Деревний розбишака - Сторінка 2

- Всеволод Сисоєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Усов, не здогадуючись про грабіж, не квапився провідати свою здобич, залишену в лісі. А куниці до того знахабніли, що бенкетували вже не тільки вночі, а й удень. Пожвавлення в лісі кинулось у вічі беркуту, що кружляв у небі. Він знизився і в мить, коли Менгуза вилазила з-під гілля, яке вкривало ведмедя, каменем упав на неї.

Звичайно беркут хапає свою жертву однією лапою за голову і, стискаючи її щелепи, не дає себе кусати. Але тут чи то він не розрахував, чи Менгуза встигла вивернутися, але перша хватка припала не по місцю. І хоча беркут, стиснувши спину куниці кігтями, став швидко дзьобати її по голові, Менгуза приловчилася й увіп'ялася своїми гострими зубами у беркутове плече. Зрозумівши, що куницю йому не подужати, птах хотів злетіти в небо. Розкривши свої метрові крила, він махнув ними, але злетіти не міг — праве крило не слухалось. А Менгуза дедалі глибше й глибше вгризалася в незахищений пташиний бік, з якого струменіла кров. Беркут рвав дзьобом шкуру куниці, судомно стискав її лапами, але подужати ворога не міг. Він знекровлювався і задихався. Тим часом Менгуза дісталася до його шиї. Хруснули хребці — й похилилася гордовита беркутова голова. Потім куниця перекусила сухожилля на лапах переможеного ворога і, вислизнувши з його розчепірених пазурів, повільно почвалала до свого гнізда. Молодим куницям, які прийшли вночі на місце битви, м'ясо беркута здалося смачнішим за мерзлу ведмежатину, і до райку від царя птахів залишилася купа розкиданого на снігу пір'я.

Закінчувався зимовий мисливський сезон. Усов утратив будь-яку надію застрелити або впіймати Менгузу. Але одного разу він побачив її на дереві.

Трапилося якось куниці полювати вдень. Не спромігшись схопити на землі білку, Менгуза погналася за нею по деревах. Як птахи, летіли звірі по гілках, перестрибуючи з дерева на дерево. Іноді вони зістрибували на землю і мчали між дерев, кружляли довкола вивертнів. Коли білка бігла по землі або товстих гілках, Менгуза доганяла її і мало не хапала за спину. Тоді білка плигала на тонкі гілки, які згиналися під вагою куниці, але витримували її легке тільце, і втікала від страшного переслідувача.

У запалі погоні Менгуза кілька разів зривалася з молодих дерев, падала без шкоди для себе на землю і знову наздоганяла свою жертву. Бачачи, що в кедрачі їй від куниці не втекти, білка попрямувала в молодий вільшаник, що ріс на берегах заболоченого струмка. На голому вітті її було добре видно, але гнатися за нею по тонких, вкритих слизькою корою гілочках Менгузі стало важко. Перестрибуючи на віддалену вільху, Менгуза не втрималася на зледенілому стовбурі й ковзнула униз, чіпляючись пазурами за кору. Одна з гілок вільхи, химерно вигнувшись, перетворилася на підступну розсоху. В неї і потрапила шия куниці. Марно силкувалася вона вивільнити голову. Відігнути ж гілку, яка защемила їй шию, їй забракло розуму. Роздерши кору і вкрай знесилівши, Менгуза затихла, витяглася уздовж стовбура і згодом задубіла, неначе кимось повішена за свої злодійські діла.

Довго дивився Усов на куницю, хотів було у неї стрелити, але розгледів шапку снігу на її голові й зрозумів, що тварина мертва. Діставши сокиру, він зрубав гілку вільхи, поклав задубілу Менгузу в торбу і попрямував до своєї лісової хижки. "І звірина часом потрапляє у лихі халепи",— думав мисливець, йдучи сутінковим лісом.