Декамерон - Сторінка 35

Монна Ізабетта, щоб догодити чоловікові, так само ставилась приязно до молодого ченця і залюбки пришановувала його, чим могла.

Ставши своїм у господі брата Пучча, дон Феліче, бачивши, яка свіженька і пухкенька в нього жінка, здогадався, чого їй найбільше бракувало, і надумав полегшити працю гостинному господареві, перебравши її на себе. Вряди-годи скоса на господиню позираючи, добився того, лукавий, що і її до нього охота розібрала. Сеє помітивши, чернець швидко знайшов нагоду їй своє бажання з'ясувати і, хоч вона була готова те діло до щирця довести, се було не так-то легко вчинити, бо жінка затялася, що нікуди з ним із дому не піде, а вдома теж не було як, бо брат Пуччо ніколи з міста не виїжджав, що непомалу молодого ченця засмучувало.

От думав він та й надумався нарешті, як йому можна буде сходитись безпечне з монною Ізабеттою в її ж домі, чоловікової підозри не збуджуючи. Одного разу, як прийшов до нього брат Пуччо, він сказав йому:

— Не раз уже помічав я, брате Пуччо, що ти одного прагнеш — присвятитися, тільки ж ідеш ти до свого, здається мені, дуже довгим шляхом, а є ж і другий шлях, коротший, що добре знає папа і його найвище прелатство. Самі вони таким робом ходять, та іншим одкривати його не хочуть: бояться, бач, щоб не занепав од того стан духовний, бо тоді миряни перестали б його милостинею чи іншим яким способом підпомагати. Та вже як ти мені такий приятель, як ти мене так поважаєш, то я навчу тебе, коли ти тільки хочеш піти на сю спасенну путь і нікому в світі про неї не скажеш.

Брат Пуччо, якому дуже хотілося спастися, почав упрохувати ченця, щоб той навчив його. Він клявся і божився, що нікому того без його дозволу не скаже, і прирік, що, як тільки матиме досить сили, щоб на ту путь ступити, то так і зробить.

— Ну, коли вже ти мені таке прирікаєш, — сказав чернець, — то я тебе навчу. Ти повинен знати (так напучують нас отці церкви), що хто хоче доступитися блаженства, мусить одбути покуту, про яку я зараз тобі скажу, тільки добре затям, що і як. Я не хочу сказати, що після сієї покути ти зовсім перестанеш бути грішником, але річ у тім, що всі давні гріхи, скоєні тобою до покути, очистяться і простяться тобі, а нові, що ти послі вчиниш, не заважать тобі на погубу, а змиються святою водою, як незначні пагрішки. Передовсім, приступаючи до покути, ти мусиш висповідатися щиро з усіх переступів своїх, потім треба постувати сорок день і стільки ж од утіх тілесних, не то з ким іншим, а і з своєю жінкою, здержуватись. Крім того, треба знайти в себе в домі таку кімнату, звідки вночі видно небо, піти туди по вечірній молитві, і щоб там був широкий стіл, такий заввишки, щоб, притулившись до нього крижами, а ногами стоячи долі, злягти на нього, розпростерши руки на подобу розіп'ятого, — як хочеш, можна чіплятись руками за кілочки абощо. Отак, дивлячись на небо, треба стояти нерушиме до самої ранньої служби. Щоб ти був письменний, я дав би тобі прочитати про сей случай певні молитви, та як ти чоловік темний, то досить тобі буде відмовити триста отченашів і стільки ж богородиць на честь Святої Трійці, дивитись при тому на небо, тримаючи безнастанно в пам'яті Господа, Сотворителя неба й землі, та муки Христові, бо ж на його подобу ти розіп'явся. Як же задзвонять до утрені, можеш, коли хочеш, іти лягати спати, не роздягаючись, уранці ж треба піти до церкви, вистояти три обідні і проказати ще по п'ятдесят разів отченаша й богородицю, потім зроби якесь діло, коли маєш що, пообідай і йди знов до церкви на вечірню відправу, там прокажи іще деякі молитви, що я тобі дам (а без них ніяк не можна), а дома, після вечірньої молитви, знов те саме починати. Коли ти все отсе зробиш ревно й побожно, як і я колись, то сподіваюся, що, й не одбувши покути до кінця, ти сподобишся вічного раювання.

Брат Пуччо на те сказав:

— Се не таке вже важке й забарне діло, думаю, що воно мені буде під силу. Почну ж із неділі з Божою поміччю.

Прийшовши од ченця додому, він із його дозволу переказав усе те жінці. Та одразу второпала, навіщо чернець вигадав оте нерушиме стояння до ранньої служби, і сказала чоловікові, що дуже задоволена із сього і всякого іншого спасеного діла, а щоб Господь ласкавіше прийняв його покуту, вона ладна навіть постувати з ним, а на решту не обрікається. Погодившись на те, брат Пуччо розпочав із неділі своє покутування, а хитрий ченчик, домовившись із господинею, приходив до неї нишком щовечора, захопивши з собою питимого і їдимого на вечерю, а тоді лягав із нею в постіль; як починали дзвонити до утрені, він уставав і тікав, а брат Пуччо повертався на ліжко.

Комірчина, де одбував свою покуту брат Пуччо, стояла постінь із жінчиною спальнею, а перегородка між ними була досить тоненька. Одного разу, як ченчик занадто вже буйно розжартувався з монною Ізабеттою, покутникові здалося, що все в хаті труситься; проказавши якраз сто отченашів, він зробив перестанок і, не рухаючися з місця, обізвався до жінки — спитав, що вона там робить. Жартівниця, що сіла, може, саме верхи на свячену паличку, одгукнула:

— Кручуся, чоловіче, як можу.

А він їй:

— Як то крутишся? До чого те крутіння?

Жінка засміялася (така вже в неї була весела вдача, а може, і було чого сміятися) і одказала:

— Не знаєш, до чого? Ти ж сам, було, сто раз говорив: "Кому удень не доїжно, тому вночі не доліжно".

Чоловік так і повірив, що жінка не спить тим, що голодна, та й перевертається на ліжку, і промовив простодушно:

— Казав же я тобі, жінко, щоб не пісникала, так де, не хотіла слухати; а тепер, бачиш, так крутишся, що вся хата ходором ходить!

Тоді жінка й каже:

— Не бійся, я своє діло знаю, аби ти своє знав. Пильнуй свого оброку, а я вже старатимусь, скільки моги моєї.

Брат Пуччо замовк і знову заходився отченашити, а жінка з ченчиком од тієї ночі стелилися в другій кімнаті та й веселились, як хотіли, поки той покутував гріхи; коли ченчик ішов додому, жінка знов лягала на ліжко, а незабаром туди ж повертався й покутник.

Коли отак брат Пуччо спасіння заробляв, а чернець тим часом його жінку угонобляв, вона каже, було, сміючися, до свого коханця:

— А славно ти се видумав: йому покута, а нам рай.

І так їй засмакували після постування з чоловіком ті чернечі трапези, що й по відбутті тої покути знайшла вона спосіб уже поза домом із любчиком утішатися і довго ще нишком із ним сходилася. От і вийшло (пам'ятаєте, що я на початку говорив?), що брат Пуччо, гадаючи попасти через тяжку покуту до раю, привів туди ченця, який показував йому найкоротшу дорогу, і жінку свою, яка жила при ньому в великій нужді, поки милосердний чернець не ущедрив її благодаттю.

ОПОВІДКА П'ЯТА

Дженджик дарує мессерові Франческу Верджеллезі доброго коня і дістає за се дозвіл поговорити з його жінкою; вона мовчить, він одповідає собі за неї, і все стається згідно з тою одповіддю

Як докінчав Панфіл своє оповідання про брата Пучча (пані слухали його не без сміху), то королева дуже люб'язно попрохала Елізу оповідати далі. Та почала трохи ніби насмішкувато — не думайте, що з лукавства, просто в неї була така вдача:

— Багато є таких мудрагелів, що думають, ніби інші нічого не знають і, хотячи когось одурити, самі, буває, шиються в дурні; так і я вважаю, що вельми нерозумно ті чинять, котрі без потреби у людей ума вивіряють. А що, може, не всі ви поділяєте сю думку, я хочу розповісти вам, раз уже на мене черга пала, що прилучилося одному пістойському шляхтичеві.

Жив колись у Пістойї один шляхтич із роду Верджеллезі, на ймення мессер Франческо, чоловік тяжко багатий, розумний і у всьому статечний, тільки, на лихо, дуже скупий. Раз якось іменовано його подестою в місто Мілан, і він уже зовсім спорядився був у дорогу, щоб поїхати туди з належитою почестю; бракувало йому тільки доброго коня під верх — ніяк він не міг знайти собі підходящого і вельми тим клопотався.

У той самий час жив у Пістойї також один молодик на ім'я Річчардо, чоловік роду незначного, але теж дуже заможний; він завжди ходив так хороше і чепурно, що всі в тім городі називали його Дженджиком. Він оддавна був закоханий у дружину мессера Франческа, панію гарної вроди і честивих звичаїв, і залицявся до неї, та все даремно. Сей Дженджик мав найкращого на всю Тоскану верхового коня і дуже любив його, що він такий гарний. Усі знали, що він зітхав до жінки мессера Франческа; от хтось візьми та й скажи тому панові, що, якби він попросив у Дженджика коня, той би йому оддав з любові до його пані. Скупар Франческо велів покликати до себе Дженджика і попрохав його продати коня, сподіваючись, що він йому подарує. Почувши сеє, Дженджик дуже зрадів і сказав панові:

— Добродію, щоб ви давали мені геть усе, що маєте, то й тоді не продав би я вам сього коня, отже ж, коли хочете, я вам його подарую, з одною тільки умовою: дозвольте мені до того сказати кілька слів вашій дружині у вашій же прибутності, але нехай ми будемо так завдальшки, щоб мої слова тільки вона сама чула, а більш ніхто.

Скупий шляхтич, сподіваючися змудрувати закоханого молодика, на те погодився, сказавши, що дозволяє йому промовити до своєї дружини скільки завгодно слів. Він лишив гостя в великій залі свого палацу, а сам пішов у кімнату до жінки, сказав, яким дешевим коштом трапляється йому купити коня, і велів їй піти вислухати Дженджика, але, боронь боже, не відповідати на його речі ні слова, ні півслова. Панії та витівка була не до мислі, але мусила коритись мужеві — пішла з ним до зали послухати, що мав казати їй Дженджик. Той потвердив свою угоду з паном, а тоді одвів панію в дальній куток зали, сів там із нею і почав говорити такими словами:

— Вельможна пані, я не сумніваюся анітрохи, що ви, женщина мудра, давно вже дорозумілися, яке кохання запалила в серці моєму ваша пишна врода, що рівної я не бачив ніколи в світі. Не кажу вже про благородну вдачу, про чесноти ваші надзвичайні, що здоліють силі своїй і найшляхетнішого духа підкорити; зайва річ доводити словами, що любов моя до вас над усяку міру сильніша і палкіша за всі почуття, які будь-коли хто мав до своєї коханої, і залишиться завжди такою, поки бідна душа моя витатиме в сьому нещасному тілі, а якщо й на тому світі любляться, як посейбіч, то кохатиму вас вічно.