Декамерон - Сторінка 40

Із сльозами на очах кинулась вона йому на шию, поцілувала його і сказала:

— Вітаю тебе сердечно, Тедальдику мій любий!

Обійнявши й поцілувавши коханку, Тедальдо промовив:

— Мадонно, тепер нам іще не до милування. Мушу йти зараз Альдобрандіна визволяти, щоб він до вас живий-здоровий повернувся. Маю в бозі надію, що до завтрашнього вечора почуєте про нього добрі вісті. Якщо мені вдасться ще сьогодні йому волю виклопотати, прийду до вас сю ніч, щоб про все як слід розказати.

Одягнувши знову свою керею й каптура, поцілувавши вдруге коханку і підбадьоривши її, він попрощався з нею й пішов у тюрму до Альдобрандіна, що вже видимої смерті сподівався, на рятунок аніже не надіючись. Спитавши дозволу в тюремників, Тедальдо увійшов до в'язня, немовбито подати духовну розраду, сів коло нього і сказав:

— Альдобрандіно, я твій друг; господь ізглянувся на твою безвинність і послав мене, щоб я тебе порятував. Якщо ти з пошани до нього зробиш мені невеличку ласку, якої я в тебе попрошу, то побачиш, що завтра перед вечором замість смертного вироку вийде тобі помилування.

— Чоловіче добрий, — одказав йому Альдобрандіно, — бачу я, що дбаєш ти про моє спасіння, і хоч я тебе не знаю і, здається, ніколи не бачив, ти, очевидно, і справді мені друг, як ти сам говориш. Істину кажу тобі, ніколи не робив я того злочину, що за нього маю смерть прийняти, хоч є на моїй совісті багато інших гріхів, за які я, може, тепер і караюсь. Та кажу тобі, як перед Богом святим, що коли він мене ласкою своєю не оставить, я радо дам тобі обітницю, якої ти жадаєш, або ще й більшу якусь. Проси у мене, чого хочеш: як вийду на волю, дотримаю слова несхибно. Тоді прочанин сказав:

— Не допоминатимусь от тебе нічого особливого, попрошу тільки, щоб ти пробачив чотирьом братам Тедальдовим за те, що вони довели тебе до тюрми, подумавши, що ти вбив їхнього кревного. Прийми їх, як друг і брат, коли вони тебе перепросять.

Альдобрандіно одказав йому:

— Ніхто так не знає, як смакує помста, ніхто її так не прагне, як покривджений чоловік. Та як Бог із милості своєї хоче мене порятувати, я прощу їм радо, я вже їм простив. Як вийду в в'язниці живий-здоровий, зроблю все по твоїй уподобі.

Прочанин був дуже задоволений із тих його слів і не сказав йому більше нічого, тільки підбадьорив його надією, що ще до кінця наступного дня дістане він певну відомість про своє виправдання. Попрощавшися з в'язнем, він пішов до синьйорії і сказав по секрету черговому урядовцеві:

— Ваше добродійство, кожному чоловікові годиться про те дбати, щоб правда наверх вийшла, а найпаче тому, хто обіймає таку посаду, як ви, слід про те пильнувати, щоб люди безневинні не несли кари за справжніх злочинців. От я й прийшов до вас, щоб сього не було, вам на честь і славу, а злочинцям на погубу. Самі здорові знаєте, як суворо судили ви Альдобрандіна Палерміні: за те, що він нібито замордував Тедальда Елізеї, ви хочете скарати його на горло. Отже ж, неправда сьому; ще сієї ночі я можу вам се довести, оддавши в ваші руки справжніх убивців того молодика.

Поважний урядовець, якому шкода стало Альдобрандіна, прихилив уха до прочанинових речей і розпитався у нього про все дрібніше. А розпитавшися, велів схопити обох братів-трактирників і служебника їхнього; схоплено ж їх усіх у первоспах, так що й опору вони не могли жодного вчинити. Хотіли їх, щоб правди дознатися, на тортури взяти, та вони того не ждали і щиро призналися спершу кожний окремо, а потім і всі разом, що вбили того Тедальда Елізеї, не знаючи, хто він такий. Як спитали їх про причину, вони сказали, що, коли їх не було в трактирі, той молодик приставав до жінки одного з них і хотів її зґвалтувати.

Як узнав про те прочанин, то пішов звідти з дозволу урядовця синьйорії і подався потаймиру в дім мадонни Ермелліни. Усі в домі вже спали, крім самої господині, яка чекала його, прагнучи з рівною силою і хороші вісті про мужа почути, і з коханцем своїм остаточно примиритися. Прийшовши до неї, Тедальдо сказав їй з веселим видом:

— Радуйся, люба моя, бо завтра твій Альдобрандіно повернеться до тебе живий і здоровий.

Щоб же її в тому остаточно переконати, розповів він докладно про все, що зробив. Ермелліна, незмірне втішена сими двома несподіваними радощами — поверненням Тедальда, якого вже вона була поховала, і врятуванням мужа, смерть якого вже готувалась оплакувати, — кинулась в обійми Тедальдові і палко його цілувала; потім лягли вони вдвох у постіль і любо та мило уклали між собою мир, обопільне розкошами упиваючись.

Як прийшло на рано, Тедальдо устав з постелі, розповів коханці, що він збирається учинити, і, знову попросивши її тримати все те в секреті, вийшов од неї, як і перше, у вбранні прочанина, щоб довести до кінця справи Альдобрандіна. Синьйорія, діставши, як їй здавалось, певні докази того, як було діло, випустила Альдобрандіна того самого дня, а через кілька день убивцям було стято голови на тому самому місці, де вони скоїли свій злочин.

Так вийшов на волю Альдобрандіно, на превелику радість собі, дружині своїй і всім родичам та друзям; ясно розуміючи, що свій рятунок завдячує він тому прочанинові, він прийняв його до себе в господу на ввесь час, скільки він захоче побути в їхньому городі; всі його хтозна-як шанували і годили йому, як могли, а найпаче Ермелліна: знала-бо, кому годить.

Через деякий час Тедальдо вирішив, що пора вже примирити Альдобрандіна з братами своїми, бо знав, що вони незадоволені звільненням його з тюрми і навіть озброїлись, боячись його помсти. Прочанин нагадав господареві своєму ту його обітницю, і той сказав, що готовий її справдити. Тоді гість попросив його врядити наступного дня розкішну учту і покликати на неї чотирьох братів Тедальдових з дружинами їхніми, ну і, звичайно, Альдобрандінову рідню, і сказав, що він сам запросить братів на змирщину. Альдобрандіно на все те згодився, а Тедальдо пішов до братів своїх і після довгих умовлянь, як то звичайно в таких випадках буває, переконав-таки їх найпевнішими доказами, що годиться їм Альдобрандіна перепросити і з ним навіки злагоду учинити, а переконавши, запросив братів із дружинами на завтра до Альдобрандіна на обід; вони ж на те охоче погодились.

Другого дня, так як під обіди, четверо братів Тедальдових, всі в чорному, як були, завітали з деякими друзями своїми в господу до Альдобрандіна, що вже їх виглядав; тут у присутності інших гостей кинули вони зброю додолу і оддали себе в руки господареві, просячи в нього пробачення за вчинену йому кривду. Альдобрандіно обійняв їх, плачучи, кожного поцілував по-братерському в уста і добрословне за все їм простив. Після прийшли їхні сестри й жінки, також усі в жалобному вбранні, і мадонна Ермелліна та її родички привітали їх дуже люб'язно. Потім почали гостей — кавалерів і дам — розкішними напитками й наїдками трактувати, і все на тому бенкеті добре було б, якби не мовчазність, що панувала там з причини недавнього трауру, та не жалобні шати Тедальдових родичів; деякі навіть були незадоволені прочанином, що бенкет сей затіяв, і він те помітив. Тоді вирішив він, що настав уже час ту мовчанку зламати, і, як гості їли саме овочі, устав і сказав:

— Одного тільки нам бракує, щоб ся наша учта була веселою, — Тедальда, та вже як ви його не впізнали, хоч він давно між вами, я зараз вам його покажу.

І, скинувши з себе керею і все своє прочанське вбрання, став перед гістьми в зеленій єдвабній камізельці. Всі зглядалися на нього, мов на яку дивовижу, та довго ніхто не міг повірити, що то він і є. Тоді він почав називати всіх своїх родичів і свояків, пригадувати різні пригоди, що з ними траплялися, і розказувати про свої власні. Аж тепер брати його і друзі кинулись до нього цілуватися, плачучи з радості, а за ними й жіноцтво — як родички, так і сторонні, всі, крім мадонни Ермелліни. Побачивши сеє, Альдобрандіно сказав їй:

— Що се таке, Ермелліно? Чом ти не привітаєш Тедальда, як то роблять інші?

Ермелліна одповіла йому, так щоб усі чули:

— Радніша б я привітати його з більшою сердечністю, ніж будь-хто інший, бо я зобов'язана йому більше за всіх — адже тільки завдяки його допомозі ти знову повернувся до мене; одначе поговори, що почалися в ті дні, як ми оплакували нібито вбитого Тедальда, не дозволяють мені сього учинити.

На се Альдобрандіно сказав:

— Дай спокій, не вірю я ніяким поговорам! Тедальдо все зробив, щоб мене порятувати, і тим ясно довів, що все то бридня; та й раніше я не давав тим пліткам віри. Устань же швидше та обійми його!

Ермелліні того тільки й треба було, і вона не забарилась виконати мужів наказ — устала й за прикладом інших поцілувала Тедальда з великою радістю. Альдобрандінова великодушність дуже сподобалась Тедальдовим братам і всім присутнім; у кого ще й була на думці якась осуга од тих поговорів, то тепер спливла без сліду.

Коли всі вже перечоломкалися з Тедальдом, він сам позривав із братів чорний одяг, а з сестер своїх та своякинь темні жалобні шати і казав принести їм іншу одежу. Як вони поперебиралися, було там багато співів, танців та інших розваг, і бенкет, мовчазний наприпочатку, наприкінці був вельми голосний. Веселі гості, всі як є, посунули звідти вечеряти до Тедальда, і ще багато днів після того теє свято догулювали.

Флорентинці довго ще дивились на Тедальда як на гостя з того світу і чудо якесь. Не тільки чужі люди, а й брати його рідні ні-ні, та й подумають, було, про себе: а може, то й не він. І хто зна, доки б іще вони сумнівалися, якби не один випадок, що остаточно вияснив справу, — хто ж був ісправді забитий. Одного дня перед їхнім домом проходили наймані солдати з Луніджани; побачивши Тедальда, вони кинулись до нього, гукаючи:

— Здоров був, Фаціоло!

На те привітання одповів Тедальдо в присутності братів своїх:

— Ви, мабуть, сплутали мене з кимось.

Почувши його голос, солдати збентежились і попросили в нього пробачення:

— Даруйте, пане, але ви око в око схожі на одного нашого товариша, Фаціола з Понтремолі. Ось уже два тижні, чи що, як він пішов до Флоренції і пропав десь тут безвісти. Правда, нас спантеличив трохи ваш одяг, бо наш товариш був простий жолдак, як і ми.

Старший брат Тедальдів, почувши сеє, підійшов до них і спитав, у чому був той Фаціоло.