Діти морозу (збірка) - Сторінка 5

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Такий закон життя.

Він обережно підклав суху гілку в огонь і знову поринув у свої думи. Скрізь однаково, для всього живого один закон. Комарі гинуть від першого морозу. Маленька білочка ховається і помирає. Кролик на старість стає важкий і незграбний і не може втекти від своїх ворогів. Навіть ведмідь з роками сліпне, стає дражливий і неповороткий, і зграя надокучливих гавкітливих собак легко його перемагає. Старий згадав, як одної зими на верхоріччі Клондайку він так само покинув свого батька. Це було за рік перед тим, як прибув місіонер із своїми книгами і скринькою, повною ліків. Не раз Коскуш облизував губи, згадуючи про цю скриньку з ліками, але тепер у нього в роті було сухо. З усіх ліків найсмачніші були ті, що "вбивали біль". Проте з цим місіонером був чималий клопіт, бо сам він м'яса не здобував, а їсти любив добре, і мисливці нарікали на нього. Він застудився, переходячи через річку коло Мейо. Потім собаки розгребли його могилу й перегризлися за кістки.

Коскуш підклав ще хмизу до вогню і заглибився в думки про давніше минуле. Був час Великого Голоду. Старі люди з порожніми животами тулились до вогнища і розповідали про стародавні часи, коли Юкон три зими поспіль вільно котив свої води, а три літа лежав скутий кригою. Під час отого голоду померла його матір. Лососів не було в те літо, і люди не могли діждатись зими, сподіваючись, що прийдуть олені. Настала зима, та олені не прийшли. Ще такого ніколи не було, навіть старі не пам'ятали такого на своїм віку. Але олені не прийшли, і це був сьомий голодний рік, і кролики перестали плодитись, і від собак лишилися самі тільки кістяки. І серед довгої зимової темряви скиглили й мерли діти, і жінки, і старі люди. І серед цілого плем'я не в кожному десятку лишився один, щоб привітати сонце, коли воно повернулося навесні. Ото був справдешній голод!

Але він пам'ятає й інші часи, часи багатства й достатків. М'яса було стільки, що воно псувалося. Собаки так погладшали, що не могли бігати; то були часи, коли мисливці не займали дичини. Жінки стали плодючі, і у вігвамах вовтузились і повзали хлопчики й дівчатка. Тоді відживали давні чвари, чоловіки ставали задирливі, переходили через вододіл на південь, щоб убивати ворогів з плем'я пеллі, і на захід, щоб посидіти біля погаслих вогнищ плем'я танана. Старий згадав, як ще малим хлопчиком, за часів багатства й достатків, він бачив, як вовки порвали лося. Разом з ним лежав тоді на снігу Зінг-Ха. Той самий Зінг-Ха, що став потім найспритніший мисливець. Кінець кінцем він упав в ополонку на Юконі. Його знайшли через місяць, йому пощастило наполовину вилізти з води, і так він примерз до криги.

А тепер про лося. Того дня він і Зінг-Ха пішли на берег струмка і стали там гратися в лови, наслідуючи своїх батьків. На повороті вони натрапили на свіжий лосів слід, а поруч було багато вовчих слідів.

— Старий, — сказав Зінг-Ха: він краще на слідах розумівся, — старий, відстав від табуна. Вовки відрізали його від братів і тепер уже не випустять.

Так воно й було, так вони завше робили. І день і ніч вони гарчатимуть на нього, кусатимуть його за морду і не дадуть йому спокою аж до самого кінця. На цей кінець варто було подивитися!

Кров їм зайнялася в жилах, і вони швидко побігли наслідці. Навіть він, Коскуш, не такий уже кмітливий і впраівний ловець, міг би йти по сліду з заплющеними очима, такий той слід був виразний. Вони бігли ще гарячою стежкою гонитви і на кожному кроці читали свіжонаписану темну трагедію. Ось вони прийшли на те місце, де лось був спинився. Навколо на відстані у три людські зрости сніг було потоптано й покопано. Посередині глибокі сліди лосевих копит, а круг них скрізь легші вовчі сліди. Скраю були зовсім свіжі відбитки цілих вовчих тіл, видно було, що декотрі лежали й спочивали, поки їхні брати мучили жертву. В одному місці валялись чисто обгризені свіжі кістки — мабуть, бідолашна тварина, оскаженівши, вдарила одного з своїх переслідників, і його затовкли на смерть.

Знову вони спинили свої лижви. Ось тут величезна тварина одчайдушно боронилася. Лось двічі падав, це знати було по снігу, і двічі підводився й струшував з себе ворогів. Він уже давно виконав свій обов'язок перед природою — проте життя йому було дороге. Зінг-Ха казав, що дуже рідко буває, щоб лось, раз упавши, підвівся знову, як оцей. Шаман побачив би в цьому якусь призвістку й чудо.

Ось вони прийшли на те місце, де лось хотів був вибратись на високий берег і втекти в чагарник. Проте вовки його наздогнали. Він став дибки, а потім повалився на землю і, падаючи, задушив своїм тілом двох вовків, глибоко вдавивши їх у сніг. Мабуть, жертва була вже геть знесилена, бо мертвих вовків не зайнято. Вони проминули одне за одним ще два місця битви. Слід уже був зрошений кров'ю, а хода великої тварини ставала нерівна й коротка. І ось вони почули перші звуки бойовиська. Це не було гарчання погоні, це був короткий, уривчастий гавкіт, коли зуби вже хапають здобич. Зінг-Ха повз по снігу проти вітру, а за ним і Коскуш, той самий Коскуш, якому судилося колись стати ватагом свого плем'я. Вони відхилили нижнє гілля молодої ялинки і зацікавлено видивились. Те, що вони побачили, було кінцем.

Ця картина, як і всі враження його молодості, стояла така яскрава перед ним, що його пригаслі очі пильнували той кінець з таким самим захопленням, як і за тих далеких часів. Коскуш здивувався. Адже потім, ставши ватагом і головою ради, він чинив такі справи, що пеллі проклинали його ім'я. А що вже казати про білого чужинця, якого він убив ножем у відкритому двобої!

Довго він так сидів, роздумуючи про дні своєї молодості. Вогонь став пригасати, а мороз усе дужчав. Він підкинув зразу дві ломачки і виміряв своє життя тими, що лишилися. Коли б Сит-Кум-Ту-Га згадала була про свого старого діда і назбирала більший оберемок, то його життя на кілька годин ще б задлялося… Хіба ж це так було важко? Але вона завжди була недбайлива, а відтоді як Бобер, син сина Зінг-Ха, вперше спинив на ній погляд, вона й зовсім перестала шанувати своїх предків. Так, але що з того? А він хіба не був такий самий змолоду?

Коскуш прислухався до тиші. Може, синове серце пом'якшає, і він повернеться з собаками, щоб узяти старого батька з собою туди, де великі табуни ситих оленів?

Він напружив слух. Його стомлений мозок на мить спочинув. Тихо. Безгомінно. Тільки він дихає серед цього величного мовчання. Як самотньо! Але що це? Дрижаки побігли спиною. Зовсім близько прорізало тишу знайоме довге квиління. Перед його невидющими очима постав образ лося — старого, дебелого лося з гіллястими рогами. У нього порвані, закривавлені боки, скуйовджена грива — але він б'ється до останнього. Навколо сірі постаті, очі, як ті жарини, з висолоплених язиків стікає піна. Невблаганне коло вужчає, аж доки стає однією темною плямою на втоптаному снігу…

Холодна морда тицьнулася йому в щоку, і цей доторк вернув старого до дійсності. Його рука простяглася до вогню й витягла звідти головешку. Звір відступив, зборений споконвічним страхом перед людиною, і жалібно, протяжно заквилив, кличучи своїх братів. І вони озвались голодним виттям і, скрадаючись знишка, оточили старого тісним колом. Коскуш прислухався, потім почав махати головешкою. Звірі перестали пирхати, тільки гарчали і не розбігались. Ось один намагається пролізти вперед, он другий, третій… і жаден не відступає… Чого йому ще чіплятись за життя? — думає він, а тоді кидає головешку в сніг. Вона засичала і згасла. Коло вовків тривожно загарчало, але тримається тісно. Знову побачив Коскуш останню битву старого дебелого лося і втомлено схилив голову на коліна. Що ж? Хіба це не закон життя?

БРЕХУН НАМ-БОК

— Байдарка!.. Хіба не бачите?.. Дивіться!.. Ну, звісно, байдарка, а в ній людина! І не вміє веслувати як слід.

Стара Баск-Ва-Ван стала на коліна. Уся трясучися з кволості й хвилювання, вона пильно подивилася на море.

— Нам-Бок завжди веслував незграбно, — бурмотіла вона, щось пригадуючи. Вона заслонила очі рукою від сонця і вдивлялась у поверхню води, що блищала, як розтоплене срібло. — Нам-Бок був завжди незграбний, я пам'ятаю…

Жінки й діти голосно засміялись. У їхньому сміхові було незлобиве глузування. Баск-Ва-Ван зрозуміла й замовкла, тільки губи її ворушилися.

Кугах підвів сиву голову від роботи — він різьбив на кістці — і глянув у той бік, куди дивилася стара. Справді, до берега наближалась маленька байдарка, хоч іноді хвилі й збивали її з курсу. Чоловік на човні старанно працював веслами, але виявляв більше сили, ніж уміння, і байдарку повертало то в один бік, то в другий. Кугах знову схилив голову над роботою. Між колінами він тримав моржеве ікло і старанно різьбив на ньому спинний плавець якоїсь чудернацької риби — такої, що ніколи не плавала ні в якому морі.

— Це, напевно, різьбяр із сусіднього селища, — сказав він, помовчавши, — Він іде сюди, щоб порадитись зі мною, як різьбити візерунки на кістках. Він неберучкий, цей чоловік. Він ніколи не второпає, як це треба робити.

— Це Нам-Бок, — роздратовано скрикнула стара Баск-Ва-Ван. — Невже ж я не знаю свого сина? Кажу вам, і ще раз кажу, що це Нам-Бок!

— Ти кажеш таке щоліта, — почала вмовляти її одна жінка. — Щороку, як море визволяється з-під криги, ти цілими днями сидиш і чекаєш. Тільки-но з'явиться який човен, ти одразу кричиш: "Це Нам-Бок!" Нам-Бок давно вже вмер, о Баск-Ва-Ван, а мертві назад не вертаються. Не може бути, щоб вони верталися.

— Нам-Боку! — вигукнула стара так голосно, що всі здригнулись і обернулися до неї.

Вона ледве підвелась на ноги й зашкутильгала вниз, до берега. Дорогою вона наткнулася на маля, що лежало на сонечку. Воно закричало. Мати заспокоїла дитину і вилаяла стару, але та не звернула уваги. Поперед неї до берега бігли діти, а коли байдарка підпливла зовсім близько і човняр, незграбно махнувши веслом, трохи не перекинув човна, жінки також пішли за старою. Кугах кинув ікло; важко спираючись на палицю, він поплентався й собі туди ж, а за ним по двоє та по троє рушили інші чоловіки.

Байдарка повернулася боком до берега — прибій був би перекинув її, але якийсь голий хлопчик кинувся в воду, схопив човна за ніс і витяг на берег.