Декамерон - Сторінка 59

Побачивши її сльози, він сказав:

— Найясніша панно, не журися: я твій Кімон, що вірною любов'ю своєю більшого на тебе здобув права, аніж той Пасімунд, з яким ти була заручена.

Посадивши її до себе на корабель і не взявши нічого з родоського майна, Кімон повернувся до своїх товаришів, а тих пустив із богом. Щасливий без міри од такої дорогої здобичі, Кімон намагався так-сяк утішити свою тужливу бранку, а потім, порадившись із товаришами, вирішив до Кіпру поки що не вертатися, а плисти на Крит, де їм усім, а особливо самому Кімонові з Іфігенією, було б жити безпечніше — чимало там було в нього родичів і друзів, і нових і давніх.

Та непостійна фортуна, що з ласки своєї щойно дарувала Кімонові кохану, обернула зненацька невимовні радощі юнакові в гіркий і тяжкий смуток. Не минуло ще й чотирьох годин, відколи Кімон розпрощався з родосцями, коли настала ніч, од якої він чекав небувалих іще в його житті розкошів, а з ніччю схопилась раптом страшенна хуртовина й негода, покривши небо хмарами і збуривши море розгуканими вітрами. Ніхто не знав, що діяти, невідомо, куди пливе корабель, — незмога була мореплавцям будь-що на ньому робити; всі ледве на ногах трималися. Як тим журився Кімон, нема що й казати: йому здавалось, що боги для того лише здійснили його мрію, щоб дати відчути йому гіркоту смерті, про яку раніше він мало турбувався. Журилось і все його товариство, а найпаче Іфігенія: бідна дівчина голосом голосила і тремтіла од кожного погойду хвилі, проклинаючи ту нещасну любов Кімонову та його зухвальство. Тим і буря на морі схопилась, казала вона, що боги не захотіли, щоб Кімон, запрагнувши її проти їхньої волі, міг гордовите бажання своє вдовольнити: судилось йому безславно загинути, побачивши попереду її смерть.

Отак плакала вона й лементувала, а вітер тим часом усе дужчав і дужчав; мореплавці, не знаючи, куди пливуть, пригналися близько до острова Родосу; не розібравши, яка то земля, вони притьмом хотіли висісти на берег, щоб порятуватися. Доля сприяла тому заміру, привівши їх до невеличкої затоки, куди незадовго перед тим причалили їхні недавні супротивники — родосці. Як уже світ свінув і небо трохи прояснилося, тоді тільки помітили кіпріоти судно, яке вони зачепили були напередодні, так од них завдальшки, як із дука дострелити. Кімон тим невимовно стривожився, боячися злої пригоди, яка таки спіткала його потім, і просив своє товариство докласти всіх зусиль, щоб кудись ізвідтіля вибратись — байдуже куди занесе їх доля, бо гірше ніде не буде. Та даремне силкувалися вони од острова одгребтися: супрутній вітер не давав їм вийти з затоки в море, а, навпаки, прибив їх, хоч-не-хоч, до берега.

Як же вони пристали, побачили їх ті родосці, що вже зійшли з свого судна; кілька моряків побігли миттю до сусіднього села, куди вже перед тим пішли були Пасімундові посланці, і сказали їм, що Кімона з Іфігенією прибило, як і їх самих, бурею до берега. Почувши сеє, вони вельми зраділи й поспішили з множеством люду на узбережжя. Кімон збирався саме, зійшовши з корабля, сховатися з своїми десь у поблизькому лісі, та його схопили враз з Іфігенією і всіма товаришами й повели в те село. Через деякий час прибув туди з міста Лісімах, що був того року верховним правителем на Родосі, з великим озброєним загоном і одвів Кімона з товаришами до в'язниці — того вимагав сенат на скаргу Пасімунда, що вже про все дізнався.

Отак бідний закоханець Кімон утратив щойно здобуту Іфігенію, не взявши з неї нічого, крім хіба якого вкраденого поцілунку. Родовиті родоські панії привітали з честю нещасну дівчину і втішали її в журбі, спричиненій її полоном та морською бурею; у них вона й перебувала аж до самого дня весілля. Кімона і його спільників даровано животом за те, що пустили напередодні молодих родосців із душами; хоч Пасімунд і домагався для них смертної кари, їх засуджено на довічне ув'язнення. Гірко в тій неволі сумуючи, жодної не мали вже вони надії на рятунок. Пасімунд спішив справити якнайшвидше весілля, та доля тим часом, ніби покаявшись, що так несподівано скривдила Кімона, нову умислила річ на його благо.

У Пасімунда був брат, молодший за нього віком та рівний йому своєю гідністю, на ймення Ормізд, який давно вже сватався був до одної тамтешньої вродливої й родовитої панянки Кассандри, що в неї був закоханий без міри також Лісімах, тільки справа та з різних причин одкладалася. Тепер же, бачивши Пасімунд, що доведеться йому справляти пишне й розкішне весілля, надумав згуляти за одним заходом і братове; тож, порозумівшися остаточно з Кассандриними батьками, він домігся од них згоди на одночасний шлюб Ормізда з Кассандрою. Як дізнався про те Лісімах, то вельми засмутився, бо досі ще сподівався, що Орміздові, може, одмовлять, і тоді кохана його буде. Як чоловік мудрий, він не виявив тієї досади, а розкидав думкою, як би тому лихові зарадити, і вирішив нарешті, що немає іншого виходу, як тільки викрасти Кассандру. Се, здавалось би, легко було в його становищі учинити, та волів Лісімах гідності своєї не плямувати. По довгій боротьбі душевній любов, одначе, взяла гору над честю, і зважився він будь-що-будь свою кохану викрасти. Думаючи про те, де б йому на те діло знайти спільників і як до нього приступити, він згадав раптом про Кімона, що сидів у в'язниці з товаришами своїми: ліпшого й вірнішого помічника годі було ще десь шукати. Тим наступної ночі він викликав Кімона потаймиру до себе і таким словом до нього обізвався:

— Кімоне! Боги, як відомо, щедро дають із ласки своєї всілякі блага смертним, та вони ж премудро випробовують доблесті їхні: хто перед ними проявить мужність і витривалість у всякій знегоді, того вони передусім яко гідного найвищими нагородами одзначають. Зараз вони жадають і од тебе певніших доказів гідності твоєї, ніж тих, що мали од тебе досі. Знаю я, що вони перетворили тебе, сина багатого й славного вітця, з недолюдка в справжню людину, вселивши в твоє серце бентежну жагу любовну; нині гіркою долею і тяжкою неволею хочуть вони посвідчити, чи не змаліла твоя мужність проти того часу, коли ти радів недовго, заволодівши дорогою здобиччю. Якщо вона й справді не змаліла, то безсмертні гадають обрадувати тебе найвищим благом, якого ти не зазнавав іще ніколи; зараз я все тобі з'ясую, щоб твого духа пригніченого знову вгору підняти. Пасімунд, радіючи твоєму лихові і жадаючи твоєї смерті, хоче якнайшвидше одружитись із твоєю Іфігенією, щоб самому втішитись тією здобиччю, що лукава доля попустила була тобі на хвильку і зразу ж одняла. Що се тебе засмучує, якщо ти її справді щиро любиш, знаю я по собі, бо рівночасно брат Пасімундів, Ормізд, збирається й мені таку саму наругу вчинити, взявши собі за дружину мою кохану дівчину Кассандру. Щоб тому лихові запобігти й не датися кривдивій долі на поталу, одно нам зостається — душі мужністю покріпити, а руки мечами озброїти та й умкнути наших коханих (мені вперше, а тобі вже вдруге). Якщо дорога тобі твоя — не кажу свобода, бо без милої і воля не мила, а вона, твоя кохана, то пристань до мене, і боги оддадуть її тобі в руки.

Аж світ піднявся вгору Кімонові, як почув він сі слова; не довго думаючи, він так одказав Лісімахові:

— Лісімаху! Не знайдеш ти для сієї справи собі товариша над мене мужнішого й вірнішого, якщо справді матиму я таку нагороду. Скажи мені, що маю робити, і побачиш сам, на які чудеса я здатен.

Тоді Лісімах сказав:

— Позавтрьому ваші молоді вперше вступлять у дім до своїх наречених; ми також підемо туди надвечір — ти з твоїми товаришами, а я з моїми вірниками, узявши з собою зброю; заберемо з весілля наших дівчат та й майнемо з ними на корабель (він уже стоїть у мене напоготові), а хто нам опір здумає стати — повбиваємо, та й уже!

Сей замір дуже сподобався Кімонові, і він спокійно сидів у темниці до призначеного терміну. Коли настав день весілля, в домі двох братів почався гучний та бучний бенкет — скрізь було повно радощів і співу. Тим часом Лісімах усе для свого замаху добре підготував; як настав слушний час, він розділив своїх і Кімонових людей, що сховали зброю під одежею, на три загони і, завзятими словами їх до справи підохотивши, послав нишком один загін до пристані, щоб ніхто не перешкодив їм у потрібний мент зійти на корабель, а сам з двома загонами подався до Пасімундового дому; тут поставив одних коло дверей, щоб їх ніхто не замкнув ізсередини та не заважав виходити, а з другими — пішов по сходах до бенкетної світлиці, і з ним Кімон.

Уступивши в світлицю, де вже сиділи за обідом обидві молоді з подругами своїми та гостями весільними, Кімон і Лісімах поперекидали столи, схопили кожен свою кохану і передали їх своїм товаришам, щоб вели мерщій до корабля. Молоді плакали й лементували, гості та челядь домашня кричали й собі, у всьому домі зчинився неймовірний зик і галас, а Кімон, Лісімах та супутники їхні пішли до сходів з голими мечами без жодного спротиву, бо всі перед ними розступалися. Уже як спускалися, став проти них Пасімунд — він вибіг на ґвалт з величезною палицею в руці, та Кімон кресонув його мечем по голові і трупом уклав на місці. На допомогу братові кинувся був нещасний Ормізд, та Кімон повалив його другим ударом, хто ж іще до них поривався, тих одбили, поранивши, його завзяті товариші. Покинувши дім, повний крові і крику, плачу і жалоби, вони рушили безперешкодно всі гуртом із здобиччю своєю до корабля; посадили на нього жінок, самі посідали та й одчалили веселенько од берега — спізнилися люди, що прибігли збройне до пристані дати їм відсіч.

Як припливли вони до Криту, численні родичі й друзі радо зустріли там Кімона й Лісімаха; вони ж одружилися з коханими своїми і, одгулявши голосне весілля, тішились до своєї любості тією дорогою здобиччю. На Кіпрі й Родосі тим часом постали з того приводу великі свари і чвари, і точились вони досить довгий час, аж поки родичі й друзі з того і з того боку не залагодили справи. Пробувши кілька років у вигнанні, Кімон з Іфігенією повернувся щасливо на Кіпр, а Лісімах із Кассандрою до себе на Родос, і довго ще жили кожен у себе з жінкою своєю любо та мило.

ОПОВІДКА ДРУГА

Костанца любить Мартучча Гоміта; почувши, ніби він загинув, з розпачу випливає сама-одна в море на човні і прибивається до Сузи; знайшовши коханого живого в Тунісі, вона одкривається йому.