Декамерон - Сторінка 105

Якби ти ще взяв із собою сюди цитру та заспівав їй кілька любовних пісеньок, то вона б до тебе і з вікна вискочила.

— А й правда, — каже Каландріно, — може, взяти її, га? Як ти думаєш?

— Авжеж, візьми, — каже Бруно.

— От бачиш, — каже Каландріно, — а ти мені зразу не вірив, як я тобі сказав. Я, брате мій, такий: на котру гляну, то вже й моя. Хто б іще зумів одним замахом таку кралю прилюбити? Куди там тим молодим жевжикам, що шмигляють туди-сюди, та за тисячу років і трьох жмень зерняток не налущать! А ще побачиш, як я цитру візьму, оттоді що буде! Я ж, бач, іще не який і старий, вона те добре постерегла, а ще дужче впевниться, як візьму її за боки. Побий мене бог, такого дам їй жару, що бігатиме за мною, як цуцик!

— А певно, — каже Бруно, — ти її добре вгонобиш: я вже мов бачу, як ти тими зубиськами своїми їй у рожеві вустонька вп'явся та в рум'яні лиця, ще, гляди, отак цілком і проковтнеш!

Слухаючи тієї мови, Каландріно немов переживав усе те наяву і ніг не чув під собою — ішов, виспівуючи та вистрибуючи, раденький, що дурненький.

Другого дня він узяв з собою цитру і на превелику втіху всьому товариству заспівав під тую пригравку кілька канцон. Незабаром він до того захопився Нікколозою, що зовсім закинув роботу і тисячу разів за день підходив то до дверей, то до вікна, то в двір вибігав, аби тільки її побачити, а дівчина, діючи з Брунової намови, всіляко його до тих зальотів заохочувала. Бруно служив між ними посередником, носив до Нікколози Каландрінові цидулки, а часом і йому приносив од неї листи або, коли її не було (вона частенько одвихалась), сам писав за неї ніжні послання, подаючи великі надії: нині я, мовляв, у батьківському домі і не можу з тобою бачитись, почекай трохи.

Бруно й Буффальмакко так повертали сю справу, щоб більше посміятися з Каландріна: вони брали в нього, нібито для передачі Нікколозі, то гребінець із слонової кості, то капшучок, то ножик, то ще який дріб'язок і йому часом щось приносили, нібито в віддарунок — підроблені копійчані перстеники тощо; Каландріно мав із того превелику втіху. Крім того, Каландріно могоричив їх не раз та й не два, щоб вони йому в сій справі підпомагали.

Отак морочили вони його місяців зо два, нічого, власне, на його користь не зробивши. Бачить Каландріно — робота вже наскінчу, а як він тепер нічого не доб'ється, то потім шкода й гадати; от і давай він квапити Бруна, щоб діло робив. Коли Нікколоза знов прийшла, Бруно, домовившись заздалегідь із нею та з Філіппом, що кому робити, сказав Каландрінові:

— Тут така штука, брате: сяя дівчина разів, може, зо сто обіцяла мені, що вчинить твою волю, та, бач, огинається, певно, вона тебе дурить, що слова не дотримує; та коли хочеш, то ми так зробимо, що буде вона твоя хоч по волі, хоч по неволі.

— Та зроби вже, будь ласкав, — каже Каландріно, — тільки швидше.

— А не збоїшся ти, — каже Бруно, — торкнутись до неї чарами, що я тобі дам?

— Та ні, — каже Каландріно.

— Коли так, — каже Бруно, — принеси мені шкураток із недоношеного ягняти, живого кажана, три дрібки ладану і свічку ярого воску, а я вже все влаштую.

Цілий той вечір Каландріно прополював на кажанів, поки не впіймав-таки одного в пастку, а тоді приніс Брунові все, що той загадав. Бруно пішов у кімнату, понаписував на шкуратку якісь характерницькі нібито знаки, оддав ті чари Каландрінові й сказав:

— Знай, Каландріно, як ти тільки доторкнешся до неї сим приворотом, вона зразу піде за тобою і зробить усе, що ти схочеш. Якщо Філіппо сьогодні кудись одвихнеться, ти приступи до неї і тільки торкнись, а тоді йди в оту повітку з соломою — там буде найкраще, бо ніхто туди не заглядає, — і побачиш, що вона теж туди прийде, а як прийде, ти вже сам знаєш, що робити.

Каландріно зрадів тому невимовно і сказав:

— Ну, брате, про те не турбуйся!

Нелло, якого Каландріно найдужче остерігався, теж над ним потішався, тягнучи з усіма в один гуж; на Брунове прохання він пішов у Флоренцію до Каландрінової жінки і сказав їй:

— Тессо, ти пам'ятаєш, як побив тебе знічев'я Каландріно, коли ото прийшов із річки з камінцями? Тепер я думаю, що настав час йому оддячити: як ти сього не зробиш, я тобі більше не родич і не приятель. Він там смалить литки до одної жінки, а вона, падлюка, частенько з ним замикається, от і сьогодні вони мають зійтися. Сходи лишень туди, сама подивися та вичитай як слід своєму невірнику.

Як почула те жінка, розсердилась не на жарт — схопилась із місця й зарепетувала:

— Ах ти ж, латриго нещасний, так от що ти мені витворяєш? Богом святим божуся, я не пущу сього плазом!

Нахопила мерщій на себе накидку, взяла з собою служницю і почимчикувала слідом за Неллом туди, де робив чоловік. Коли Бруно побачив її оддалік, він сказав Філіппові:

— А он іще одна наша спільниця!

Тоді Філіппо зайшов туди, де працював Каландріно та інші майстри, і сказав:

— Панове, мені треба зараз у город з'їздити, а ви ж глядіть, працюйте тут пильно!

Пішов од них і сховався в таке місце, щоб його не видно було, — дивитись, що робитиме Каландріно. Той почекав трохи, поки, мовляв, господар од'їде, а тоді вийшов у двір, де зустрів Нікколозу саму; він розмовився з нею, а вона, знаючи добре свою ролю, підійшла до нього ближче і була з ним трохи ласкавіша, ніж звичайно. Тоді Каландріно доторкнувся до неї тими чарами і зразу ж подався до повітки, а Нікколоза слідком за ним; як вони ввійшли, вона захилила двері і, обійнявши Каландріна, повалила його на солому, що долі лежала, скочила на нього верхи, поклала йому руки на плечі, щоб він до неї обличчям не дотягнувся, і стала на нього дивитись жагучими очима, мовби гинула по ньому, примовляючи:

— Каландрінчику мій солоденький, серце моє, душко моя, золото моє, раю мій, покою! Давно вже я прагну з тобою любитись і милуватись. Ти ласкавістю своєю з ума мене звів, а цитрою душу з мене вийняв! Невже я справді тут із тобою?

А Каландріно ледве міг поворухнутись і просив її:

— Рибонько моя, дай же я тебе поцілую!

— Та не квапся-бо так, — одповіла дівчина, — дай мені спершу на тебе надивитись, на твоєму гарному личку очі поколихати!

Тим часом Бруно й Буффальмакко пішли до Філіппа, і всі троє бачили й чули ту кумедію. Вже Каландріно хотів був поцілувати Нікколозу, коли надійшов Нелло з монною Тессою.

— Бігме, — каже, — вони вже там удвох. Розлючена жінка кинулась до дверей, рвонула їх обіруч, вдерлась у повітку й побачила Нікколозу верхи на Каландрінові; ледве дівчина її помітила, зараз зіскочила й побігла до Філіппа. А монна Тесса впилася нігтями в пику Каландрінові (бідолаха не встиг навіть устати), роздряпала його геть чисто, а тоді схопила за чуприну та й почала волочити приговорюючи:

— Ах ти ж, собако проклятий, паскудо, що ти зо мною робиш? Ах ти ж, луб'я старе, нащо я, дурна, тебе любила! Чи тобі нема чого дома робити, що ти до чужих жінок ходиш? Ти ба, який бадьорий! Чи ти ж таки сам себе не знаєш? Та з тебе того соку й на підливу не націдиш! Тепер уже не Тесса на тобі верхи їздила, не од Тесси ти в тяж зайшов, а од якоїсь ледащиці, побий її божа сила! Певно, й вона добре зілля, коли такого паскуду, як ти, полюбила!

Каландріно, як тільки побачив жінку, так і обмер, навіть боронитись не посмів; роздряпаний, розшарпаний, розкудланий, він устав нарешті, підняв свого плаща і почав покірно просити жінку, щоб не галасувала, якщо не хоче, щоб його на шматки порубали, бо з ним, мовляв, була господарева дружина.

— Ну, нехай уже, — сказала монна Тесса, — дай їй, Боже, всякого зла!

Бруно й Буффальмакко, нареготавшись досхочу з сієї пригоди разом із Філіппом і Нікколозою, прийшли туди — почули б то галас — і, з тяжкою бідою зацитькавши монну Тессу, порадили Каландрінові забиратись мерщій до Флоренції і не вертатися більше сюди, бо, як дізнається про те, крий боже, Філіппо, то буде йому лихо. Так і побрів наш Каландріно до Флоренції, бідний і нещасний, обдряпаний і обскубаний, та вже й не вертався на роботу. Жінка золила його вдень і вночі, не давала промитої години, і мусив сердега занехаяти те своє палке закохання, насмішивши добре і товаришів своїх, і Філіппа з Нікколозою.

ОПОВІДКА ШОСТА

Двоє кавалерів заночували в трактирі; один лягає спати з хазяйською дочкою, а з другим помилково лягає хазяйка. Той, що був з дочкою, лягає потім до трактирника і, думаючи, що то його товариш, усе йому розповідає; починається сварка; тоді трактирниця, схаменувшись, іде в постіль до дочки і влаштовує все кількома словами

Не раз уже сміялося товариство з Каландріна, посміялось і сей раз; коли дами обміркували його пригоди і замовкли, королева веліла оповідати далі Панфілові. Той почав такими словами:

— Шановнії мої пані, ім'я Нікколози, в котру закохався був Каландріно, нагадало мені історію іншої Нікколози, і я хочу вам розказати, як обачність і бистроумність однієї жінки стали на перешкоді великому скандалові.

В долині річки Муньйона жив собі не так давно один чоловік, що за гроші годував і напував подорожніх; хоч він був бідний і мав не досить простору господу, проте іноді, як нужда припадала, пускав ночувати до себе як не всіх, то принаймні своїх знайомих. У нього була жінка, вельми вродлива молодиця, з якою він сплодив двох дітей: дочці було років п'ятнадцять чи шістнадцять — таке гарне й миле дівча, що вже хоч і заміж, а синок іще малий, і року не було, ще його не одлучали.

Якось на ту трактирникову дівчину накинув оком один молодий кавалер із нашого-таки міста, з себе хороший і приємний; часто в тих краях буваючи, він закохався в неї палко, а вона, пишаючись тим, що її полюбив такий панич, намагалась привітністю своєю ще дужче його до себе принадити і теж щиро його полюбила. Не раз уже те кохання могло дійти в них до щирця, обоє того прагнули, але Пінуччо (так звали кавалера) не хотів уводити в славу ні дівчини, ні себе самого. Та їхня жага росла день у день, і Пінуччо поклав будь-що-будь зійтися з своєю коханою. Він почав шукати приключки, як би в тому трактирі заночувати, бо знав дуже добре розташування всього дому і сподівався влаштуватись із дівчиною так, щоб ніхто не помітив. Узявши таку думку, він не забарився здійснити її. Одного вечора, уже нерано, він разом із своїм вірним товаришем Адріаном, що знав про його любов, позичив у когось двох коней, приторочив коло сідла валізи, напхавши їх соломою абощо, виїхали удвох із Флоренції, накинули круга та й завернули проти ночі в долину Муньйона, нібито вони з Романії вертались, — під'їхали до трактиру та й ну в двері грюкати.