Декамерон - Сторінка 110

У Римі папував під той час Боніфацій Восьмий, і до його двору прибув Клюнійський абат, один із найбагатших прелатів у всьому світі; коли тут зіпсувався в нього шлунок, лікарі порадили йому поїхати на сієнські купелі, де він напевне одужав би. Взявши на те дозвіл у папи і не дбаючи про славного в тій околиці розбійника Гіна, абат спорядився прерозкішно і рушив у дорогу з численними в'ючаками і немалим кінним почтом. Почувши, що він їде, Гіно густо зачатував усі дороги і в одній тіснині оточив абата з усім обозом і челяддю, не давши втекти жодному пахолкові; тоді послав до нього одного свого спритного підручника з добрим супроводом і велів од свого імені дуже люб'язно запросити подорожнього до себе в замок. Як почув про те абат, одповів гнівливо, що він того не бажає, байдуже йому до Гіна; поїде собі далі — хто його тут може спинити? Посланець одказав сумирним голосом:

— Панотче, ви потрапили в край, де люди не бояться нікого, окрім Бога самого; усякі там одлучення й анафеми у нас давно анафемовані. Краще буде, коли ви, з ласки вашої, усе-таки завітаєте до Гіна в гостину.

Поки вони отак перемовлялись, все кругом було оточене розбишаками. Бачить тоді абат, що з усім своїм супроводом у полон потрапив; хоч як не сердився, а мусив з обозом і людьми за тим посланцем до замку прямувати. Як ізліз він з коня, Гіно велів його самого одвести в якусь темну й невигідну комірчину, зате всіх інших улаштували в замку дуже добре, в залежності од гідності кожного; коней з усім добром поставили к строці, ніхто нічого й не зачепив. Коли все те було зроблене, Гіно прийшов до абата та й каже:

— Панотче, Гіно, до якого ви прибули в гості, прислав мене до вас спитати, чи ви не будете ласкаві ознаймити йому, куди ви їхали й по що.

Абат, як чоловік розумний, скинув із себе пиху і сказав йому про мету своєї подорожі. Вислухавши його, Гіно вийшов із комірчини; він задумав вилікувати абата без тих купелей. Поставив біля тієї комірчини добру сторожу, велів натопити її як слід і не вертався туди до наступного ранку. А вранці приніс йому на білому рушничку два окрайці присмаженого хліба й велику чару білого вина з Корнільї (з абатових-таки запасів) та й каже:

— Панотче, коли Гіно був молодший, він вивчав медицину і досвідчився, каже, що на шлункову хворобу немає кращих ліків, ніж ті, які він вам оце посилає. Те, що я вам приніс, се тільки початок лікування: споживайте ж на здоров'я, покріпляйтеся.

Абатові було не до жартів, бо він добре-таки виголодався; хоч і сердито йому було, та він таки той хліб іззів і вино випив, а потім наговорив чимало бундючних слів: питався про те й се, радив одне й друге, та особливо на тому наполягав, щоб із Гіном побачитись. Гіно уважно його вислухав: на деякі речі, марні на його думку, він зовсім не одповідав, а на інші одповів дуже ввічливо і запевнив абата, що як тільки Гіно матиме змогу, він його одвідає. По сій мові він залишив його і прийшов лише на другий ранок, принісши йому знов присмаженого хліба й вина. Так протримав він його кілька день, аж доки не помітив, що абат поїв сухого бобу, що він нишком приніс сюди і ніби забув ненароком; тоді од імені господаря спитав його, як він себе почуває, — чи покращало в нього із шлунком.

— Я почував би себе цілком добре, — одказав абат, — якби не був у Гінових руках. А ще дуже хочеться мені їсти, — так добре вилікували мене його ліки.

Тоді Гіно велів убрати для абата і його челяді прегарну палату (оздобили її знов-таки абатовими речами) і нарядити розкішний бенкет, на який мали прийти і замчани, і абатові люди, а сам пішов у комірчину до абата і сказав йому:

— Панотче, раз ви почуваєте себе вже гаразд, час вам вийти з лікарні.

Узяв його за руку й повів у наготовлений для нього покій; залишивши його там з його людьми, сам пішов доглянути, щоб бенкет був якнайліпшим. Абат розважився трохи розмовою з своєю челяддю, розповів, як йому велося, а люди розказали йому, як чудово прийняв і пришанував їх Гіно. Як настав час учти, абата і всіх інших гостей трактовано виборними потравами й найкращими винами, але й тепер Гіно не одкрився ще абатові.

Прожив там абат іще кілька день; тоді Гіно велів скласти в одній залі всі його речі, а надворі зібрати всіх його коней до останнього хвоста; сам же пішов до абата і спитав його, чи добре він мається, чи здужає їздити верхи. На те абат одповів, що він уже почувається добре на силі, шлунок його більше не турбує і все було б гаразд, якби він зміг вирватись із Гінових рук. Тоді Гіно повів абата до зали, де було все майно його і служебництво, і, покликавши його до вікна, звідки він міг побачити всіх своїх коней, сказав:

— Велебний отче, знайте, що не злочинна вдача, а численні й могутні недруги примусили бідного шляхтича-вигнанця Гіна ді Такко, себто мене, удатись до розбою, щоб захистити життя своє і гідність, і стати ворогом римського двору. Тим що я вважаю вас за благородну людину, я вилікував вас од шлункової хвороби і не гадаю чинити вам того, що вчинив би комусь іншому, якби він попався отак мені в руки, — що хотів би, те б у нього і взяв. Я бажаю, щоб ви, зваживши на нужду мою, поступились мені такою часткою вашого добра, яку самі завволите. Ось воно все чисто перед вами, а коні ваші, як бачите, всі у дворі: беріть, як хочете, чи все, чи частину; вільно вам тепер або їхати звідси, або тут лишитись.

Здивувався абат, почувши таку благородну мову з уст придорожнього розбишаки, і так вона йому до серця припала, що він змінив гнів свій і обурення на ласку і благовоління; він обійняв Гіна, як свого щирого друга, і сказав йому:

— Далебі, я ладен був би зазнати ще більшої наруги, ніж та, якої ти мені, здавалось, завдав, аби тільки позискати дружбу такого чоловіка, яким ти нині явився очам моїм. Нехай буде проклята доля, що примусила тебе вкинутись у таке окаянне ремесло!

Одібравши з речей своїх тільки найпотрібніше в дорозі і взявши лише кілька коней, він зоставив решту господареві, а сам повернувся до Рима. Папа знав, що він був у полоні, і, хоч те було йому дуже прикро, спитав у абата, як побачив його знову, чи помогли йому купелі.

— Святий отче, — одказав йому абат, — не доїхавши до тих купелей, я знайшов чудовного лікаря, котрий знаменито мене вилікував.

Та й розповів йому все, як було, з чого папа непомалу сміявся. Ведучи далі свою мову, абат, зрушений великодушністю, попросив у папи одної милості; папа чекав, що він попросить чогось іншого, і приобіцяв уволити його жадання.

— Святий отче, — сказав тоді абат, — я попрошу в вас одного: щоб ви вернули ласку свою моєму зцілителю Гінові ді Такко, бо з-поміж усіх доблесних і благородних мужів, яких я знаю, він, безперечно, найвизначніший, і в тому злі, що він творить, я не його самого, а лиху долю його винувачу. Як ви ту долю зміните, давши йому змогу жити згідно з його станом, я не сумніваюсь, що через деякий час і ви про нього такої самої будете думки, як я.

Коли почув се папа (він сам був мужем великодушним і любив людей достойних), то сказав, що охоче так зробить, якщо той Гіно і справді такий чоловік, тож нехай приходить до нього без обави. Діставши таку запоруку, Гіно приїхав до папського двору на виклик абата; минуло небагато часу, і папа переконався, що се справді достойна людина. Він по мирився з ним, висвятив його в лицарі ордену госпітальєрів і настановив великим пріором того братства. У тій гідності Гіно перебував до самої своєї смерті, залишаючись другом і слугою святої церкви і абата Клюнійського.

ОПОВІДКА ТРЕТЯ

Мітрідан заздрить Натанові, що він такий щедрий і великодушний, і хоче його вбити; не знаючи його в образ, він зустрічається з ним і випитує, як се можна зробити; за радою самого Натана він знаходить його в гаю; впізнавши, хто се, Мітрідан засоромлюється і стає Натанові другом

Усім і справді здалося великим чудом, щоб духовна особа та проявила таке благородство. Коли розмови про те вщухли, король велів Філостратові оповідати далі, і той, не гаючись, почав:

Шляхетні мої пані! Велика була щедрість короля гишпанського, майже неймовірна великодушність абата Клюнійського, та не менш гідний подиву той чоловік, котрий, як ви зараз почуєте, з благородства свого вирішив оддати себе в жертву тому, хто важив на його тіло й душу; так би воно й сталось, якби той інший захотів тую жертву прийняти.

Відома річ (якщо вірити свідченням генуезців та інших людей, котрі в тих краях бували), що десь у Китайщині жив колись один родовитий і багатий, як ніхто, чоловік. Звали його Натаном, і жив він у своєму маєтку край дороги, по якій мусив проїхати кожний, хто мандрував із заходу на схід чи зі сходу на захід. Будучи людиною щедрою й великодушною і прагнучи прославитись спасенними ділами, він найняв багатьох майстрів і за короткий час спорудив великий, гарний і розкішний палац, що другого такого ніде, може, й не було, і обмислив його всім потрібним для прийому й шанування дорогих гостей. Численній своїй досвідченій службі він велів приймати й шанувати в тому палаці всіх, хто по тій дорозі йшов чи їхав, і так пильно того похвального звичаю дотримував, що невдовзі слава про нього розійшлася по всьому сходу, ба докотилась і до заходу.

Коли той Натан уже вбився, як то кажуть, у літа, не втомившись, одначе, од своєї щедрості, прочув про нього один юнак, на ймення Мітрідан, що жив недалеко од тих країв.

Маючи себе за чоловіка не менш багатого, ніж Натан, він почав заздрити його доблесті й славі і вирішив ту славу загнати під лаву, а щедрість ще більшою щедрістю затьмарити. Він також побудував собі палац, подібний до Натанового, і став гойно вітати в ньому всіх перехожих і переїжджих; за короткий час тою своєю надзвичайною гостинністю він залучив неабиякої слави.

Одного разу, коли Мітрідан був сам-один у дворі при своєму палаці, якась стара баба увійшла туди через одну браму і попросила в нього милостині; він їй дав; тоді вона вернулась другим ходом і дістала милостиню вдруге; так повторювалось дванадцять разів. Коли баба вернулась до нього втринадцяте, Мітрідан сказав їй:

— Щось ти, бабо, дуже завзято жебраєш!

Почувши сії слова, стара сказала:

— О, предивна щедросте Натанова! У його палац я входила тридцятьма і двома входами, як і тут, і прохала щоразу милостині; він удавав, що не впізнавав мене, і подавав щоразу.