Декамерон - Сторінка 94

Чого ж ти не кличеш, щоб він порятував тебе? Кому се більше й пристало, як не йому? Ти йому належиш, то нехай же він тебе шанує й рятує. Поклич його, необачна, та й подивися, чи твоя любов до нього і ваші великі розуми, складені докупи, порятують тебе од мого недоумства; адже ти питала в нього, глузуючи з мене, що, на його думку, більше: чи моя дурість, чи твоя до нього любов? І не накидайся мені з тим, чого я вже не хочу; я знаю, що якби я тепер того забажав, то ти б не могла мені одмовити. Бережи свої ночі для того любчика, якщо тобі вдасться вихопитися звідси з душею: нехай то будуть твої і його ночі, а з мене буде досить тієї одної, коли ви вдвох глузували з мене. Тепер ти хитромовне хвалиш мене, лестками підходиш, узиваєш мене благородним і мудрим чоловіком і хочеш непомітно того добитись, щоб я з великодушності своєї не довершив кари за твою злорадність; але твої облесні речі не отуманять голови моєї, як колись твої підступні обіцянки; я себе добре знаю. Як учився я в Парижі, то за всі ті роки не спізнав себе так, як за ту одну ніч, що ти мені влаштувала; спасибі ж тобі за науку! Якби я справді був великодушним, то не того ти десятка, що заслуговує великодушності: кінцем покути й покари для таких диких звірюк, як ти, може бути тільки смерть; а для людей було б і сього доволі. Хоч я і не орел, та й ти ж не голубка, а отруйна гадюка, і я буду переслідувати тебе люто і нещадно, як свого одвічного ворога. Власне кажучи, те, що я з тобою роблю, слід назвати не помстою, а карою, бо помста повинна перевершити злочин, а кара з ним не зрівняється; якби я захотів одомстити тобі за те, що ти мені накоїла, то на се не стало б і твого життя, та що твого — і життя сотень таких, як ти! Я убив би всього-навсього підлу, нікчемну й ледачу бабу. Чим ти, справді, в біса краща (лишімо на боці твоє сяке-таке личко, яке за кілька років змарніє і зів'яне), — чим ти краща од першої-ліпшої убогої наймички? А через тебе мало не помер благородний чоловік (ти сама мене так допіру назвала), який, живучи на світі, в один день може дати людству користі більше, ніж сто тисяч таких істот, як ти, за всі віки! Отсе ж я й вирішив дати тобі пам'яткового, щоб знала, як знущатися з мудрого, як глумитися з ученого; як живою зостанешся, то й десятому тої дурниці закажеш! Якщо тобі так дуже хочеться додолу дістатись, то чому б тобі не кинутися сторч головою? Скрутиш собі в'язи, дасть Бог, то й тобі полегшає, бо ти, кажеш, таку муку терпиш, і мені на душі веселіше стане. Більше не хочу з тобою й говорити: я зумів загнати тебе на вишку, зумій же тепер із неї злізти, бо ти ж була така розумна, коли з мене сміялась?

Поки бакаляр виголошував свою рацію, бідна вдова плакала без угаву, а день не стояв, сонце підбивалось чимраз вище. Як він замовк, вона так почала говорити:

— О жорстокий, немилосердний чоловіче! Як тобі вже так допекла та проклята ніч, як я вже, по-твоєму, така велика грішниця, що ти не хочеш ізглянутися на красу мою молоду, на сльози мої гіркі, на благання мої покірні, то нехай твою непохитну суворість хоч те пом'якшить, що я довірилась тобі, одкривши всі свої таємниці, і дала таким чином змогу одплатити за мій переступ, бо, якби я тобі не призналася, ти не знайшов би іншого способу задовольнити свою жадобу помсти. Перестань же гніватись і даруй мені на сей раз; як ти мене простиш і допоможеш зійти додолу, я покину назавжди свого невірного коханця і матиму тебе одного за пана мого любого й володаря, хоч ти й гудиш красу мою, кажучи, що вона маловартна й недовговічна. Яка вже вона не є, моя жіноча врода, а тим ціну має, що дає радість, розкіш і втіху юнакам, а ти ж і сам ще не старий. Хоч як жорстоко ти поводишся зо мною, я не можу повірити, щоб тобі було приємно, якби я кинулась на одчай душі з сієї вишки й померла ганебною смертю перед твоїми очима, яким колись я так подобалась (якщо ти й тоді не був таким брехуном, яким тепер став). Пожалій же мене, пробі, будь милосердним — сонце починає дуже припікати; вночі я на холоді потерпала, а тепер спека он як дошкуляє.

Бакаляр, якому любо було вести таку розмову, одказав їй:

— Мадонно, ти довірилась мені, як на те пішло, не того, що мене любила, а того, що хотіла вернути любов іншого, і се лише побільшує твою вину; даремно ти думаєш, ніби се була для мене єдина можливість помститися. Я мав принаймні тисячу інших способів: удаючи, ніби я тебе люблю, я понаставляв коло ніг твоїх безліч силець; якби сього не сталось, ти неминуче потрапила б через малу часину в якусь іншу пастку, і кожна з них завдала б тобі ще більшого болю й сорому; а сей спосіб я вибрав не для того, щоб тобі пільгу дати, а щоб самому краще досміятися. Та якби навіть жодна із моїх пасток не подіяла, в мене було ще в запасі перо; я б такого про тебе понаписував, що, якби ти про те дізналась (а ти б таки напевне дізналась), то прокляла б ту годину, коли на світ народилась. Перо має таку велику силу, яка й не снилась тим, що на собі її не зазнали. Клянуся Богом святим (хай пошле він моїй помсті такий самий щасливий кінець, як початок!), я таке про тебе написав би, що ти не тільки людей, а й сама себе соромилась би і, щоб не бачити тієї осоруги, сама собі очі повидирала б. Не дорікай же морю, що вода в нім із малої річечки прибула. До твого кохання, до того, щоб ти моєю стала, як я вже сказав, мені байдуже. Чия була, того й будь, коли зможеш; я колись його ненавидів, а тепер люблю, що він тобі таке зробив. О, ви ласі до молоденьких, любите їх і прагнете їхньої любові, бо в них лиця рум'яніші і вуса чорніші, бо вони гарно коло вас тупцюють, весело з вами танцюють і гарцюють. А хто трохи старший, той усе те вміє робити несогірше, а дечого ще й молодших навчить. Ви гадаєте, що як молодший, то вже й краще верхи їздить, більше миль уночі одмахає. Ну що ж, то правда, що вони хвацько чухрають вовну, та хто трохи старший і має більше досвіду, той краще знає, де блохи водяться. Ліпше менше, аби смачніше. Прудка їзда стомлює і надломлює, хоч би й молодого; а тихшим ходом хоч і пізніше додому доїдеш, зате певніше. О, тварюки несмисленні! Вам і не в догад, скільки тої скверни криється за мізерною вродою! Молоді одною не вдоволяються, котру набачать — та вже і їхня, так воно, думають, і годиться, — тим любов у них хистка, ти се на самій собі досвідчила. Вони гадають, що кожна їх повинна бавити й пестити, і все, знай, чваняться, що ота й ота моя була; через те вже не одна воліла з ченцями лигатися, бо ті хоч мовчать про свої любощі. Хоч ти й кажеш, що про твоє кохання ніхто не знає, окрім твоєї служниці та мене, не так воно єсть, і даремне ти в сю вигадку віриш (а може, й не віриш?): на його вулиці й на твоїй тільки й мови, що про ваші зальоти; то вже інша річ, що поговори іноді в останню чергу до тих доходять, хто є їх предметом. Не кажу вже про те, що молодші вас грабують, а старші, навпаки, вам усяку всячину дарують. Ну що ж, як ти не зуміла зробити слушного вибору, то любися й далі з тим, кому оддалась, а мене, котрим ти згордувала, облиш іншій, бо я знайшов собі любку, багато кращу за тебе, і таку, що добре мене розуміє. А щоб ти, з сього світу на той переселяючись, повірила своїм очам більше, ніж моїм речам, стрибай мерщій униз, і душа твоя, вже тепер дияволові запродана, побачить, засмутяться чи не засмутяться мої очі на вид твого карколомного падіння. Та я певен, що ти мене такою штукою не порадуєш, і ось що тобі скажу: коли сонце починає тебе жаром діймати, згадай той холод, якого я через тебе натерпівся, змішай той холод із жаром, і тобі буде до міри тепло.

Нещасна пані, побачивши з бакалярових слів, до якої жорстокої мети він прямує, заплакала знову й сказала:

— Коли ніщо не може спонукати тебе до милосердя, то заклинаю тебе іменем тієї, котра, як ти кажеш, за мене розумніша й покохала тебе, — прости мені заради неї, принеси мені одяг, щоб я могла вбратись, і допоможи мені злізти додолу.

Бакаляр засміявся і, побачивши, що вже пішла десята година, одповів їй:

— Ну, як ти вже благаєш мене іменем такої достойної дами, я не можу тобі одмовити. Скажи, де твоя одежа, я сходжу по неї і допоможу тобі злізти з вишки.

Повіривши його словам, пані трохи заспокоїлась і сказала йому, в якому місці склала одежу. Бакаляр вийшов із башти, велів слузі своєму чатувати поблизу й нікого до тієї вишки не підпускати, поки він не вернеться, а сам пішов до свого приятеля, попоїв усмак та й ліг собі спати, — мав на те час.

Удова ж, залишившися на башті, хоч і потішилась трохи дурною надією, та все-таки була невесела; сіла, прихилившись до стіни, де було трошки затінку, і стала чекати, думаючи гіркі свої думи. З однієї гадки до другої переходячи, то сподіваючись на прихід Ріньєрі, то зневірюючись у ньому, стомлена горем і безсонною ніччю, вона задрімала. Сонце, стоячи на полуденному прузі, пряжило немилосердно: його палюче проміння спадало прямовисно на її тендітне, пещене тіло, на її простоволосу голову з такою силою, що спекло на ній усю шкіру до розтріску; од того нестерпного сквару вона пробудилась, хоч була вже твердо заснула. Почувши, як її смалить, вона поворушилась, і їй здалось, що вся шкіра на ній тріскається і лускається, мов спалений пергамен, коли його потягнути. А голова так боліла, що туж-туж, здавалось, на частини розломиться — та воно й не диво. Баштовий поміст розпікся, мов черінь у печі, — ні ногою стати, ні рукою торкнутись; бідна вдова, плачучи, перескакувала з каменя на камінь. Як на те, вітру не було ані сліду, і туди назліталася сила силенна мух та ґедзів: вони сідали їй на порепане тіло і тнули, мов гострими голками шпигали, хоч як вона їх обганяла, розмахуючи руками та проклинаючи без угаву сама себе, свого коханця й бакаляра. Отак мордована й катована сонячним скваром, мухами та ґедзями, змучена голодом і надто згагою, засмучена тисячними думками, підвелась вона й стала роздивлятись, чи не побачить де кого, чи не почує поблизу душі живої, наважившись будь-що-будь покликати когось і попросити рятунку. Але й тут доля була до неї неприхильна: селяни пішли всі з поля через тую спеку і там нікого не було, всі молотили жито в себе коло хат; вона чула тільки, як сюрчали цикади та як дзюрчали хвилі в річці, ще дужче її спрагу розтроюджуючи; бачила тут і там гаї, — холодки й хати, що мучили її, манячи до себе.

Що можна ще сказати про безталанницю? Згори сонце, знизу розпечений камінь, з усіх боків кусючі мухи й ґедзі такого дали їй гарту, що те білеє тіло, яке недавно темряву ночі розсвічувало, стало червоним, як у спеченого рака, і заюшеним кров'ю, що бридко й глянути, не то що.

Отак каралась вона на тій вишці без жодної ради й надії, нічого, окрім смерті, не сподіваючись.