Декамерон - Сторінка 5

Блюзнив із Бога і святих на одчай душі за всяку абищицю, бо гнівливий був — не сказати. До церкви зроду не ходив і глумився стидкими словами над її святощами, як над марницею, зате вчащав до корчми і вештався по інших непристойних місцях. Жінок любив так, як собака кия, зате кохався в хлопчиках, як найпослідущий мерзотник. Красти і грабувати було йому так, як побожному чоловікові милостиню давати; жерун і п'янюга був із нього такий, що часом самому вадило; махляр, картяр і костирник неприторенний. Та що там довго балакати? Поганішої людини, либонь, зроду-віку на світі не було.

Становище й повага мессера Мушатта довго прикривали лихі нотареві вчинки, і не займали його ні приватні особи, ні судовики, хоч він усім їм добре надозолив. Згадавши мессер Мушатто сього Чаппеллетта (а його життя він добре знав), і подумав, що саме такого чоловіка й треба напустити на лихих бургундців. От позвав він його перед себе та й каже:

— Ти знаєш, сер Чаппеллетто, що я назавсіди виїжджаю звідси; між іншим, маю я ще деякі справи з тими плутягами-бургундцями і не знаю, хто б іще так, як ти, міг справити з них, що мені належиться. Тобі тим часом робити нема чого, і якщо ти візьмешся за сю справу, я прирікаю тобі, що матимеш ласку при дворі, а од мене дістанеш пристойну частку з виправлених грошей.

Сер Чаппеллетто був справді саме не при ділі і не дуже-то гараздував; побачивши ж, що їде той, хто довгий час був йому підпорою й затулою, негайно погодився, бо таки й мусив, і сказав, що береться з дорогою душею. Отак вони й поладнали.

Сер Чаппеллетто, діставши вірчого листа і королівську грамоту, зразу ж по від'їзді мессера Мушатта подався в Бургундію, де його ніхто не знав, і заходився робити своє діло — правити борги, але, проти свого звичаю, миром та лагодою, ніби приберігаючи злість на останок. Так орудуючи, мешкав він у двох братів флорентинців, які там лихварювали і шанували його з поваги до мессера Мушатта. Якось сер Чаппеллетто занедужав; брати негайно викликали лікарів і найняли людей, щоб за ним гляділи, все робили, щоб поставити його на ноги. Та ніщо не помагало, бо сердега був уже старенький та до того ж прожив вік без пуття; день у день йому гіршало, і лікарі казали, що хвороба його смертельна. Брати тяжко зажурилися; одного разу вони завели таку балачку перед ванькиром, де лежав хворий:

— Що нам із ним робити? — питався один брат у другого. — Лихо нам із ним, та й годі! Вигнати хворого з дому — нерозумно і сором великий од людей: всі знали, як ми його спочатку вітали, а потім наймали для нього лікарів і доглядачів, а тепер раптом побачать, що ми викидаємо його з хати смертенного, коли він уже не міг нам ніякої досади вчинити. З другого боку, се ж такий лайдак, що не схоче сповідатися і причащатися, а якщо помре неприкаяний, то ніяка церква не прийме його тіла — кинуть його у яму, як собаку. Як же він та буде сповідатися, то в нього на душі стільки страшенних гріхів, що буде те саме — не знайдеться такого ченця чи священика, щоб дав йому розгрішення, і знов-таки загребуть його, непрощенного, у яму. Коли се станеться, то тутешні люди, які й так весь час шпетять нас за лихварювання, вважаючи се ремесло за неправедне, та зазіхають на наше добро, побачивши се, устануть на нас із криком: "Сих ломбардців собачої віри і церква не приймає: доки ж ми будемо їх терпіти!" Та як кинуться на наші доми, то, може, не тільки все майно пограбують, а ще й віку нам укоротять... Куди не кинь, погано нам буде, як він умре.

Сер Чаппеллетто лежав, як я вже сказав, близько од того місця, де розмовляли брати, і чув, що вони про нього говорили (у нього, як то часто трапляється з хворими, був загострений слух). Покликавши хазяїв до себе, він сказав:

— Я не хочу, щоб ви так тривожились за мене і боялися напитати через мене лиха. Я чув, що ви про мене балакали, і певен, що до того б воно й дійшло, якби все склалось так, як ви гадаєте. Але все буде по-інакшому. Я вже стільки раз на віку моєму зневажав Господа, що як погрішу іще яку годинку перед смертю, се ніяк не змінить справи. Отож веліть покликати до мене якогось путнього святого ченця, найкращого, якого тільки можна знайти, а в тім уже буде моя голова, щоб і ваші, і мої справи влаштувались якнайліпше; от побачите, що все буде гаразд.

Хоч і не покладали брати на се великої надії, проте пішли в один монастир і попросили якогось богочестивого і мудрого ченця, щоб висповідав ломбардця, який занедужав у їхній господі; їм дали старого монаха, мужа святого і праведного, добре очитаного в Святому письмі і велико шанованого од усіх городян; лихварі повели його додому.

Увійшовши чернець у кімнату, де лежав сер Чаппеллето, і сівши побіч хворого, почав потішати його лагідними словами, а потім поспитав його, чи давно він сповідався. Сер Чаппеллетто, хоч ізроду не був на сповіді, одказав:

— Панотченьку, у мене здавна така установа, що я сповідаюся щотижня, а як коли то й частіше; отсе, правда, занедужав, то вже восьмий день, як не був на сповіді — такого горя завдала мені хвороба.

Чернець промовив:

— Добре єси робив, сину мій, роби так і надалі; бачу вже, що мало мені доведеться питати й слухати, як ти так часто сповідаєшся.

— Не кажіть сього, всечесний отче, — одповів сер Чаппеллетто, — бо кожного разу, як я бував на сповіді, хоч би й як часто, хотілося мені спокутувати всі гріхи мої, які я тільки зазнав за собою од дня народження та й до самого дня сповіді; тим-то, панотченьку мій любий, прошу я вас — питайте мене про все докладно, так, буцім я ніколи не сповідався. Не дивіться, що я слабий; про мене, хай буде тілові гірше, аби тільки на догоду йому не погубити душі моєї, яку Спаситель одкупив своєю многоцінною кровію.

Сії речі вельми сподобались ченцеві і здалися йому ознакою правдивого благочестя; похваливши ревно сповідальника за цей звичай, він став його питати, чи не согрішив він коли, чинивши перелюбки з якоюсь жінкою. Сер Чаппеллетто одповів зітхнувши:

— Отче, соромно мені сказати вам про се правду, бо боюся погрішити гординею.

На те йому чернець:

— Кажи, не бійся, ніхто-бо ще ніколи не грішив, говорячи правду чи то на сповіді, чи деінде.

Тоді сер Чаппеллетто сказав:

— Тепер, коли ви запевнили мене, признаюся: я й досі такий дівич, яким вийшов із матернього лона.

— Благословить же тебе Господь! — рече тоді чернець. — Добре вчинив єси, та й велико приподобився єси Богові, бо, якби ти хотів, ти міг би блудувати з більшою свободою, ніж ми і тії всі, що оброком обреклися.

Потім спитав його, чи не прогнівив він Бога, череву своєму надто догоджаючи. На те сер Чаппеллетто одповів, тяжко зітхаючи, що грішив, і то частенько, бо хоч і держав він усі рокові пости, звичаєм богомільних людей, а окрім того, пісникував по три дні на тиждень на хлібі та воді, то пив же воду так ласо і хтиво, як п'яниця вино, особливо як стомиться, було, од молитов чи од ходіння на прощу; часто бажалося йому такої зілляної салати, яку збирають селянки, ідучи в поле; іноді їда смакувала йому більше, ніж то, на його думку, належалось постувальникові. На се чернець сказав:

— Сину мій, се гріхи природні і не вельми тяжкі, — не слід без потреби отягчати сумління. Хоч би яка свята була людина, з кожним може статися, що виголодженому здається смачною їжа, а втомленому вода.

— Ох, — сказав сер Чаппеллетто, — не втішайте мене, панотченьку, самі ж ви здорові знаєте, що, служачи Богові, все треба робити в душевній чистоті, без усякої скверни; хто чинить інакше, той грішить.

Ізрадівши, чернець і каже:

— Любо мені, що такі в тебе мислі; я дуже вподобав твою чисту й чесну совість. То скажи ж мені, може, ти грішив загребущістю, жадаючи собі більше, ніж треба, чи забираючи те, що тобі не належало?

На те сер Чаппеллетто одрік:

— Панотче, ви не дивіться, що я живу в домі сих лихварів; я з ними не накладаю, навпаки, для того сюди й приїхав, щоб усовістити їх, уговорити, одрадити од сього богопротивного ремесла, і, може б, воно мені повелося, якби Господь був не навідав мене. Щоб ви знали, батько лишив мені багатий спадок; як помер він, більшу половину добра роздав я Христа ради, а потім, щоб було з чого і самому жити і жебраків-нищунів запомагати, почав я потроху крамарювати і що, було, зароблю, то ділю прибуток піл-напіл: половину собі беру про свою потребу, а половину старцям Божим наділяю; тим-то Сотворитель небесний щедрив мені в ділах моїх.

— То добре, — сказав чернець, — а може, ти часто гнівився?

— Ой, часто, — зітхнув сер Чаппеллетто, — мушу вам признатись по щирості, дуже часто. Як же тут удержатися, коли бачиш день у день, як люди творять беззаконство, не слухають заповідей Божих, не бояться Страшного суду? Часом мені бувало так, що й жити не хочеться, волів би вмерти, ніж дивитися, як та молодь за суєтою вганяє, клянеться і клятву ламає, шинків не минає, в церкві не буває, Божими путями не ходить, а тільки про світове дбає.

— Сину мій, — рече йому чернець, — се праведний гнів, за се я не можу накинути на тебе покути. А може, гнів призвів тебе коли до душогубства, чи до зневаги над ким, чи ще якої кривди?

— Боронь боже, — сказав сер Чаппеллетто, — ви ж, панотченьку, ніби святий чоловік, а таке говорите! Та якби в мене була коли хоч отакусінька думка учинити те, про що ви отсе казали, то невже, по-вашому, Господь держав би мене досі на сьому світі? Так же роблять тільки лиходії та душогубці, а я, було, як побачу коли такого, то скажу, було: "Іди, нехай тебе Господь напутить!"

Тоді чернець промовив:

— А скажи мені, синку, Боже тебе благослови, чи не траплялося тобі свідчити проти кого криво, чи злорічити на кого, чи брати що чуже без господаревої волі?

— Так, панотче, — одповів сер Чаппеллетто, — лихомовив я на ближнього; був у мене такий сусіда, що даремнісінько, було, б'є повсякчас свою жінку, і я один раз сказав жінчиним родичам лихе на нього — так жалко мені стало тієї безталанночки, що він її, було, як нап'ється, то й голомшить напропаще.

Тоді чернець спитав:

— Ну добре, ти сказав мені, що купцював; чи не обдурював же ти людей, як то роблять торжники?

— Гай-гай, — сказав сер Чаппеллетто, — що було, то було, тільки я не знав, кого я обдурив. Хтось приніс був гроші за сукно, що я йому продав, а я їх поклав у скриньку, не перелічивши; коли се через місяць дивлюся, аж там на чотири шеляжки більше, ніж слід; мабуть, із рік беріг я ті монетки, щоб вернути, та так того чоловіка й не побачив, от і оддав ті гроші Христа ради.

— То дрібниця, — сказав чернець, — і добре, що ти з ними так ізробив.

І ще розпитував святий муж про різні речі, а той йому одповідав так само.