Декамерон - Сторінка 78

Перонелла витягла голову з отвору і розхилилась на весь зріст, а чоловік виліз із кадуба.

— Ану, чоловіче добрий, — сказала господиня Джаннеллові, — візьми тепер свічку та подивись, чи все гаразд, так, як ти хотів.

Заглянувши всередину, Джаннелло сказав, що все добре і він задоволений; оддавши чоловікові сім золотих, він велів однести кадуба до себе додому.

ОПОВІДКА ТРЕТЯ

Брат Рінальдо спить із своєю кумою; чоловік застає його в одній кімнаті з нею, а вона його запевняє, що той замовляв глисти у свого хрещеника

Хоч Філострат говорив про парфійських коней досить туманне, догадливі дами вельми з того сміялись, намагаючись, правда, показати, що сміються з чогось іншого. Побачивши король, що його історія кінця добігла, велів заступити чергу Елізі; та з готовістю почала:

— Милії мої подруги, та замова проти мари, про яку оповідала Емілія, нагадала мені ще один випадок замовляння; може, він буде не такий цікавий, як тамтой, але я вам розкажу про нього, бо на кращий сьогодні не спромоглася.

То знайте ж, що в Сієні жив колись один гарний молодик із шановного роду, на ім'я Рінальдо; він сильне закохався в свою сусідку, дуже вродливу жінку, що була замужем за багатим чоловіком. Сподіваючись добитись од неї взаємності, як тільки матиме нагоду поговорити з нею безперешкодно, він вирішив, що найкраще для сього буде покуматися з нею (а вона ходила саме при надії); він заприязнився з її чоловіком, натякнув йому на те дуже делікатно, і той охоче запросив його хрестити дитину.

Ставши таким чином кумом мадонні Агнесі і діставши змогу вільніше говорити з нею, Рінальдо з'ясував їй словами те, про що вона вже давно догадалась із його поглядів; проте за першим разом він нічого од неї не домігся, хоч вислухала вона його не без задоволення.

Невдовзі той Рінальдо, хтозна яка була тому причина, пішов у ченці; чи мав він із того яку вигоду, чи ні, а так ченцем і зостався. Зразу після постригу він занедбав був трохи ту свою любов до куми та деякі інші світові марноти, але з часом знову до них повернувся, не покидаючи ряси: почав справляти собі розкішні убори, чепурився та хизувався, складав і виспівував канцони, сонети та балади і ще всякі такі штуки витворяв.

Та що тут говорити про нашого брата Рінальда? Хіба він один такий, хіба не всі вони одним миром мазані? Який тепер світ настав — ганьба одна, та й годі! Ходять ті ченці, не соромлячись, пикаті, червоні, звиклі до пишноти у вбранні і в усьому іншому, схожі не на смирних голубів, а на задерикуватих півнів з гордо піднесеним гребенем і оддутим волом. Не кажу вже про те, що в келіях їхніх повно слоїків з різними мастями та помадами, коробочок із цукерками та всякими солодощами, склянок і пуделок з пахощами та есенціями, джбанів із мальвазією, грецькими та іншими виборними винами; сказав би, не келія чернеча, а бакалійна чи парфумерна крамниця. Ще й гірше од того: не стидаються ченці, як усі знають, що вони на гостець хворіють, ніби ніхто не тямить і не розуміє, що од постів, простої, невибагливої їжі та поміркованого життя люди бувають худі, сухорляві і переважно здорові, а як на що й хворіють, то вже не на гостець той поганий, що проти нього найкращі ліки — цнотливе й скромне життя, яке й подобає справдешньому монахові. Вони гадають, ніби нікому не відомо, що люди худнуть і марніють не лише од нужди, а й од довгого неспання, молитов та бичування, і що ні святий Домінік, ані святий Франціск не мали по чотири ряси, не вдягались у саєти та адамашки, а носили на хребті грубі нефарбовані верети — не задля пишання, а щоб тільки душу зогріти. Усе те бачить Бог, чом же не бачать ті, що в простоті душевній теє чернецтво годують?

Коли брат Рінальдо повернувся отак до давніх своїх забаганок, він почав пильно вчащати до куми; осмілівши, він став приставати до неї з короткими гужами. Молодичка, якій брат Рінальдо здавався тепер кращим, ніж перше був, бачивши, що він за нею так упадає, одного дня сказала своєму зальотникові робом тих, що готові на підмову датись:

— Що ви, брате Рінальдо? Хіба ченці таке діло роблять?

— Мадонно, — одповів їй брат Рінальдо, — коли я скину з себе отсю рясу (се робиться дуже просто), то ви побачите, що я хоч і чернець, а такий самий мужчина, як інші.

— Лишенько моє! — каже тоді, осміхаючись, молодиця. — Ви ж мені кум, то хіба воно годиться? Чула я не раз, що то великий гріх; якби не се, то я вже, мабуть, уволила б вашу волю.

— Тільки дурні, — рече брат Рінальдо, — одмовляються од утіхи з такої причини. Я не кажу, що се не гріх, але ж Господь і більші гріхи тому прощає, хто щиро кається. А ви от скажіте мені: хто рідніший вашому синові — я, що його в хрест увів, чи ваш муж, що сплодив його?

— Авжеж, що муж, — одказує молодиця.

— Правда ваша, — каже чернець. — А муж із вами спить?

— Спить, — каже молодиця.

— Коли так, — каже чернець, — то і я можу з вами спати, бо не такий рідний вашому синкові.

Молодиця не знала, мабуть, логіки, та й не потребувала, очевидно, дальших доказів; вона повірила (або вдала, що повірила) ченцевим словам і сказала:

— Та хіба ж вас переспориш, коли ви такі розумні! Отак, не зважаючи на кумівство, далась вона ченцеві на підмову і з того дня частенько з ним ісходилась під покривкою кумання, так що ніхто на них призри не мав.

Одного дня брат Рінальдо прийшов до куми і, побачивши, що в домі не було нікого, крім господині та її гарненької наймички, послав ту наймичку з своїм товаришем на горище, щоб він навчив її деяких молитов, а сам пішов у ліжницю до куми, що тримала на руках дитину; замкнулись вони там та й давай бавитися в постелі. Аж тут, на лихо, нагодився господар, що й не помітив ніхто, підійшов до дверей кімнати і почав стукати та гукати жінку. Почувши сеє, мадонна Агнеса сказала:

— Пропала ж я тепер! Зараз чоловік догадається, яке між нами кумання!

Брат Рінальдо був роздягнений — без ряси, без наплічника, в самій сорочці. Як почув він її слова, сказав:

— Правда ваша. Якби ще я був одягнений, то якось би викрутились, а як ви одчините зараз і він побачить мене голим, тоді вже годі вимовок шукати.

Тут мадонні Агнесі мов світ у голові свінув; вона сказала ченцеві:

— Одягайтесь хутенько, беріть на руки свого хрещеника і слухайте пильно, що я чоловікові казатиму; щоб нам водно говорити, я вже все придумала.

Чоловік ізнов застукав до дверей.

Тоді встала, підійшла веселенько до дверей, одчинила і промовила:

— Чоловіченьку, яке щастя, що до нас кум наш, брат Рінальдо, нагодився, — його, певне, сам Бог сюди прислав. Якби не він, було б уже по нашому хлопчику!

Як почув теє кум-недоум, то мало не зомлів.

— А що? — питає.

— А те, чоловіче, — каже жінка, — що малого нашого раптом обняли млості, я вже думала, що помер, і не знала, що мені почати. Аж тут прийшов наш кум, брат Рінальдо, узяв хлопчика на руки та й каже: "Се в нього, — каже, — кумо, глисти в животі, вже до серця підходять, що й задушити можуть; та не бійтесь, — каже, — я їх замовлю, і синок ваш буде знову при повному здоров'ю, так вибрикуватиме, що ну!" Тебе тут не було — бо й ти мав певні молитви прочитати, а наймичка тебе шукала, та не знайшла; тоді кум велів своєму товаришу помолитись на горищі, а я з ним прийшла сюди. А що при такому ділі не годиться бути нікому, крім матері малого, то ми й замкнулись, щоб не перебивав ніхто. I нині ще він малого на руках тримає, чекає, мабуть, поки товариш перемолиться, і, певне, замова та вже помогла, бо хлопчик очуняв.

Кум-легкодум усьому тому повірив; стурбований лихом, що загрожувало коханій дитині, він не міг і подумати, що жінка його дурить.

— Піду, — каже, зітхнувши глибоко, — подивлюсь на малого.

— Не ходи, — каже жінка, — а то, крий боже, зіпсуєш те, що вже зроблено. Пожди, я піду сама подивлюсь, чи тобі вже можна йти, а тоді покличу.

Брат Рінальдо чув усю ту розмову; він устиг за той час спокійно одягтись, узяв дитину на руки і, наготувавшись таким чином, гукнув:

— Гей, кумо, чи то ти не з кумом балакаєш?

— Так, добродію, се я, — одказав кум-товстосум.

— То ходіть же сюди, — запросив брат Рінальдо. Увійшов легковір у кімнату, а брат Рінальдо йому й каже:

— Ось ваш синок: уже він із ласки Божої здоровий, а я думав був, що хтозна, чи до вечора доживе. Мусите, добродію, поставити воскову фігуру з вашого хлопця заввишки перед статуєю святого Амброзія, що його заступництвом сподобив вас Господь сієї милості.

Побачивши тата, хлопець побіг до нього, прилащився дитячим звичаєм, а той узяв його до себе на руки, плачучи, і почав цілувати — немовби з труни дитину вирвав, та все дякував кумові, що порятував сина.

Тим часом ченців товариш навчив наймичку не одної, мабуть, молитви, подарував їй білий в'язаний капшучок, що дістав од якоїсь чернички, і залучив її до гурту своїх сповідальниць. Почувши голос господаря, він тихенько зліз із горища і давай піддивлятись та прислухуватись, що і як. Побачивши, що діло пішло на лад, він спустився вниз, зайшов до кімнати і сказав:

— Брате Рінальдо, я проказав ті чотири молитви, що ви мені веліли.

— Добре в тебе горло, брате, — одповів брат Рінальдо, — і добре єси зробив своє діло. А я, поки кум прийшов, проказав тільки дві молитви, та я радію, що моїми й твоїми молитвами сей хлопчик тепер живий-здоровий.

Богомільний кум велів подати доброго вина й усяких солодощів, почастувавши обох ченців тим, чого їм було по трудах найбільше треба. Потім провів їх із дому й попрощався, а тоді не гаючись замовив воскову фігуру і поставив її перед статуєю святого Амброзія — не в Мілані, а таки в своєму місті.

ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА

Тофано замикається вночі од жінки дома і не впускає її, якта не просила; тоді вона каже, що втопиться, і кидає в колодязь камінь; чоловік вибігає надвір, а вона замикається сама в домі, не впускає його і ганьбить перед сусідами

Як побачив король, що Еліза свою оповідку докінчила, він зразу ж звернувся до Лауретти, щоб і вона щось розказала; та почала не гаючись такими словами:

— О Амуре! Які численні й могутні твої сили, які невичерпні й розмаїті твої способи і засоби! Який мудрець, який мастак спроможеться коли на ті вигадки, ті вихватки і витівки, які ти щохвилини піддаєш тим, що в тропу твою ступають! Воістину, всяка інша наука тупа й туга проти твоєї, — се можна легко зрозуміти з тих історій, що тут сьогодні оповідалися.