Де ти був, Адаме? - Сторінка 6

- Генріх Белль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вона не сіла на стілець, хоч він запросив її, і коли він сам сів на ріжок столу, вона стала перед ним і, вимахуючи руками, щось заговорила; йому приємно було тільки дивитися на неї й не слухати, бо він однаково не зрозумів би її мови. Але він не перебивав її, бо хотів на неї дивитись, вона була трохи захуда, може, занадто юна, зовсім юна, куди мододша, ніж він гадав,— груди ще маленькі, але дрібне личко бездоганно гарне, і він, аж дух тамуючи, чекав тих хвильок, коли її довгі вії лягали на смагляві щоки. Кілька хвилин вона стояла так, стуливши на мить червоний і круглий, може, трохи тонкогубий ротик, а тоді знов починала говорити. Він придивився до неї ще пильніше й признався сам собі, що трохи розчарований,— і все ж вона була чарівна. Він раптом заперечливим жестом підняв руки і похитав головою. Вона зразу вмовкла, підозріливо втупилась у нього; він тихо сказав: "Мені хочеться тебе поцілувати, розумієш?" Він і сам уже не знав, чи справді хоче цього, і йому було прикро бачити, як вона червоніє, як її смаглява шкіра помалу загоряється вогнем, і він збагнув, що вона не зрозуміла його слів, але здогадалася, чого він хоче. Відсахнулась, коли він повільно ступив до неї, і по її боязких очах та худій шиї, на якій сильно пульсувала жилка, він побачив, що вона справді занадто юна. Він зупинився, похитав головою й тихо сказав:

— Пробач... Забудь... Розумієш?

Але погляд її став ще боязкіший, і він злякався, що вона закричить. Цього разу вона, здавалося, зрозуміла ще менше, і він, зітхнувши, підійшов до неї, взяв її за маленькі руки, а підносячи до губів, побачив, що вони брудні, пахнуть землею, шкірою, цибулею, поцілував їх легенько й присилував себе усміхнутись. Вона дивилась на нього ще збентежені ше. Він поплескав її по плечу й сказав:

— Ходім, одержиш свої гроші

Лиш коли він пояснив ті слова жестом, вона ледь усміхну лась і вийшла за ним у коридор.

Там вони зустріли Шміца й Оттена.

— Куди ви? — спитав Шміц.

— До інтенданта,— відповів Шнайдер,— дівчина хоче одержати гроші.

— Інтенданта нема,— сказав Шміц.— Він поїхав ще вчора ввечері до Сольнока; звідти він вирушить із першою партією.— Шміц на мить опустив повіки, тоді глянув на Шнайдера і Оттена. Дівчина позирала то на одного, то на другого.

— Оттен,— сказав Шміц,— зберіть останню партію, мені потрібно кілька душ розвантажити машину, бо нам забули доставити продукти.— І виглянув на подвір'я: там стояла тільки одна машина.

— А дівчина? — спитав Шнайдер. Шміц знизав плечима:

— Я не можу видати їй гроші.

— То хай приїде завтра вранці?

Шміц глянув на дівчину. Вона всміхнулась до нього.

— Ні,— сказав він,— краще сьогодні по обіді. Коридором пробіг Оттен, гукаючи:

— Остання партія — виходь!

Шміц вийшов на подвір'я й став коло машини, а Шнайдер провів дівчину до візка. Він спробував розтлумачити їй, щоб прийшла по обіді, але вона тільки вперто хитала головою, і він зрозумів, що без грошей вона не поїде. Він стояв коло неї, дивився, як вона видирається на візок, перевертає ящик і дістає з нього рудий пакунок. Потім почепила коневі шаньку з вівсом, а з пакунка вийняла скибку хліба, велику котлету й жмутик зеленої цибулі. А в товстій зеленій пляшці було вино. Дівчина всміхнулась до Шнайдера і раптом, жуючи, сказала: "Надьварад",— і тицьнула кілька разів кулаком перед себе, напустивши на обличчя стривожений вираз. Шнайдер подумав, що вона показує, як хтось програв бій у бокс, або, може, натякає, що відчуває себе обдуреною. Він не знав, що таке "Надьварад". Угорська мова дуже важка, в ній нема навіть слова "тютюн".

Дівчина похитала головою.

— Надьварад, Надьварад! — кілька разів проказала вона з притиском і знов затицяла кулаком перед себе. Похитала головою й засміялась, завзято жуючи й квапливо запиваючи вином.— Ох,— зітхнула вона,— Надьварад рус,— знов тицьнула кулаком, знов і знов, розмашисто: "Рус, рус!" — показала на південний схід і забуркотіла: "Бр-р-р, бр-р-р",— удаючи ревіння танкових моторів.

Шнайдер раитом кивнув, і вона голосно засміялась, але враз урвала сміх і споважніла. Шнайдер зрозумів, що Надь-варад — то, певно, назва міста, і жест її кулака став зовсім недвозначим. Він позирнув на людей, що розвантажували машину. Шміц стояв біля кабіни й щось підписував. Шнайдер гукнув йому:

— Докторе Шміц, як матимете час, зайдіть на хвилинку! Шміц кивнув.

Дівчина кінчила їсти. Вона старанно загорнула хліб, рештки цибулі й закоркувала пляшку.

— Напоїти вам коня? — спитав Шнайдер. Вона глянула на нього запитливо.

— Води,— пояснив він.— Для коня.— Він трохи нахилився й спробував показати, як п'є кінь.

— О,— гукнула вона,— так, так! — Погляд її був дивний, якийсь цікавий, зацікавлено-ніжний.

Машина на подвір'ї рушила, і Шміц підійшов до них. Вони провели поглядом машину; за ворітьми стояла ще одна колона, що чекала, поки звільниться проїзд.

— Що сталося? — запитав Шміц.

— Вона каже, що фронт прорвано під якимсь містом, на "Надь" починається.

Шміц кивнув:

— Гросвардейн, я знаю.

— Ви знаєте?

— Я чув увечері по радіо.

— Це далеко звідси?

Шміц замислено дивився на машини, що довгою колоною в'їздили в подвір'я.

— Далеко?—зітхнув він.— Що значить "далеко" в цій війні... Кілометрів зо сто. Може, заплатити дівчині сигаретами — оце зараз?

Шнайдер глянув на Шміца й відчув, що червоніє.

— Ще хвилину,— сказав він,— я хочу, щоб вона ще трохи побула тут.

— Про мене,— погодився Шміц. І повільно пішов до південного крила.

Коли він увійшов до палати з двома пораненими, капітан саме тихо й глухо промовив: "Бєлогорже". Шміц знав, що не варто дивитись на годинник: цей ритм, у якому капітан повторював це слово, був точніший за годинник, і, сидячи на краю ліжка з історією хвороби в руці, майже заколисаний цим безнастанним повторенням одного слова, він силкувався збагнути, як може виникнути такий ритм,— яка механіка

в цьому розбатованому й зшитому докупи черепі, який механізм запускає оцю монотонну літанію? І що відбувається в ті п'ятдесят секунд, коли капітан нічого не каже, тільки дихає? Шміц не знав про нього майже нічого: народився в березні 1895 року у Вупперталі, звання — капітан, рід військ — піхота, цивільний фах — комерсант, релігія — лютеранська, місце проживання, військова частина, колишні поранення, хвороби, нинішнє поранення. Та в житті цього чоловіка й не було нічого більш-менш гідного уваги: в школі його мали не за доброго, а за досить посереднього учня, проте на другий рік він лишався тільки раз, а в атестаті зрілості мав з географії, англійської мови та фізкультури навіть "добре". Він не любив війни; 1915 року став лейтенантом, зовсім не прагнучи того. Він любив випити, але знав міру, а згодом, коли одружився, ні разу не наважився зрадити дружину, хоч би якою легкою й спокусливою здавалась нагода. Просто не міг присилувати себе.

Шміц знав, що все записане в історії хвороби мало варте, поки він не знає, чому капітан повторює "Бєлогорже" і що воно для нього означає; і знав, що ніколи того не довідається, і все ж сидів би тут довіку, чекаючи на те слово.

Надворі було дуже тихо, і він напружено, занепокоєно дослухався до цієї тиші, в яку час від часу падало оте слово. Але тиша була дужча, вона пригнічувала його, Шміц поволі, майже через силу підвівся і вийшов.

Коли Шміц пішов, дівчина глянула на Шнайдера й, здавалося, збентежилась. Вона квапливо показала на мигах, ніби п'є.

— А, води,— сказав Шнайдер. І пішов у будинок по воду. У воротях довелось відскочити: елегантний червоний автомобіль тихо, але швидше, ніж дозволено, проїхав повз нього і, керований вмілою рукою, обминув санітарні карети й підкотив до будинку, туди, де була квартира директора.

Коли Шнайдер повернувся з відром, йому знов довелося відскочити вбік. На подвір'ї пролунав гучний сигнал і колона рушила. У першій машині сидів каптенармус, решта повільно їхали за нею. Каптенармус не дивився на Шнайдера. Той пропустив довгу вервечку машин і ввійшов на подвір'я; там було гнітюче порожньо й тихо. Він поставив відро перед конем і глянув на дівчину; та показала на Шміца, що виходив з південного крила. Шміц пройшов повз них до воріт, й вони неквапно рушили за ним. Там усі троє зупинились і провели очима колону, що рухалася до станції.

бо

161

— Ті двоє, що прийшли з індукційного, справді принесли з собою зброю,— тихо сказав Шміц.

— Ох! — гукнув Шнайдер.— Я й забув. Шміц похитав головою.

— Нам вона не буде потрібна, навпаки. Ходімо, вже пора.— І зупинився біля дівчини: — Мабуть, віддамо їй сигарети, га?.. Хтозна...

Шнайдер кивнув.

— А нам не залишили жодної машини? Як же ми поїдемо?

— Одна вернеться,— сказав Шміц,— головний мені пообіцяв.

Обидва перезирнулися.

— Он біженці,— сказав Шміц і показав у бік села, звідки наближався втомлений обоз. Люди ішли повільно, не дивлячись на них. Вони були зморені, сумні й не дивилися на військових та дівчину.

— Вони здалеку,— сказав Шміц,— бачте, як потомилися коні. Це безглуздя — втікати; з такою швидкістю від війни не втечеш.

Позаду гучно засигналили, пронизливо, нервово, нахабно. Вони повільно розійшлися, і Шнайдер вернувся до дівчини. Виїхала директорова машина; їй довелося зупинитись, бо вона трохи не врізалась в один з біженських возів. Добре видно було тих, хто сидів у машині,— наче в кіно, коли сидиш у першому ряду і екран аж неприємно близько. Спереду за кермом сидів директор, його гострий, трохи безвільний профіль був непорушний; поперед нього на сидінні громадились валізи й ковдри, міцно поприв'язувані мотузками, щоб не попадали в дорозі. Позад нього сиділа дружина, "її гарний профіль був так само непорушний; вони обоє наче вирішили не дивитись ні праворуч, ні ліворуч. На колінах у неї лежало немовля, а шестирічного хлопчика вона посадила поруч себе. Тільки хлопчина виглядав із машини, притиснувши жваве личко до шибки, і всміхався солдатам. Десь хвилин за дві машина змогла рушити — коні в обозі були потомлені, й десь попереду сталася затримка. Видно було, що директор за кермом нервується; він спітнів, очі в нього блискали, а жінка щось шепотіла йому ззаду. Стояла майже цілковита тиша, чути було тільки стомлені вигуки людей в обозі та плач дитини, але раптом на подвір'ї ззаду залунав крик, хрипке ревіння, і обидва озирнулись; у ту ж мить по машині вдарила каменюка.