали Воробйова. Почулися підтвердження:
— Ні, Воробйов каже правду, вчора гармати уже розстрілялися.
— Дзвін буде, а який толк?
Довга фігура командира башти заворушилася уві сні. Розмова стихла. Співбесідники оглянулися в бік Тиртова, який, на мить розплющивши заспані голубі очі, поволі повернувся обличчям до стіни.
Воробйов, помовчавши, стиснув кулаки і, зціпивши зуби, заговорив так сердито, наче ворог був у нього перед очима.
— Прикро! Який бойовий командир у нас, а битися нічим. Такому б командирові та хороший броненосець! Або хоча б справжні далекобійні гармати були. От тоді— ми пришили б японцям язика до п'ят. А так плентаємося по морю малим ходом, як спутана коняка. Так гірко, що аж серце крається.
Не договоривши, Воробйов, а за ним і його слухачі повернулися до дверей. В башту ввійшов боцман Митрюков. Він обвів поглядом всіх, хто тут сидів, мовчки підійшов до сплячого Тиртова і торкнув його за плече:
— Ваше благородіє, командир у штурманській рубці вас чекає на раду.
Звертаючись до Чернова, боцман сказав:
— А ти швидше розшукай лейтенанта Дмитрієва. Туди ж і його кличуть.
Лейтенант Тиртов встав, обсмикнув кітель і, пригнувшись, зник за дверима. За ним вийшли із башти боцман Воробйов і Чернов.
У штурманській рубці командирові уже доповідали про місцеперебування корабля. Слухаючи штурманів, Міклуха ворушив рудими кущиками брів і уважно оглядав старших суднових офіцерів, що входили, ніби перевіряючи на око готовність кожного із них на майбутні подвиги і випробування. Кінчивши розмову з штурманами, Міклуха випростав свою сутулувату постать, поправив окуляри і звернувся до присутніх:
— Ми перебуваємо зараз, панове, ось тут.
Офіцери наблизилися до карти. Великий палець куцої руки командира показав на карті місцеперебування корабля.
— Ніс броненосця затоплений,— вів далі Міклуха.— Більш десяти вузлів броненосець дати не може. Наша ескадра попереду. Маю намір тримати курс той самий: норд-ост* 23°. Для нас важливо зараз одне — проскочити до світанку повз противника. Свою ескадру нам наздогнати не вдасться. Та дарма — ми й самі прориватимемося до Владивостока. От і все. А ваша думка, панове?
Командирові ніхто не заперечував. Не було й іншої думки. Так і вирішили на військовій раді: іти тим самим курсом до світанку.
Із штурманської рубки командир перейшов на місток. Розійшлися і офіцери по своїх місцях. Смертельна втома після денного бою і безперервної вахти валила моряків з ніг: лягали де попало, але спали сторожко й тривожно. Головне — всіх турбувала цілковита невідомість: ніхто не знав, що принесе їм завтрашній день.
ТРАГЕДІЯ ВІД НЕДОЛЬОТІВ
Настало 15 травня. Ранок був тихий, море злегка брижилось. "Ушаков", зариваючись носом, йшов тим самим курсом. Сонце, відірвавшись од поверхні моря, зависло над горизонтом.
Праворуч по носу, димлячи, показались чотири судна. Силуети їхні ледве проступали в серпанку ранішньої імли. На "Ушакове" всі були впевнені, що це йдуть свої кораблі, і взяли курс на них. Але даремно машини броненосця робили повне число обертів — відстань до невідомого загону не скорочувалась. Незабаром і ліворуч, трохи попереду траверза, по осяйному горизонту простяглися димові доріжки. Це йшли навперейми "Ушакову" п'ять кораблів. Не відразу пізнали в них старі японські броненосці. Командир наказав змінити курс на ост. Перший і другий загін поступово почали зникати. Але кожному російському морякові стало ясно, що непоміченим пройти не вдалося. Тривога ще більш посилилася, коли позаду праворуч позначились рангоути двох суден — маленького і великого. Насуваючись ближче, вони ставали вищими, немов виростали з води. Потім позначились контури кораблів. На містку вже визначили, що це йдуть розвідувальний крейсер "Чіто-зе" і якийсь міноносець. Міклуха-Маклай, який не спускав з них очей, дав наказ:
— Бити бойову тривогу!
Під акомпанемент високих і уривчастих звуків горна розсипався частий барабанний дріб. Люди, які були на верхній палубі, кинулись в різні боки до своїх місць. Пес Калган вискнув і, підібгавши хвоста, шмигнув по трапу вниз, в жилі приміщення. Бойова тривога завжди його лякала. А тепер складалося враження, немов і він побіг займати своє місце за бойовим розписом.
Осяяний промінням сонця бойовий андріївський прапор майорів уже не на гафелі, який напередодні був збитий осколками, а на правому ноку грот-реї. Біля нього стояв за бойовим розписом вартовий — стройовий квартирмейстер Василь Прокопович. Від канонади він ще в учорашньому денному бою зовсім оглух на обидва вуха, але вранці знову був уже на своєму посту.
На даху штурманської рубки, де були прилаштовані далекоміри, знову, як і вчора в бою, разом з сигнальниками були офіцери: мічмани Сипягін і Транзе. Перший був високий, тонкий і білявий, з хлоп'ячим обличчям. Він був схожий на гімназиста, захопленого морською романтикою, який втік із батьківського дому, шукаючи пригод. Другий був нижчий за нього зростом, головатий і задумливий шатен, в пенсне. Вони повинні були стояти біля далекоміра позмінно. Але ще вчора між ними виникла суперечка за честь, кому бути першим у бою під ворожими снарядами. Один не хотів поступитися другому, і вони обидва стали разом на бойову вахту. Під вогнем противника вони пробули до пізньої ночі. Сьогодні зранку їх знову побачили разом.
Далекомірна робота Сипягіна і Транзе вже почалася. Визначили, що до ворога сорок кабельтових. Комендори навели гармати на "Чітозе". Але раптом цей японський крейсер разом з міноносцем розвернувся крутим поворотом і, відходячи, попрямував у бік японських кораблів, які видно було раніш. На "Ушакове" зіграли відбій. Командир єдиним великим пальцем правої руки зсунув кашкет на потилицю і голосно скомандував:
— Право руляї
Броненосець! повернув на північ. Якийсь час горизонт був чистий. Раптом на містку всі замовкли і насторожились: звідкись здалека слабо долинав глухий грім пострілів. У бік гарматної стрільби були спрямовані біноклі, але сяюча поверхня моря була як і раніш пустельна. Міклуха, повернувшись до старшого штурмана Максимова, сказав:
— Ось коли наші зустрілися з японцями. Треба йти на допомогу. Визначте точний напрям.
Гострий погляд Міклухи впився в морську далечінь. Туди ж дивилися офіцери й сигнальники. Незабаром все замовкло, але вони ще довго слухали і мовчали.
— Незрозуміло, що сталося,— здивовано знизуючи плечима, промовив командир.
— Справді, бій не міг так скоро закінчитися,— погодився Максимов. Ця коротка стрільба, яка зав'язалася між небогатовським загоном
і японцями, так і лишилася нерозгаданою для всіх на "Ушакове".
— Тепер, мабуть, команді можна обідати,— сказав з полегкістю командир і закурив папіросу.
Як і завжди, винесли нагору вино. Під час обіду матроси, які зібралися з різних відділень корабля, поспішали обмінятися враженнями про пережиті напружені хвилини чекання бою. Але зараз "Ушакову" поки що ніщо не загрожувало. Тривожний настрій команди змінився загальним пожвавленням.