Дбайлива облога - Сторінка 8

- Генріх Белль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Йому й досі не пощастило довідатись, чи Рольф живе з Катаріною просто так, чи одружився з нею, а розпитувати або просити з'ясувати це Гольцпуке, який відповідає за заходи безпеки, теж не хочеться. Про це могла б довідатися Кете, вона взагалі могла б зробити те, на що не зважиться він: звернутися з таким запитанням до самого Рольфа чи до Катаріни. Він навіть знає, яка буде відповідь: "Коли тебе справді цікавить така досить несуттєва річ, коли ти надаєш бодай найменшої ваги такій дрібниці, то можемо тобі сказати: "Ми одружені (або неодружені). Непотрібне закреслити!" Можливо, це питання з погляду тактичного й набуло для них значення — тимчасово, звісно, через якісь там папери, але щоб воно було дуже цікаве чи хоча б варте згадки, то ні, аж ніяк. Скоріше всього, вони живуть неодружені, бо Катаріна ж, мабуть, одержує якусь допомогу; але питання з одруженням, "як таке" в них не постає, не існує взагалі. Щодо побуту — існує, а заразом і щодо політики, одначе в усьому іншому — ні. Те саме й щодо церкви та релігії. Вони, певна річ, існують, сумніву нема, та щойно він каже: "Як картопля, що, зрештою, теж росте",— його повчають: картопля, мовляв, має справді важливе первісне право на існування, а також певне призначення, вагоме призначення — годувати людей; а церква й релігія такого призначення не мають, хоча й, безперечно, існують; однак вони не вбачають у цьому жодної проблеми. Про це не варто й розмовляти, не те що заводити полеміку, як і про те, що губрайхенський пастор Роїилер ставиться до них дуже мило — подбав їм про дах над головою, щиро прийняв

-х УЗЯВ під захист від чимдалі відчутніших нападків у селі, 1-ддав їм за сміховинно мізерну плату картоплею, яйцями та яблуками свій величезний пасторський сад... У тому, що Роїклер такий милий, заслуга, на їхню думку, не його релігії і тим більше не церкви; річ у тім, що він, попри церкву й релігію, все ж залишився чи став людиною, причім вони наголошують, що коли б Роїклер не виявився таким милим, то вони сприйняли б це як явище типовіше. Обоє визнають навіть, що вдячні йому і вважають його чоловіком "по-справжньому милим, людяним"; але ж милі та людяні є й капіталісти, є навіть милі радянські комуністи, милі ліберали, та й самі вони теж по-своєму милі.

Для нього це й досі загадка: як же воно так сталося, що всі вони, геть усі — Рольф, Катаріна, Вероніка, навіть Бевер-ло — ще десять років тому по-справжньому вірили в бога, були майже богомільні, тільки оте "сам чи з кимось" пригнічувало їх не так, як його, вже й давніше. Він би ще зрозумів, якби вони були люті на церкву чи якби висловлювалися про релігію з ненавистю, доходили в своїй полеміці до скандалів, жорстоко ображали почуття, які в Кете й Сабіни ще такі живі і які й досі зберігає і його пам'ять... Але їм уже не завдають болю навіть спогади, отож і вони поставали для нього "дітьми супутників", заблудами з іншої планети, з іншого світу. А проте йому не став чужим чай, який він у них пив, хліб, який він у них їв, яблука, які вони клали йому в машину; адже вони — його діти, і хліб, чай, суп, яблука — все це земне. Одначе його лякає ота неземна відчуженість у їхніх думках і вчинках. Ні, то не холод — то відчуженість, з якої хтось може раптом послати кулю чи кинути гранату. І все ж тепер і вони перекочовують з його страху в його цікавість; Рольф, його рідний син, що вирощує помідори, доглядав яблуні, держить курей, садить картоплю й китайську капусту — все в тому чудовому, старому пасторському саду, обнесеному високим кам'яним муром... І живуть вони в отій чарівній — інакше й не скажеш — хиж-ці по сусідству; чарівно її розфарбували, на вікнах поставили герань, вечорами ходять з червоним емалевим бідончиком до селянина Гермеса по молоко, вряди-годи заглядають навіть до одного з двох сільських шинків, п'ють, пиво, беруть з собою Гольгера й пригощають його лимонадом. Одне слово, справишя, найсправяшісінька ідилія, в якій не відчувається ніякого озлоблення. Вони давно вже облишили спроби пояснити селянам і робітникам свій, атож, "свш" соціалізм, не піддаються більш на провокації п'яних невігласів, вже давно не заводять балачок про сільськогосподарську політику, страйки та шляхове будівництво, не ставляться так бундючно й глузливо до розпатякування мотоциклістів, усміхаються, попивають пиво, розмовляють про погоду... І все ж за всім цим (де? За отим ідилічним фасадом, що його навіть не можна назвати оманливим, за побіленими стінами, зеленими віконницями, рожевою геранню?), за всім цим має критися те, що породжує страх: лиховісний спокій. Упевненість, вичікування... Вичікування чого? На роботу Катаріна, правда, й досі не влаштувалась, але кілька жінок у селі віддають їй глядіти своїх дітей, вона ходить з ними на прогулянки, виводить їх до лісу, в поле, розповідає їм усілякі історії, а в дощову погоду робить із ними гімнастичні вправи, вчить танцювати й співати. За це вона, певна річ, бере плату. І коли він замислюється про Катарінин та Рольфів спокій, отой лиховісний спокій, то вслід за страхом у нього зринає не лише цікавість, а й заздрість. За ними наглядають, але їх не охороняють, і часом він питає себе, чому б віддав перевагу — першому чи другому, адже після того, як Вероніка почала надзвонювати по телефону, за ним, Кете й Сабіною не тільки наглядають — їх і охороняють. А Рольф зовсім непогано там улаштувався, він, як видно, трохи розуміється навіть на двигунах, у нього просять допомоги, коли в когось закомизиться трактор чи "хонда" 1, він дає лад також пасто-ровій машині, і той милий пастор справді запрошує їх на каву, на чарку горілки, всіляко уникаючи розмов про релігію.

Просто важко собі уявити, що обоє вони — і Рольф, і Катаріна — ще при Кольшредерові, років дванадцять чи, може, й десять тому, ходили до церкви — милі, молоді хлопець і дівчина, з молитовником під пахвою, і це за часів, коли Кольшредер ще гостріше, ніж нині, нападав на моральний занепад. їм байдужісінько до того, що тепер Кольшредер став жертвою цього морального занепаду й сам. Те, що він спить із тією Гертою, вони вважають цілком закономірним явищем, але закономірним із зовсім інших причин, ніж вважають селяни, які все це приписують природному потягу. І коли молоді дівчатка, просячи щось у Кольшредер а — парафіяльну залу для танців, кінофільму чи, може, й для дискусії,— йдуть до нього й без усяких церемоній "дають (хто — трохи більше, хто — менше) на себе подивитись", дещо йому, сказати б, "пропонують", часом навіть на очах у тої ж таки Герти, Рольф із Катаріною не вбачають у цьому нічого

1 Марка японських автомашин та мотоциклів.

ганебного, для них це просто питання смаку. Ні в нього, ні неї такі явища не викликають відрази, хоч вони й не вважають, що то щось природне. Ці явища, на їхню думку,— породження системи, вони відповідають створеному нею типу людини й не мають нічого спільного з "природою". Це, заявляють вони, цілком своєрідна форма пригноблення, ознака занепаду, загнивання й аж радіють, що занепад виявляється в таких феноменах. Навіть більше, вони передрікають таке й своєму милому пасторові Роїклеру, тільки він, мовляв, не віддаватиметься цій міщанській розбещеності на службі божій, а покине її. Роїклер, мовляв, також жертва системи, і йому буде важко, це й по ньому видно, особливо коли він має справу з жінками та дівчатами,— засмучений, скривджений, знічений, принишклий. Роїклер їм, певна річ, подобається, і вони залюбки допомогли б йому, навіть знайшли б для нього милу дівчину чи молодичку, з якою він, зрештою, міг би й ушитись. Вони теж вважають, що назвати Кольшредера "людяним" не можна, навпаки, він, на їхню думку, представляє і реалізує за класичним зразком необмежену жорстокість системи. Ця жорстокість виявляється в тому, що людину позбавляють певних прав, і то в правовій державі, що має власне судочинство, у демократичній (ха-ха!) країні. Як-не-як, Кольшредер склав обітницю целібату, але потім йому попустили оту Герту, попустили оті дивні грища з дівчатками, терпіли все це, двічі, навіть безліч разів принижуючи його, адже проти нього будь-коли можна мобілізувати подвійне право — церковне і, в разі потреби, світське; бо якщо ті дівчатка справді йому щось "пропонували", то це всякчас можна кваліфікувати як "розпусні дії щодо залежних осіб", і так учинили б із будь-яким "лівим" учителем, що йому котрась з учениць показала пипку.

І все ж у них зосталось іще побоювання, зосталася ще втіха, породжена цим побоюванням: перед Сабіною і Кете про Кольшредера мова ніколи не заходить; не заходить вона й про Роїклера, до якого вони ставляться страшенно прияз-но — Рольф дає лад його машині, приводить до сучасного вигляду його помешкання, тобто пасторський будинок, усі дванадцять кімнат, вісім з яких завжди стоять порожні (вони це називають "хабарем у вигляді вільної житлової площі, коли врахувати, яка квартирна плата в околиці"). Вразливу людину — а Роїклер, на противагу Кольшредєрові, саме такий — це мало б довести до божевілля: вісім порожніх кімнат у домі, тоді як довкола, хоч інформація про це в нього досить поверхова, люди платять за житло такі гроші! Ті порожні, повністю вмебльовані кімнати (серед них одна єпископська, за минулі шістнадцять років у ній один раз тільки перевдягався, навіть не ночував, котрийсь із єпископів), ті кімнати-пустки, що їх Роїклер не має права здати в найми, ба навіть не може пустити когось пожити в них безплатно, вони називають "шантажуванням через стандартизований канон, який виражається в цілком безглуздому марнотратстві". Роїклер-бо залюбки відвів би їм кілька кімнат, однак не має на це права; він має право тільки віддати їм оту халабуду на три з половиною кімнати, всього п'яту частину тих квадратних метрів, що в нього гуляють. "Такого нігілізму,-— каже Рольф,— не дозволить собі жоден нігіліст".

Одне слово, з Роїклером у них прекрасні взаємини, вони ставляться до нього у свій лиховісно-спокійний спосіб мило, вкрай тверезо й по-діловому, з приголомшливо помітною щирістю. Одначе все це, либонь, тільки камуфляж. Вони, певно, поклали собі пожити отак у Губрайхені, в отій побіленій хижці з зеленими віконницями й геранню на вікнах років три-чотири й домогтися серед людей пошани.