Діти капітана Гранта - Сторінка 7

Анітрохи. Невимушеність, мила безпосередність незнайомого свідчила про те, що він схильний бачити в людях і речах тільки їхні хороші риси. Хоч ця людина ще не вимовила й слова, проте відчувалось — вона говірка й дуже неуважна, на взірець тих людей, що дивляться і не бачать, слухають і не чують.

На ньому був дорожний кашкет, міцні жовті черевики й шкіряні гетри, короткі оксамитові штани брунатного кольору й така сама куртка, що мала безліч кишень, напханих блокнотами, записниками, гаманами, течками й іншими речами, так само обтяжливими, як і непотрібними; через плече в нього висіла на ремінці підзорна труба.

Жвавість і метушливість незнайомого гостро контрастували з незворушним спокоєм майора. Він крутився навколо Мак-Наббса, розглядав його з усіх боків, запитував поглядом, а той начебто й не цікавився зовсім, відкіля узявся цей чужинець, куди він нагодився їхати і чому опинився на борту "Дункана".

Коли загадковий персонаж упевнився, що майорова байдужість зводить нанівець усі його спроби, він схопив свою трубу, розсунув її — вона стала завдовжки чотири фути — і застиг, розчепіривши ноги, — достоту отой стовп при дорозі, — навівши свій прилад туди, де вода й небо зливалися на виднокрузі. Через п'ять хвилин він опустив трубу й сперся на неї, наче на ціпок, але нараз вона склалася сама собою, і незнайомий, втративши раптом підпору, мало не простягся на палубі біля грот-щогли.

(21) Нікталопія — властивість деяких людей бачити в темряві краще, ніж при денному світлі. (Прим, автора.) [38]

Хтось інший на місці майора принаймні посміхнувся б, але він і оком не моргнув. Тоді незнайомий вирішив брати іншого способу.

— Стюарде! — вигукнув він з виразною іноземною вимовою. Прислухався. Ніхто не йшов.

— Стюарде! — гукнув він удруге, дужче.

Містер Олбінет саме проходив поблизу, прямуючи до камбуза, котрий містився під шканцями. Як же він здивувався, почувши, що його гукає якийсь довготелесий чоловік! "Відкіля він тут узявся? — подумав Олбінет. — Чи не приятель містера Гленарвана? Ні, це неможливо!"

Однак він зійшов нагору й наблизився до незнайомого.

— Ви — судновий стюард? — спитав його той.

— Так, сер, — відповів Олбінет, — але я не маю честі...

— Я пасажир каюти номер шість, — перебив його мову незнайомий.

— Каюти номер шість? — здивувався Олбінет.

— Саме так. Вас звуть?

— Олбінет.

— Гаразд, друже мій Олбінете, — мовив чужоземець з каюти номер шість, — то подбайте про сніданок і не гайтеся. Ось уже тридцять шість годин, як я не мав у роті ні ріски, тобто я проспав тридцять шість годин поспіль, що можна пробачити людині, котра одним духом, ніде не зупиняючись, примчала з Парижа до Глазго. Скажіть, будь ласка, коли тут снідають?

— О дев'ятій, — мимохіть відповів Олбінет. Незнайомому забажалось перевірити годинника, і на це пішло чимало часу, бо він натрапив на нього лише в дев'ятій кишені.

— Добре, — сказав він. — Але зараз немає ще й восьмої! От що, Олбінете, дайте мені поки що бісквітів і склянку шеррі, щоб я діждав сніданку, бо я падаю з виснаження.

Олбінет слухав, нічогісінько не добираючи, а незнайомий говорив і говорив, навдивовижу легко перестрибуючи від одного питання до другого.

— Ну, а де ж капітан? Досі не встав? — цокотав він. — А помічник капітана? Що він робить, теж іще спить? На щастя, погода чудова, вітер сприятливий, судно йде само собою...

В цю хвилину на сходах показався Джон Маиглс.

— Ось капітан, — сказав Олбінет.

— О! Я радий, вельми радий познайомитися з вами, капітане Бертоне! — вигукнув незнайомий. [39]

Джон Манглс аж остовпів із подиву, не тільки тому, що його назвали Вертоном, але тому, головне, що побачив на борту свого судна незнайомого.

А той провадив своє дедалі запальніше:

— Дозвольте мені потиснути вам руку. Я не зробив цього позавчора ввечері, бо в час одплиття негоже нікого турбувати. Але сьогодні, капітане, я справді щасливий познайомитися з вами.

Джон Манглс широко розплющеними очима дивився то на Олбінета, то на новоприбулого пасажира.

— Тепер, — вів далі той, — ми познайомились, дорогий капітане, тепер ми друзі. Скажіть мені насамперед, чи задоволені ви з "Шотландії"?

— Яку Шотландію ви маєте на увазі? — нарешті вимовив Джон Манглс.

— Певна річ, "Шотландію", на якій ми оце зараз пливемо. Чудове судно, його так мені хвалили за мореплавні якості й високу гідність його командира, славного капітана Бертона. Чи ви не родич відомого африканського мандрівника Бертона? Відважна людина! Коли це так, щиро вас вітаю!

— Сер, я не тільки не родич мандрівника Бертона, але я навіть не капітан Бертон, — відповів Джон Манглс.

— Он що! Виходить, я розмовляю з помічником капітана "Шотландії" містером Берднесом? — допитувався дивний пасажир.

— Містер Берднес? — повторив за ним Джон Манглс, що почав доходити істини. Але він ніяк не міг збагнути, ким має справу, з божевільним чи просто з легкодумом. Та тільки-но він хотів остаточно з'ясувати це питання, як на палубу зійшли лорд Гленарван з дружиною й Мері Грант.

Помітивши їх, незнайомий вигукнув:

— О! Пасажири! Пасажирки! Чудово! Сподіваюсь, містере Берднесе, ви мене познайомите...

Він рушив їм назустріч і, не дожидаючи посередництва Джона Манглса, невимушено заговорив:

— Місіс, — удався він до міс Грант, — міс... — повернувся він до леді Гелени. — Сер, — додав він, звертаючись до Гленарвана.

— Лорд Гленарван, — підказав Джон Манглс.

— Сер, — вів далі незнайомий, — пробачте мені, що я знайомлюсь сам, але на морі доводиться дещо нехтувати світськими звичаями. Сподіваюсь, ми швидко познайомимось, [40] і в товаристві дам плавання на "Шотландії" здасться нам приємним і коротким.

Гелена й Мері Грант не знайшли у відповідь жодного слова. Вони не могли зрозуміти, як ця зайшла людина опинилася на палубі "Дункана".

— Сер, — мовив Гленарван, — з ким я маю честь говорити?

— Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Бомбея, Дармштадта, Лейпцига, Лондона, Петербурга, Відня, Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного й етнографічного інституту Східної Індії; коротко кажучи — людина, котра двадцять років досліджувала географію як кабінетний вчений, а тепер воліє сама пізнати суть цієї науки й прямує до Індії, аби на власні очі побачити те, про що згадують в свою працях великі мандрівники.

Розділ VII ВІДКІЛЯ ПРИБУВ І КУДИ ЇХАВ ЖАК ПАГАНЕЛЬ

Секретар Географічного товариства, напевно, був приємний чоловік, бо все це він сказав дуже мило. А втім, Гленарван чудово знав тепер, з ким має справу: ім'я й заслуги Жака Паганеля були добре відомі. Його повідомлення про найновіші відкриття, праці з географії, друковані в наукових записках товариства, його листування мало не з усім світом — все це робило Паганеля видатним ученим Франції. Тому Гленарван щиро потиснув руку своєму несподіваному гостеві.

— Тепер, коли ми познайомились, — сказав він, — чи не будете ви так ласкаві, пане Паганелю, відповісти на одне запитання?

— Хоч на двадцять, сер, — одказав Паганель. — Розмова з вами — завжди для мене втіха.

— Ви прибули на це судно позавчора ввечері?

— Так, сер, позавчора ввечері, о восьмій годині. З поїзда я вскочив у кеб, а з кеба попрямував до "Шотландії", де замовив собі ще з Парижа каюту номер шість. Ніч була темна. На судні я нікого не помітив. Я дуже втомився по тридцяти годинній подорожі. Знаючи, що найкращий засіб уникнути морської хвороби — негайно вкластися на койку і не вставати в перші дні плавання, я так і зробив і, запевняю вас, найсумліннішим чином проспав тридцять шість годин! [41]

Так слухачі Жака Паганеля дізналися, в який спосіб він опинився на борту яхти. Мандрівник-француз помилково сів на "Дункан" саме тоді, коли вся його команда була на церковній відправі в Сен-Мунго. Отже, все з'ясувалось. Але що скаже вчений-географ, коли дізнається про назву й маршрут судна, на якому він оце зараз пливе?

— Ви обрали Калькутту, пане Паганелю, за відправний пункт ваших подорожей на суходолі? — спитав Гленарван.

— Так, сер. Протягом усього життя я плекав мрію побачити Індію. І ця моя найзаповітніша мрія врешті здійснилася. Я пливу в країну слонів...

— Отже, пане Паганелю, вам не однаково, до якої країни потрапити?

— Звичайно, ні, сер, мені було б дуже прикро опинитися десь-інде. В мене є рекомендаційні листи до лорда Сомерсета, генерал-губернатора Індії, і доручення Географічного товариства — маю обов'язково його виконати.

— Он як! То ви маєте доручення?

— Так, мені доручили зробити корисну й вельми цікаву подорож, план якої склав мій учений друг і колега, пан Вів єн де Сен-Мартен. Йдеться про те, щоб знову пройти стежками, які уторували брати Шлагінвайт, полковник Boy, Вебб, Ходжон, місіонери Хук і Габе, Муркрофт, Жюль Ремі й інші славетні мандрівники. Я сподіваюсь домогтися успіху там, де 1846 року місіонер Крік зазнав, на жаль, невдачі, одним словом, я хочу вивчити течію річи Яру-Дзангбо-Чу, що струмить попід північними схилами Гімалайських гір і зрошує Тібет на протязі тисячі п'ятисот кілометрів, хочу взнати нарешті, чи не зливається ця річка на північному сході Ассаму з Брамапутрою. Золота медаль чекає на того мандрівника, що спроможеться розв'язати цю животрепетну географічну проблему.

Паганель був незрівнянний. Він говорив захоплено, з піднесенням, він линув на прудких крилах уяви, і зупинити його було б так само неможливо, як струми Шарузьких водоспадів на Рейні.

— Пане Паганелю, — мовив Гленарван, коли настало хвилинне мовчання, — безперечно, це прекрасна подорож, і наука буде вам за неї дуже вдячна; але я повинен вивести вас з омани — вам усе ж доведеться, принаймні на деякий час, одмовитися від утіхи побачити Індію.

— Одмовитися! Чому?

— Тому що ви пливете далі й далі від Індійського півострова.

— Яким чином?! Капітан Бертон... [42]

— Я не капітан Бертон, — озвався Джон Манглс.

— Але "Шотландія"...

— Це судно не "Шотландія"!

Здивування Паганеля справді було невимовне. Він глянув на серйозне обличчя Гленарвана, на Гелену і Мері Грант, які дивились на нього доброзичливо-співчутливо, на усміхнений вид Джона Манглса, на незворушного майора; по тому, знизавши плечима й зсунувши на носа окуляри, він вигукнув:

— Що за жарти!

Але в цю хвилину погляд його ненароком упав на стерниче колесо, що мало на собі напис з двох слів:

н к

У а

Д н

Г о

л г

а з

— "Дункан"! "Дункан"! — вигукнув Паганель у розпачі й прожогом кинувся сходами вниз до своєї каюти.

Як тільки невдаха-вчений зник, усі, опріч майора, вибухнули голосним сміхом.