Дикий собака Динго - Сторінка 17

Йому наступали на пальці. Але все-таки хлопчик зібрав Танині книжки і, вхопивши Танину доху, намагався видерти її з-під ніг.

Та це не легко було зробити. Наступивши на неї важкими валянками і не рухаючись з місця, на ній стояв гладкий хлопчик, якого Таня називала бестією. Він кричав на Колю:

— Я це можу повторити тисячу разів! Так, можу повторити: треба вигнати твою Таню геть із загону.

А Коля у теплій шапці — він ще не встиг її зняти, — звівши бліде обличчя, мовчки дивився гладкому хлопчикові в очі, і від гніву в нього перехопило подих.

Він тихо вимовив:

— Ну, скажи ще щось про неї, і я не подивлюся, що ти такий гладкий, я скручу тебе, як цуценя, і викину на вулицю!

— Це ти мене скрутиш? — голосно зареготав хлопець. — Та ти мене й з місця не зрушиш?

Коля схопив його за руки, але, ослаблий після хвороби, не міг навіть похитнути.

А тим часом гладкий хлопчик уже звів над Колею руку, готовий дати йому стусана.

Тоді Філько, ні про що більше не думаючи, розпрямив долоню, дуже тверду від звички хапатися за дерева, і ребром вдарив гладкого хлопчика під коліна так сильно, що той сторч полетів на підлогу, так і не вдаривши Колю.

Філько швидко вихопив доху, обережно обтрусив з неї пил і повісив на гачок. Отак, зробивши одразу дві справи, він негайно взявся за третю. Підійшов до приголомшеного гладкого хлопчика і, піднявши його за плечі, обережно поставив на ноги.

Потім посварився на нього хворим пальцем, на якому теліпалася вже зовсім брудна пов'язка.

— Ти у нас в місті і в школі ще зовсім чужий, — сказав Філько, — і я тебе дуже прошу: будь хоч раз людиною. І ти будеш нею, даю тобі слово честі!

Він сказав це саме вчасно, бо цієї ж хвилини помітив Аристарха Аристарховича Аристархова. Руки у нього були цього разу опущені і не займали багато місця, бо рядом з одного боку стояв Костя-вожатий, людина ще зовсім молода, а з другого — директор, старий і добрий чоловік.

— Зараз же відшукайте Тетяну Сабанєєву і покличте її до мене, — сказав Аристарх Аристархович.

У голосі вчителя не було жодного лагідного звуку.

Гладкий хлопчик і Філько перезирнулися. Потім обидва глянули на Колю і низько вклонилися Аристарху Аристарховичу Аристархову.

Ім уже не хотілося ні битися, ні сваритись.

Де ж ми її знайдемо? — сказали обидва. — Ми її ніде не бачили. Як же ми покличемо її до вас, Аристархе Аристарховичу?

Сказавши так, вони трохи відступили і, обнявшись, пішли коридором, неголосно наспівуючи відому всім пісеньку:

Громадо, громадо, єдина сім'я!.. Гренадо, Гренадо, Гренадо моя!..

XVIII

Увесь ранок вони співали цю пісеньку, а Таня все не приходила в клас. Коли ж вона не прийшла на уроки і в останню годину, хлопці замовкли. Сиділи тихо, як і всі інші, але пальці не тримали пера, мозок нічого не запам'ятовував.

Такою ж тихою і неуважною була й Олександра Іванівна. Вчителька всім подобалася своєю красою й веселістю, але тепер вона хвилювалась, і зірочка у неї на грудях сяяла ніби не так яскраво, як досі.

Де ж вона, куди могла піти? Ось уже останній урок, а Тані немає ні тут, ні вдома. Невже ми не знайдемо її, діти? — питала Олександра Іванівна. — Є ж у неї друзі! Чи їх нема — виходить, так?

Дивний вигляд має спустіла після занять школа. Гомін вщухає, мов дощ, який раптово пролився над лісом. Під вагою краплин ще крутиться на осиці листя, а серед ялин уже блукає мовчання.

Тихо і в школі. Тільки інколи, ніби остання краплина, що впала з гілки на корінь, десь у кінці коридора продзвенить дитячий голос або, наче вітер по каменю, промчать по цементних плитках чиїсь швидкі ноги.

А сьогодні довго лунали кроки! Діти блукали коридором і в кінці його і на початку. Вони виходили на подвір'я, обходили навколо вартового, якого Таня майстерно 1 виліпила із снігу. Вологий вітер проїв його плечі, на шоломі висіли бурульки, а все-таки він дивився далеко, він і досі бачив суворе море.

— Може, вона знову пішла на річку, — сказав Коля Фількові.

"А може, вона знову стоїть сама в гайку і плаче", — подумав Філько.

Вони розійшлися біля воріт.

Коля прибіг на ковзанку. Він спустився до барж, пройшов стежкою, котру засипав сніг, ступив на край чистої криги. Важко було впізнати річку тепер. І поблизу, і вдалині спокійно лежав сніг. Холонули і блищали гори. Навколо ковзанки не гойдалися гірлянди з ялинових лап. Вони впали, їх поховали замети, мов сипучі піски.

Коля кілька разів гукнув Таню. Але річка навколо тільки засліплювала його і мовчала.

А зовсім на іншому кінці міста — в гайку — кликав Таню Філько. Він стояв на узліссі в кущах, як стояв уже одного разу. Тоді падав перший сніг, такий легкий, щог здавалося, його разом з гайком можна було винести на долоні. А тепер під вагою снігу зігнулися віти старих ялин, вгрузли у нього по груди молоді берези. Але Філько все-таки гукав. І коли б хоч луна відповіла на його благання і крики, він би ліг під кущі і заплакав — дарма що був сам.

Проте ніхто не відповідав. І Філько пішов назад, грузнучи в глибокому снігу.

З Колею вони знову зустрілися біля воріт. Потім залізли у роздягальню, в найдальший куток, і тут у тривозі подивилися один одному в очі.

— Що тепер робити? — спитав Філько.

І раптом почули тихий плач. Плакав хтось у темряві біля стіни, де сторож складав дрова для груби.

— Таня! — крикнули вони обидва.

Але це плакала Женя, втиснувшись між стіною і грубою, її обличчя не було видно.

Філько взяв дівчинку за плечі і повернув до себе.

— Ти нікуди не ходила? — спитав він.

— Ні,— відповіла Женя.

— Так чого ж ти плачеш?

— А може… — сказала схлипуючи Женя, — може, вона вже вмерла.

Тоді Коля, який ні про що не питав і ні про що не говорив, пішов у куток і сів на підлогу, притиснувши голову до колін.

А тим часом нагорі в кімнаті, про яку всі забули і де звичайно зберігалося піонерське майно, спала Таня.

Прапорці та плакати на довгих древках з усіх боків оточували її. Портрети висіли похило, як птахи, от-от готові злетіти, барабани валялися на підвіконні, сурми блищали на цвяхах.

Піонерське майно! Світ звучних речей дивився на неї з кутків.

Як гірко було розлучатися з ким навіть у сні!

Навіть у сні, кажу я, бо милостивий сон помітив, як тяжко було Тані, прийшов до неї, і вона міцно заснула в тому кутку, де з самого ранку просиділа на товстому матраці, набитому тирсою.

Але й добрий сон не міг нічого вдіяти з її невсипущою уявою.

І снилися їй збори ланки.

Снилося Тані, немов у цій самій кімнаті, де вона спить, сидять її друзі — хто де: на барабанах, на табуретках, на дерев'яній кобилі, оббитій чорною клейонкою. їхні рухи грізні, обличчя суворі, і очі дивляться просто в Танине серце, але не досягають його. їхні погляди мигтять і ламаються, мов промінь, закритий раптово рукою.

Судіть її страшною помстою, — каже людина, яку Таня не знає.

Дивно вдягнена ця людина: до шинелі пришито пелеринку, на плечах блищить комір з куниці, а обличчя зовсім не видно: довге волосся закриває його з боків.

— Судіть її,— каже людина знову, — вона жорстока.

— Так, так, вона жорстока, — повторює за незнайомим Женя. — Це вона звеліла засмажити мою красиву рибку. А рибка була золота.

— Судіть її — вона заздрісна.

— Так, так, вона заздрісна, — повторює гладкий хлопчик. — Вона заздрить Колі, це ми всі бачили. Вона повезла його у буран, щоб зовсім занапастити.

Голос у Тані занімів, губи змертвіли, вона не може нічого сказати.

І людина в пелеринці підходить до неї ближчі, а Таня відступає до стіни. Вона з острахом упізнає в незнайомій людині Гоголя, портрет якого висить над дверима.

— Ох, я така нещасна! — ледве чутно шепоче Таня. — Хто захистить мене? Я нічого не знаю.

Вона переводить свій погляд трохи вище і бачить: світлі хмари, що пропливають в небі, зазирають нишком у вікно. Всі вони високі, всі одягнені в блискучі лати, і той блиск, падаючи на підлогу, дзюркотить і лелить, наче маленькі струмочки.

І всі вони прямують до Тані.

Дівчинка підбирає ноги і легко відривається од землі.

Вона летить, як літають у снах. Ніхто не може її наздогнати. Вже давно зникла кімната, далеко внизу лишилося любиме Танине дерево, що росте під вікном на подвір'ї. Як спритно вона обігнула його верхівку, не зачепивши жодного листочка!

Від стежки, якою Таня тепер іде, навкруги простягається широкий світ.

Вона піднімається на гору. Кущі лохини шумлять у неї під ногами. А стежка стає дедалі стрімкіша, вода й камінці дзвенять, падаючи вниз.

Перед Танею далеко по узгір'ю розкинувся ліс. Але що то за дивний ліс! Вона ніколи такого не бачила. Це не ліс, не дрібнолісся, які вона знає з дитинства. Низенькі дерева простягають над самісінькою землею свої гілки, вкриті білими квітами. В тихому повітрі кружляють пелюстки, ніжно рожевіючи на сонці.

— Що це? — питає захоплено Таня.

І чує відповідь:

— Це, Таню, квітують сади.

"А де ж ялиці? — хоче спитати Таня. — Я їх не бачу зовсім".

Але ліс зникає.

Дівчинка іде далі вже по рівній дорозі, де немає ні каміння, ні схилів, і зупиняється на межі житнього поля. Тіні знайомих орлів пливуть по ньому, і перед Таниними очима поле коливається вгору й униз, мов небо під час хитавиці. А жито шурхоче, й треться колосок об колосок.

— Як красиво! Що це? — питає, завмираючи, Таня.

І в рівному гомоні поля чує:

— Це дозрівають наші хліба.

— Ох, я люблю, я люблю, — нечутно шепоче Таня. — Чи все це сон? Усе сон! Ну звичайно, я сплю. Адже ми живемо так далеко.

Але сонце раптово темнішає. І Таня бачить, як над полем у клубах туману на неї мчить чорна хмара. Ніколи не бачені, тонкі, як волосинки, блискавки стрибають у шумливе жито, і Таня від жаху падає на коліна. Довгий грім прокочується небом від краю до краю.

Сон закінчився, але Таня не прокинулась, і грім усе ще гуркотів.

Перед дверима кімнати у коридорі стояло маленьке дівчатко. В нього на шиї висів барабан. Воно стукало і пильно дивилося, як плигають легенькі палички.

Воно тренувалося.

І на цей грім, на його відгомін, що розлігся в лункому коридорі, піднялися східцями спочатку Коля, за ним Філько й Женя, а потім важко ступав гладкий хлопчик. Костя-вожатий ішов поряд з Олександрою Іванівною, і голоси їхні були тихі — вони не будили луни під стелею.

А дівчатко все било в барабан.

Коля зупинився біля дверей і почекав, поки підійшли інші.

— Ось вільна кімната, — сказав він, — ми можемо тут провести збори ланки.

Він одчинив двері і зайшов тихо перший, не роздивляючись по сторонах.