Дамаскин - Сторінка 5

Поручник справді супроводжував її верхи на прекрасному вороному коні й у заїзді Санкт-Пьольтена пригостив лимонадом. Надвечір Атилія запросила поручника до карети. Не зупиняючи галоп свого коня, він передав повід візникові Ягоді, витяг ноги зі стремен і спустився на приступку карети.

Хорт загарчав, та потім почав лащитися.

Поручник усівся поруч із Атилією й вийняв з-за обшлага якусь книжку.

— Що це, пане поручнику? — посміхнулась Атилія.

— Щось, що ви, напевне, захочете прочитати, і що вас, я переконаний, здивує.

— Мене важко здивувати, пане поручнику.

— Тоді читайте.

Рука офіцера в чорній рукавичці із золотою тютюнницею у вигляді персня подала Атилії книжку. На палітурці стояло:

"ЖИТТЄПИС ГЕНЕРАЛ-МАЙОРА І КАВАЛЕРА СИМЕОНА,

СИНА СТЕФАНА ПИЩЕВИЧА

(у роках 1744-1784)

Відень 1802"

Атилія розгорнула книжку, а поручник показав їй, з якого місця читати. І вона читала, все більше й більше дивуючись. У книзі було написано буквально таке:

"...Кремсмюнстер лежить у низовині, над річкою Кремсом. Хоча місто невелике, тут чимало прегарних кам’яних будинків, 3 одного боку над містом височить гора, на якій видніє великий монастир, оздоблений багатьма чудовими прикрасами. У ньому живуть ченці католицької віри, що звуться бенедиктинцями, а їхній зверхник зветься прелатом (що відповідає чинові архімандрита). Місто належить цьому монастирю. Ми ще й на дві милі не наблизилися до нього, коли показався, а потім і під’їхав до нас представник прелата, форстмайстер (так би мовити, старший над мисливцями). Він відає всією довколишньою землею й лісами цього міста та монастиря, управляє й тамтешнім звіринцем, ставком для розведення риби та риболовлею. Він скакав попереду, а за ним четверо багато вбраних мисливців з рушницями..."

Приголомшена Атилія читала опис того візиту до Кремсмюнстера 1744 року. Слово в слово тут було описано саме те, що відчула вона й про що потім написала батькові. Й олені, й сарни, й зустріч із форстмайстром та його мисливцями, й прив’язування хортів, і як люди форстмайстра підстрелили дичину й подарували її несподіваним гостям, і розкішний обід у прелата, срібний посуд і мармуровий стіл під фонтаном у вигляді кита з золотою лускою... І, нарешті, пісні, що виконувалися на органі, а в кінці цього розділу книжки було написано:

"Після обіду ми знову перейшли до покоїв прелата, де нас пригостили солодощами та кавою".

З книжкою в руці Атилія якийсь час мовчала на своєму сидінні, оббитому оксамитом кольору її волосся. В книжці усе трапилося точно так, як учора в її власному житті.

— Де ви, їй-богу, знайшли це диво? І хто такий цей Пищевич? Він ваш якийсь родич? — спитала здивована Атилія свого супутника, з легким острахом повертаючи йому книжку, — навіть кількість подарованих фазанів збігається. Я вже більше не знаю, чи йшла в гості до прелата позавчора, чи сто років тому, і чи зараз я їду з Кремсмюнстера, чи вийшла з книжки?

— Просто з книжки, вродлива панночко Атиліє, — мовив поручник і перевів розмову на інше: — Напевне, ви в Кремсмюнстері мали чимало залицяльників.

— Так, але заждіть, дайте отямитися. Справді, ви мене ошелешили... Так, і в Кремсмюнстері мене один панич особливо здивував. Якийсь Александар.

— Розкажіть. Зараз ви мене здивуєте, хоча мене важко здивувати, панночко Атиліє. Отже, я готовий.

— Справді бажаєте?

— Слухаю.

— І мусите слухати, — мовила Атилія й захихотіла. — Хай йому абищо, прийшов він одного ранку до мене, той Александар, гарний, чорний і волохатий, сів на моєму ліжку з квіточками й завів балачку, а очима мене просто жере. Шматочок за шматочком. Спочатку груди. Потім рот. Турнув мене та й пішов собі. Я питаюся, чого це він хотів від мене?.. По обіді знову прийшов, такий справжній та чорний, з м’яким волоссям і худою дупою. Сів на те моє ліжко з квіточками, про щось базікає, наче вода жебонить, і знову мені обмацав груди, обпалив мене та й пішов собі. Не знаю, чого він хотів і навіщо приходив... Вранці знову тут як тут, гарний, кремезний, ледве в двері заходить. Сів на моє ліжко, усю мене обмацав, повалив ще раз та й пішов. Кожного дня так. Справді не знаю, що він хотів від мене. Як ви гадаєте, поручнику?

На ці слова обоє пирснули зі сміху, поручник пригорнув Атилію до себе й сказав:

— Я знаю, чого він хотів, він хотів вас посватати, люба панночко Атиліє.

Із цими словами поручник посадив Атилію собі на коліна, зім’яв їй грудоньки, й Атилія пристрасно прошепотіла йому на вухо:

— Дожени мене, дожени мене, я швидко!

Кілька хвилин після кохання, щасливо поринувши у колихання карети, панночка Атилія розмірковувала в обіймах свого милого:

— Кращого Александара, ніж цей Александар, мені не знайти.

Вона не могла бачити, що рука її нареченого, яка її пригортала, мала під рукавичкою замість указівного пальця срібний наперсток.

(Якщо ви не прочитали розділ "Спочивальня", беріться за цей розділ. Якщо ж прочитали, тут вам кінець оповідання.)

Спочивальня

Хорт шукав нагоди, коли Атилія не поливала музикою квіти, щоб погризти ніжку рояля. Так було й цього ранку. Атилія не грала. На кришці роялю вона писала листа й плакала. Час від часу собака припиняв своє ліниве заняття й занепокоєно дивився на хазяйку.

Дорогий майстре Йоване,

Як вам відомо, мій батько прогнав, не сплативши їм грошей, Дамаскина та його робітників. Мовляв, не хоче платити за недобудовану хату. Неначе вони винні. І вам батько більше не буде платити, бо "самшит не росте" — так він каже.

Я через це відчуваю докори сумління, оскільки в усьому винний мій батько. Хто знає, де і перед ким він завинив. Тому я сама Вам відшкодовую збитки, яких Ви зазнали, а також надсилаю гроші для Дамаскина та його робітників — батьків борг перед ними. Тільки Ви зможете знайти їх на будовах. Ані мені, ані моєму візникові не пощастило напасти на їхній слід. Коли щось залишиться, скористайтеся для будівництва церкви тому, в кого церква з самшиту ростиме.

Мені дуже прикро, що все навколо мого майбутнього вінчання так недобре закінчилось. Але погляньте ввечері: зоряне небо, а над ним у всесвіті величезна всеохопна думка...

Ваша як донька

Атилія.

Після того як гроші та листа було відправлено, Атилія почала виводити батькових хортів на прогулянку, щоб вони точили кігті. Була весна, садок, який давно було посаджено біля батькового дому, духмянів одними пахощами вранці, інші рослини (спеціально дібрані з цією метою) віяли свіжістю ополудні в спеку, а нічні квіти відгукувалися на місячне сяйво хвилями свого аромату. Атилія плакала над урнами, встановленими колись уздовж доріжок нещасним Шуваковичем для збирання сліз, час минав, спливали місяці. Атилія вирішила відпустити довгу косу. Вона дочекалася молодого місяця, підстригла волосся й поклала його під камінь, щоб птахи до гнізд не рознесли.

Тепер чекала, поки виросте волосся. Почувалася самотньо, а наречений Александар був у далекому поході, зодчі Йован Дамаскин та Йован Лествичник невідомо де пропали, батька вона не розуміла й сварилася з ним щоразу, коли той був схожий на її покійну матір, а він був особливо схожий на свою померлу дружину Марію в неділю та на свято...

Якось уранці Ягода прийшов збентежений і приніс господареві важливу звістку:

— Самшит прокинувся! Самшит знову росте!

Це було справді так: зелений храм старшого майстра Йована Лествичника підіймався знову до неба, поволі, але впевнено.

— Це означає, що і той, другий храм, з каменю, над Тисою також росте,— зробив висновок Николич і разом з донькою поспішив просто до свого маєтку під Адою.

Проте там їх чекало розчарування. Розпочата й незакінчена будівля була в жалюгідному стані. Камінь порозкрадали геть до підмурків, що ледь проглядали крізь чагарник, бур’яни та занедбаність панували там, де колись було будівництво.

Оскаженілий Николич хотів був копнути ногою хорта, який крутився поряд, але згадав, що хорт укусить його за ногу, й стримавсь. Він сів у карету й повернувся додому.

Атилія не поїхала з ним. Вона сиділа на березі річки й упівголоса наспівувала:

Тисо, тиха водо,

Серця мого воле,

Ти краплина слабкости,

Ти струмок радости!

Аравійське золото

Серед води плине,

Покликане з серця

Імення любови...

Надвечір вона зайшла у недобудований палац. У критій галереї на стіні під колонами було викладено з глазурованих цеглин велику мапу всієї тієї частини Потисся. Яскравими барвами випаленої глини зображено навколишній краєвид — і Аду, й палац над Тисою, й гаї, береги та міста в далечині. Знизу було дано масштаб мали в милях. А у верхньому кутку намальовано великий м’яч земної кулі, проткнутий двома стрілами, що означали сторони світу.

У світлиці з відкритим коминком на одному з вікон вона знайшла ключі від кімнати. А трохи далі — й великий дерев’яний циркуль Дамаскина.

— Ти диви, він щось забув!

Це було яке-не-яке, але послання від нього, й воно втішило Атилію. Спочивальня не була замкнена на ключ, тож Атилія ввійшла. Із Дамаскинових креслень вона знала, що ця кімната — осердя палацу. Та Атилія не сподівалася, що вона така велика, кругляста, з розкішним круглим ліжком посередині. Дівчина, плачучи, впала на постіль.

Уже сутеніло, й вона вирішила заночувати в палаці, ввела хорта й наказала челяді принести вечерю в ліжко. Їла з насолодою, як завжди їси наплакавшись, та роздивлялася химерну світлицю. Волосся шалено потріскувало, а безглузді уривки давніх розмов проносилися в думках і плутались. Навколо панували дві тиші — одна маленька, в палаці, а друга безмежна надворі серед ночі, від якої стає боязко навіть хортам... Тоді Атилія виглянула у вікна, яких було три. Одне дивилося на Тису, річку не було видно вночі, і крізь вікно линула свіжість та дух води. З Тиси почувся зойк, що налякав її, й Атилія вирішила замкнути двері. Але ключ заскреготав, та замок ніяк не хотів спрацьовувати. Якби Атилія безмежно не довіряла вправності Дамаскина, то подумала б, ніби замок несправний. А так вона й далі повертала ключа, рахуючи оберти. Тільки на тридцятий раз замок клацнув та замкнув двері. Це ще більше налякало Атилію. Вона не знала, чи зможе знов відімкнути двері, і з жахом уявила, що залишиться ув’язненою в палаці. Але й цього разу на тридцятому оберті ключа двері відчинилися без зусиль.