Демон (переклад О. Грязнова) - Сторінка 3

Надмірних забаганок
Зречися щиро, зокрема!
Невже ні клятв, ні обіцянок,
Що непорушні, більш нема?..

Д е м о н
Клянусь я першим днем творіння,
Клянусь його останнім днем,
Ганьбою зради і падіння,
Святої істини вогнем.
Клянусь нечуваністю муки,
З якою я не розминусь,
Оцим побаченням клянусь,
Невідворотністю розлуки.
Клянуся долею братів,-
Підвладних духів безтілесних,-
Мечами ангелів небесних,
Моїх постійних ворогів.
Клянуся небом і тобою,
Твоїм життям передусім,
Твоєю першою сльозою,
Останнім поглядом твоїм,
Незлобних вуст твоїх зітханням,
Котрих і в думці не торкнусь,
Клянусь блаженством і стражданням,
Любов'ю першою клянусь:
Я зрікся помсти і гордині,
Я зрікся Господа гнівить;
Отрута лестощів віднині

Людину вже не спокусить;
Я хочу з небом помиритись,
Любити хочу, і молитись,
І щиро вірити добру.
Слізьми розкаяння зітру
З чола клеймо й смертельну втому,
Що в нього врізали літа,
А світ в невіданні святому
Нехай без мене відцвіта!
О! вір мені: лиш я донині
Тебе насправді оцінив
І владу, мов біля святині,
Я біля ніг твоїх зложив.
Твого кохання жду, як дару,
І вічність дам тобі за мить;
В любові й злобі знай, Тамаро,
Мене не можна зупинить.
Тебе я, вільний син ефіру,
Візьму в надзоряні краї.
Прийми слова мої на віру
І сумніви відкинь свої!
Без співчуття, байдуже й бридко
Звідтіль на землю глянеш ти,
Де щастя справжнього не видко,
Ні розуміння красоти,
Де тільки злочини та страти,
Де підлість шириться без меж;
Де не навчилися кохати,
Але й ненавидіти теж.
Чи знаєш ти, яка нікчемна
І що то є — людська любов?
Кипіння крові, пристрасть темна,-
Та дні біжать, холоне кров!
Хто здатний стерпіти розлуку,
Спокусу свіжої краси?
Або нудьги щоденну муку?
Або самотності часи?
Ні, не тобі велінням долі
Було призначено, повір,
Терпіти й гаснути в неволі
Ревнивця грубого, як звір,
Поміж страхів, надій безплідних,
Потрапивши в життєвий вир
Без вірних друзів і без рідних.
Та не для тебе й монастир!

Між молитов, що ллються сласно,
І монастирської пітьми
Ти не зів'янеш передчасно,
Забута богом і людьми.
О ні! Твій жереб — шлях вигнання,
Хоч не твоя у тім вина.
Тебе інакші ждуть страждання,
Захоплень інших глибина;
Облиш наївні сподівання
І світ в безцільній боротьбі;
Безодню гордого пізнання
Взамін відкрию я тобі.
Службових духів натовп цілий
До ніг твоїх я приведу;
Прислужниць дивних рій умілий
Тобі, красуне, я знайду;
Із зірки східної зухвало
Вінець для тебе я зірву;
Росою перлів покривало
Тобі усиплю, як траву;
Вечірнім променем багряним
Твій стан, як стрічкою, ув'ю
І ароматом незрівняним
Навкруг повітря напою;
Найкращим співом зачарую,
Твій слух леліяти почну;
Палаци пишні побудую
Із бірюзи і бурштину;
Занурюсь у морські глибини,
Злечу у небо осяйне.
Все недосяжне для людини
Тобі я дам. Люби мене!

11
І він гарячими вустами
До милих вуст її припав.
Спокуси повними словами
Її благання заглушав.
Могутнім поглядом у очі
Дивився він крізь морок ночі.
Її в обіймах він стискав
Невідворотньо, як удав.
На жаль, злий дух торжествував!
Пекельний жар його цілунку
Миттєво в кров її проник.

Нестерпний і жахливий крик —
Остання просьба порятунку —
Нічне порушила мовчання.
Докір і біль звучали там,
І безнадія, і прощання —
Прощання з молодим життям.

12
Закутавшись в діряву рясу,
Якраз тоді вздовж стін блукав
Церковний сторож. Час від часу
В чавунну дошку калатав.
Та біля келії Тамари
Він припинив нічний обхід,
І надокучливі удари
Облишив тимчасово дід.
У вухах ще дзвеніло лунко,
Та все ж таки почув старик
Солодкі звуки поцілунку,
А вслід за тим короткий крик.
І грішні сумніви закрались
В самотню душу старика...
Та звуки тут же обірвались,
Хіба що в темряві шептались
Високий берег і ріка,
І вітру тихого зітхання
Будило сонні нарікання
У буйних травах моріжка.
Канон угодника святого
Він поспішає прочитать,
Щоб спокушання духа злого
Мерщій від себе відігнать.
Хреста тремтячою рукою
Кладе і, подолавши страх,
Він знову мовчки під стіною
Продовжує звичайний шлях.
. . . . . . . . . . . . .

13
Немов дитя, що знемогло,
Вона в труні своїй лежала.
Було білішим покривала
Її розгладжене чоло.
Зімкнулись вії наостанку...
Та хто б, о небо! не сказав,

Що зір під ними лиш дрімав
І, дивний, сторожко чекав
Чи поцілунку, чи світанку?
Але даремно промінь дня
Блукав обличчям, і рідня
Старого, сивого Гудала
Їх надаремно цілувала.
Ні! Смерті наглої печать
Ніщо не зможе вже зірвать!

14
Коли ще їй судилось жити,
Таким багатим був навряд
Тамари юної наряд.
Ущелин рідних пишні квіти,
Гіркий прикрасивши обряд,
Над нею ллють свій аромат,
І долю ділячи із нею,
Немов прощаються з землею!
Ніщо для люблячих сердець
Не натякало на кінець
В обіймах пристрасних, гарячих;
Скоріше кожне серце стис
Той спокій незворушних рис,
Немов у статуях незрячих,-
Краса, позбавлена ума,
Холодна, ніби смерть сама.
Лиш дивна посмішка завмерла
Назавжди на її вустах;
І навіть смерть її не стерла,
Не погасив ні біль, ні страх.
Була у ній гірка зневага
До швидкоплинного життя,
І безоглядність, і відвага,
Лиш непомітно каяття.
Даремний відблиск днів минулих,
Вона тривожила людей
Сильніше змолоду заснулих,
Навіки зімкнених очей.
Так в час вечірній, урочистий,
Коли за обрій променистий
Сховалась колісниця дня,
Рожевий відблиск зберігає
Хребтів засніжених броня
І зір до себе привертає.

Його із темряви долин
Усякий мандрівник помітить,
Та шлях нічий він не освітить
Із крижаних своїх вершин!..

15
Зібрались рідні і сусіди,
Щоб провести в останню путь
Княжну спочилу. Дітись ніде:
Її далеко повезуть.
Гудал попереду колони
На білогривому коні
І сам весь білий. Аж три дні
Їм ще долати перепони
До кладовища, де віки
Лежать їх родичів кістки.
Один із прадідів Гудала,
Що проливав невинних кров,
Коли хвороба прикувала
І час розкаяння прийшов,
Гріхи спокутуючи слізно,
Церквицю звести обіцяв
У горах поміж сніжних глав,
Де хуртовина виє грізно,
Куди лиш беркут залітав.
І скоро на краю вершини
Вже височів самотній храм,
І кості лютої людини
Знов упокоїлися там.
Отак родинне кладовище
Жорстокий предок заснував,
Що в простоті своїй вважав
Немов звідтіль до Бога ближче,
Немов у висях крижаних
Останній сон не оскверниться...
Даремно! мертвим не присниться
Ні сум, ні радість днів земних...

16
Тим часом в синяві зеніту
Один із ангелів святих
Летів на крилах золотих
І душу грішну ніс від світу
В обіймах праведних своїх.

Її несмілі сподівання
Словами віри воскрешав
І слід проступку і страждання
Сльозами з неї він змивав.
Звучала вже осанна Богу,
Там рай... Аж тут, мов чорна мла,
Перетинаючи дорогу,
Злетів з безодні демон зла;
Немов би вихором зірвало,
Або примчала течія...
І каже Ангелу зухвало:
"Віддай її! Вона моя!"
Згадавши помилку фатальну,
Тамари грішної душа
Молитись щиро поспіша.
У цю хвилину вирішальну
Знов перед нею він стояв,
Та, Боже! — хто б його впізнав?
Якою злобою горіли
У нього очі, що молили
Ще так недавно про любов,
І віяв холодом могили
Його розхристаний покров.
"Зійди з дороги, окаянний! —
Посланець неба відповів —
Занадто рано ти радів:
Для неї божий суд наспів
І вирок виніс він бажаний!
Минули дні випробувань;
З кінцем земних поневірянь
Кайдани зла із неї спали.
Ми вже давно її чекали!
Її душа була із тих,
Чиє життя — лиш мить єднання
Невідворотнього страждання
І чистих, недосяжних втіх.
Творець із вранішнього квіту
Зіткав співучі струни їх;
Вони не створені для світу,
І світ творився не для них!
Ціну високу заплатила
Вона за сумніви свої...
Вона страждала і любила —
З любов'ю прийме Бог її!"

І на спокусника він глянув
З суворим осудом в очах
І в сяйві райському розтанув
З душею грішною в руках.
А Демон в темряві мерзотній
Прокляв безумний намір свій,
І знов лишився він, самотній,
В пустелі всесвіту дрімотній
Без співчуття і без надій!..
* * *
На кам'яному схилі гір
До Койшаурської долини
Стоять і досі з давніх пір
Зубці старезної руїни.
Про них існує цілий рій
Легенд місцевих, жахів повний.
Як привид, пам'ятник безмовний,
Печальний свідок тих подій,
Поміж деревами чорніє.
Внизу розсипався аул,
Земля цвіте і зеленіє;
І голосів далекий гул
Ледь долітає. Каравани
Ідуть долиною. Стрімка,
Бурхлива й спінена ріка
Кудись несеться крізь тумани.
Природа щедрою рукою
Промінням сонця і весною
Уквітчує своїх гостей
Із безтурботністю дітей.

Та мертвий замок. Пустка дика,
Забувши сміх і звук пісень,
Під сонцем півдня, мов каліка,
Дрімає мирно цілий день.
Чекають місячного сходу
Його невидимі жильці.
Тоді, святкуючи свободу,
Дзижчать, біжать в усі кінці.
Павук-самітник без упину
Свою сплітає павутину.
Зелених ящірок сім'я
По даху весело гасає

І насторожена змія
З щілини тихо виповзає
На плити ганку. То зів'є
Тугими кільцями своє
Холодне тіло, то розправить
І ляже, мов тонкий клинок,
Що в битвах відслужив свій строк
І вже нікого не прославить!..
Даремні пошуки слідів
Минулих літ: рука віків
Старанно, довго їх стирала.
Не знайдеш згадку хоч яку
Ні про невтішного Гудала,
Ані про страдницю-дочку...

Та церква на крутій вершині,
Де в землю кості їх лягли,
І де кружляють лиш орли,
Стоїть між хмарами і нині.
Над нею божа благодать!
Її ворота височать
На непорушному граніті,
А схили, мов плащем укриті,
Снігами вічними горять.
Бурульок крижаних каскади
З уступів, ніби водоспади,
Морозом скуті на льоту,
Звисають грізно в пустоту.
Дозором віхола кружляє
Вздовж стін облуплених, старих,
То пісню довгу починає,
То ніби кличе вартових.
Діставши вісті, чи видіння
Про дивний храм у вишині,
З усіх сторін хмарки одні
Туди спішать на поклоніння,
Бо вже ніхто не тратить сил
Хоч на відвідання могил.
Їх від чужого посягання
Надійно гори стережуть,
І людства вічні нарікання
Їх вічний сон не перервуть.

* * *

Переклад Грязнова Олександра Андрійовича