Декамерон - Сторінка 82

Вона дала повну віру його словам, і в її душі такий зустрічний пломінь загорівся, що вона теж зітхнула не раз та й не два, а зітхнувши, промовила:

— Анікіно мій любий! Май певну надію! Знай же, що ні дарунки, ні обіцянки, ні лестощі різних лицарів та синьйорів, що залицялись і залицяються до мене, ніколи ще не розворушували в моїм серці кохання, а ти за сей короткий час так поробив своїми словами, що я вже більше тобі, аніж самій собі належу. Гадаю я, що ти і геть-то заслужив моєї любові, і я тобі її прирікаю: ти потішишся нею ще сієї ночі. А для сього от що треба зробити: приходь до моєї кімнати опівночі, двері будуть незамкнені; ти знаєш, з якого боку я сплю, тож як прийдеш, торкни мене, якщо я спатиму, і розбуди — тоді дістанеш нагороду за ніжну любов, що віддавна голубиш у своїм серці. А щоб ти мені дужче повірив, я дам тобі в завдаток поцілунок.

По сій мові пригорнула його до себе й поцілувала ніжно, а він її.

Поговоривши отак із дамою, Анікіно розстався з нею і пішов робити свої справи, з радісною нетерпливістю чекаючи ночі. Тим часом Егано повернувся втомлений із полювання, повечеряв і зразу ж пішов спати; незабаром лягла й жінка, зоставивши, як обіцяла, двері незамкненими. В призначену годину прийшов Анікіно; тихенько вступивши в кімнату, він замкнув двері зсередини й підійшов до ліжка з того боку, де лежала пані; поклав їй руку на груди — аж вона не спить. Як почула пані, що він тут, схопила його обіруч за руку і, міцно тримаючи її, доти вертілась у ліжку, доки не розбудила мужа, а розбудивши, сказала йому:

— Увечері я не хотіла говорити тобі нічого, бо мені здалось, що ти був дуже стомлений, а тепер скажи мені, Егано, — щасти тобі Боже! — кого ти маєш за найкращого й найвірнішого слугу свого, кого ти найбільше любиш з усієї челяді?

— Нащо ти питаєш, жінко? — одказав їй Егано. — Хіба ти сама того не знаєш? Зроду не було в мене такого вірного слуги, як Анікіно, зроду я нікого з челяді так не любив, як його. Та проти чого се ти питаєш?

Почувши, що пан прокинувся і що річ зайшла про нього, Анікіно кількома нападами намагався випручатись із паниних рук, боячись од неї зради, та вона так міцно його тримала, що годі було звільнитись. А мужеві одповіла так:

— Зараз усе тобі з'ясую. Я теж, бач, думала, що так воно і є, що він — твій найвірніший слуга, але сьогодні мусила змінити ту свою думку. Як поїхав ти на влови, а він лишився дома, то до такої дійшов безсоромності, що, вигодивши хвилю, почав мене на гріх підмовляти; а я, щоб не довелось тобі довго доводити, щоб ти сам міг на власні очі у всьому пересвідчитись, одказала йому, що згодна, і обіцяла вийти до нього опівночі в садок під пінію. Звичайно, у мене й думки такої не було, щоб виходити, але як ти хочеш дізнатись, як вірно він тобі служить, то одягни на себе якусь мою сукню, нахопи на голову покривало та й сходи подивись, чи він справді прийшов; я певна, що він таки прийде. Сеє почувши, Егано сказав:

— Авжеж, треба йти подивитись!

Тоді встав, одягнув сяк-так поночі жінчину сукню, накинув на голову покривало, пішов у сад і став під пінією чекати Анікіна. Як почула пані, що він вийшов з кімнати, зараз устала й замкнула двері зсередини. Анікіно набрався за сі хвилини превеликого страху: даремно силкувався він вирватись із паниних рук, проклинаючи в думці і її, і любов свою, і себе самого, і свою дурну довіру. Побачивши ж тепер, до чого воно йдеться, він зрадів несказанно. Коли пані знову лягла, він роздягнувся по її слову і немалу часину розкошував із нею навзаєм.

Коли пані здалося, що більше йому тут залишатись не можна, вона веліла йому встати і вбратися знову.

— Милуваннячко моє, — сказала вона йому, — тепер іди в сад, візьми доброго кийка і так прикинься, ніби ти хотів у мене ума вивірити. Вилай же мене (себто Егана) на всі боки і дай йому доброї хлости; ти побачиш, що нам од сього буде багато радості і втіхи.

Анікіно пішов у сад, захопивши з собою замашного вербового кийка; як він доходив до пінії, Егано підвівся й рушив йому назустріч, буцімто хотів його любо привітати. Як крикне ж тоді на нього Анікіно:

— Ах ти ж, ледащице невірна, ти таки прийшла, думала, що й справді я піду на те, щоб ошукувати свого пана! А бодай же тобі все зле-лихе!

Та як замахнеться кийком, як одважить йому і раз, і вдруге! Почувши сії слова і скуштувавши кия, Егано рвонув мовчки навтікача, а слуга за ним, вигукуючи:

— Біжи, непотребнице, на зламану голову! Я завтра все панові розкажу!

Егано, набравшися добре і в спину, і в боки, побіг чимдуж до жінки в кімнату. Як спитала вона його, чи приходив у садок Анікіно, він одказав:

— Бодай би був краще не приходив! Він подумав, що то ти, і так мене одлупцював, що всі кості болять, а вже що лаяв, то, мабуть, такого й послідня лайдачка ніколи не чула! Мені й справді було дивно, що він тебе на гріх підмовляв, щоб мені неславу вчинити; аж то він вивірити тебе хотів, бачачи, що ти в мене така весела да жартівлива.

Тоді мадонна Беатріче сказала:

— Дякувати Богові, що він вивірив мене словами, а тебе ділами; тепер він може, думаю, сказати, що я терпливіше зношу слова, аніж ти дії. Та вже як він тобі такий вірний, то годиться нам його любити й шанувати.

— Правда твоя, жінко, — сказав Егано.

Отак він, мовляв, упевнився, що такої чесної жінки і такого вірного слуги, як у нього, не мав ізроду жоден шляхтич на світі, хоч та чесна жінка й той вірний слуга не раз потім сміялись із тої пригоди. Тепер мадонна Беатріче й Анікіно дістали більшу свободу (якої інакше, може, й не добилися б) утішатись обопільними ласками і заживали тих розкошів увесь час, поки юнак залишався в Болоньї на службі в мессера Егана.

ОПОВІДКА ВОСЬМА

Чоловік починає ревнувати жінку, — вона прив'язує вночі собі до пальця поворозку, щоб знати, коли прийде коханець. Чоловік те постеріг і переслідує коханця, а жінка тим часом кладе замість себе в ліжко свою служницю, котру ревнивець б'є і стриже, а потім приводить у свій дім жінчиних братів, які лають його, бо виходить так, що він їм набрехав

Усі казали, що мадонна Беатріче вельми хитро й мудро ошукала свого чоловіка, і вважали, крім того, що Анікіно мусив набратись превеликого страху, коли дама тримала його за руку, розповідаючи мужеві про його зальоти. Побачивши король, що Філомена замовкла, звернувся зразу до Неїфіли:

— Кажіть тепер ви.

Осміхнувшись куточками уст, вона почала:

— Нелегка випала мені повинність, хорошії мої подруги: маю оповісти вам щось цікаве, щоб задовольнити вас так, як попередні оповідачі; та все-таки я сподіваюсь, що з Божою поміччю се мені вдасться.

То знайте ж, що жив колись у нашому місті один купець, багатий-пребагатий; звали його Аррігуччо Берлінгієрі, і надумав він із дурного розуму (як то й тепер часто-густо роблять купці) облагородитись, узявши за себе шляхтянку. Та і взяв же собі на голову монну Сізмонду. Купецьким звичаєм він часто ходив торгом у чужі міста і мало бував дома; от жінка й закохалась у одного юнака на ймення Руберто, що довго до неї залицявся. Почала вона з ним водитись, да так тим коханням захопилась, що діяла не зовсім обачно, і чоловік якимось чином прознав про тії жарти та й став такий ревнивий, що вже й торгом нікуди не ходив і всі справи свої занехаяв, про одне тільки дбаючи — як би жінки допильнувати; і не засне, було, зроду, покіль жінка не обляжеться. Вона журилася з того непомалу, бо ніяким світом не могла зійтися з своїм Рубертом.

Думала вона, думала, як би тому лихові зарадити (ще ж і Руберто хтозна-як просився!), та й прибрала нарешті ось якого способу: кімната її виходила вікнами на вулицю, а чоловік, як вона не раз помічала, хоч і не зразу засинав, та заснувши, спав уже твердо, от і домовилась вона з Рубертом, щоб він приходив опівночі до дверей дому — вона йому одчинятиме й жартуватиме з ним якусь часинку, доки Аррігуччо твердо спить. Щоб же самій чути, коли прийде коханець, а ніхто інший про те не догадався, вона спустила з вікна своєї кімнати мало не до самої землі тонку поворозку, другий кінець якої йшов по підлозі до постелі, схований під простиралом. Уночі жінка прив'язувала другий кінець поворозки собі до великого пальця на нозі, а Руберто мав, прийшовши під вікно, сіпнути за той край, що надворі. Як Аррігуччо спав, вона пускала поворозку і йшла одчиняти коханцеві, а як не спав — тягла поворозку до себе, щоб Руберто не чекав даремне.

Рубертові та штука дуже сподобалась; він частенько ходив до своєї коханки: часом їм удавалось зійтись, а часом і ні. Та чоловік випадково розкрив ті хитрощі: одної ночі монна Сізмонда вже заснула, а він простягнув ногу на постелі та й черкнувся об ту поворозку; схопив її рукою — аж вона до жінчиного пальця прив'язана. "Еге — подумав він собі, — тут щось воно неспроста!" Побачивши, що поворозка тяглась аж за вікно, він ще більше впевнився в своїй підозрі. От одрізав він потихеньку ту поворозку од жінчиної ноги, прив'язав до своєї та й почав ждати, що ж воно далі буде.

Через деякий час прийшов Руберто і смикнув, як заведено, за поворозочку, Аррігуччо те почув, а що він прив'язав ту поворозочку наослаб, вона сковзнула з пальця, і Руберто зрозумів, що йому слід почекати; от стоїть він, жде. Аррігуччо схопився хутенько, взяв зброю й побіг до дверей, щоб подивитись, хто там є і дати йому доброго одкоша, а що купець був здоровий і дужий, він одчинив двері не так тихо, як одчиняла жінка, і Руберто, здогадавшись, що замість господині його стрічає господар, кинувся навтіки, а Аррігуччо за ним. Той тікає, а той усе женеться, не одстає; тоді Руберто, що теж не ходив без зброї, добув шпагу з піхов і став до бою: один нападав, а другий оборонявся.

Монна Сізмонда прокинулась у ту мить, як Аррігуччо одмикав двері; побачивши, що поворозку з пальця обрізано, вона зразу догадалась, що хитрощі її на яв вийшли. Схопилась вона з ліжка і, зміркувавши, чим їй се загрожує, покликала мерщій служницю, котра знала про панині любощі, і впрохала її лягти замісто себе в постіль і не одкриватись, хто вона така, хоч як її, може, битиме Аррігуччо; за се вона, мовляв, таку нагороду дістане, що не пожалкує. Тоді пані погасила світло, що в кімнаті горіло, а сама сховалася у світлиці й стала ждати, що буде далі.

Як завелися битись Руберто з Аррігуччом, усі сусіди, що на тій вулиці жили, повставали і почали їх лаяти; тоді Аррігуччо, боячися, щоб його не впізнали, одчепився од юнака, так нічого йому й не зробивши і навіть не довідавшись, що то за один, і подався додому, сердитий як ніж.