Дитинство - Сторінка 3

Біля дверей, на сонечку,, зажмурившись лежала улюблена батькова хортиця—Милка.

— Ми л очко, — говорив я, пригортаючи її та цілуючи в морду, — ми сьогодні їдемо. Прощай! Ніколи більше не побачимось.

Я розчулився й заплакав.

ІГ. НАВЧАННЯ

Карл Іванович був дуже не в доброму гуморі. Це було помітно з його насуплених брів і з того, як він шпурнув свого сурдута в комоду й як сердито підперезався, і як дуже черкнув нігтем у книзі діялогів, щоб відзначити те місце, до якого ми мусили вчити. Володя вчився пристойно, а я був такий знервований, що зовсім нічого не міг робити. Довго безтямно дивився я в книгу діялогів, але через сльози, що їх наганяли мені на очі думки про неминучу розлуку, не міг читати; коли яс прийшов час говорити їх Карлові Івановичу, що слухав мене, зажмурившись (це була недобра прикмета), саме на тому місці> де один говорить: Wo kommen sie her? а другий відповідач: ich komme vom Kaffeehause, я не міг більше стримувати сліз і за плачем не міг вимовити: "Haben sie die Zeitung nicht gelesen?" Коли дійшло до писання, я через сльози, що падали на папір, наробив таких чорнильних плям, ніби я писав водою на бібули

Карл Іванович розсердився, поставив мене навколішки, товмачив мені, що це упертість, лялькова комедія (це був улюблений його вираз), загрожував лінійкою й вимагав, щоб я перепрошував, тоді як я й слова не міг проказати через сльози; нарешті, він, відчуваючи, мабуть, свою несправедливість, пішо* у кімнату до Миколи й грюкнув дверима.

З клясної чути було гомін у Миколиній кімнаті:

— Ти чув, Миколо, що діти їдуть до Москви? — сказав Карл Іванович, увіходячи до кімнати.

— А як же, чув.

Мабуть, Микола хотів устати, бо Карл Іванович сказав: "сиди, Миколо", і слідом за тим зачинив двері. Я вийшов із кутка й підійшов до дверей підслухувати.

— Хоч скільки зробиш доброго людям, хоч який їм відданий будеш,—на подяку, Миколо, очевидьки, не можна сподіватись,—говорив зворушено Карл Іванович.

Микола, шевцюючи коло вікна, стверджуючи хитнув головою.

— Я дванадцять років живу в цьому домі й можу сказати перед богом, Миколо,—казав далі Карл Іванович, підводячи очі й табатирку вгору,—що я їх любив і доглядав їх краще, ніж коли б це були мої власні діти. Ти пам'ятаєш, Миколо, коли Володя хорів на гарячку, ти пам'ятаєш, як я дев'ять день просидів коло його ліжка, очей не заплющивши? Так! Тоді я був добрий, любий Карл Іванович, тоді я був потрібний, а тепер,— додав він, іронічно всміхаючись, — тепер "діти великі стали: їм треба серйозно вчитись". Наче вони тут не вчаться, Миколо?

— Як же ще вчитись, здасться? — сказав Микола, поклавши шило й тягнучи обома руками дратву.

— Так, тепер я непотрібний, мене й треба прогнати; а де обіцянки? де подяка? Наталю Миколаївну я поважаю й люблю, Миколо,—сказав він, прикладаючи руку до грудей,—та що вона... її воля в цьому домі все одно, що оце-о!..—І він красномовним жестом кинув на підлогу шматочок шкіри.—Я знаю, чиї це витівки й через що я став непотрібний: через те, що я не підлещуюся й не потураю в усьому, як інші люди. Я звик завжди й перед усіма говорити правду, — сказав він погордо.— Бог з ними! З того, що мене не буде, вони не розбагатіють, а я, бог дасть, матиму собі шматок хліба... Чи так, Миколо?

Микола підвів голову й подивився на Карла Івановича так, наче хотів пересвідчитись, чи справді може він знайти собі шматок хліба, але нічого не сказав.

Багато й довго говорив у цьому дусі Карл Іванович; говорив про те, як краще вміли цінувати його послуги в якогось генерала, де він перше жив (мені дуже боляче було це чути), говорив про Саксонію, про своїх батьків, про приятеля свого кравця Schönheit і т. інш., і т. інш.

Я співчував його горю, і мені боляче було, що батько й Карл Іванович, яких я майже однаково любив, не зрозуміли один одного; я знов пішов у куток, сів на п'яти й почав міркувати, як би встановити між ними згоду.

Повернувшись до клясної кімнати, Карл Іванович звелів мені встати й приготувати зошит для диктанта. Коли все було готове, він велично сів у cßoq крісло й голосом, що, здавалося, виходив з якоїсь глибини, почав диктувати таке: Von al-len Lei-den-schaf-ten die grau-sam-ste ist... "Haben Sie geschrieben?" Тут він зупинився, поволі понюхав тютюну й продовжував із новою силою: die grausamste ist, die Un-dank-bar-keit... "Ein grosses U". Чекаючи, що буде далі, я, написавши останню слово, подивився на нього.

— Punctum,—сказав він з ледве помітною усмішкою і подав Знак, щоб ми давали зошити.

Кілька разів, з різними інтонаціями і з виразом великого задоволення, прочитав він цей вислів, що визначав його заповітну думку; потім дав нам завдання з історії й сів коло вікна. Обличчя йому не було похмуре, як раніше: воно визначало задоволення людини, що добре помстилася за свою кривду.

Було чверть до першої, але Карл Іванович, здавалося, й не думав про те, щоб пустити нас: він давав нам нові й нові завдання. Нудьга й апетит збільшувалися однаковою мірою. Я нетерпляче стежив за всіма ознаками, що віщували наближення обіду. От двірська жінка з мийкою йде тарілки мити, от чути, як гримають посудом у буфеті, розставляють стіл і стільці, от Мімі з Любою та Катрусею (Катруся — дванадцятилітня донька Мімі) ідуть із садка, але не видко Фоки — шафаря Фоки, який завжди приходить і оповіщав, що вже обід готовий. Тілька тоді можна буде покинути книжки і, не звертаючи уваги на Карла Івановича, бігти вниз.

От чути кроки на сходах: але це не Фока! Я вивчив його ходу й завжди пізнаю рип його чобіт. Двері розчинилися, і на порозі з'явилася постать, мені зовсім невідома.

V. ЮРОДИВИЙ

До кімнати ввійшов чоловік років п'ятдесяти, з блідим віспуватим довгастим обличчям, довгим сивим волоссям і рідкою рудуватою борідкою. Він був такий високий, що для того, щоб пройти в двері, йому не тільки треба було нахилити голову, але й зігнутися всім тілом. Він був одягнений у щось порване, що скидалося на каптан чи на підрясник; у руці він мав величезну патерицю. Увійшовши до кімнати, він з усі§ї сили грюкнув нею об підлогу і, скрививши брови та надмірно роззявивши рота, зареготав дуже страшно й неприродньо. Він був крипніі на одне око, і біла зіниця цього ока скакала безупинно й надавала його і без того негарному обличчю ще відворотнішого виразу.

— Ага! попалися!—закричав він, маленькими кроками підбігаючи до Володі, вхопив його за голову й почав ретельно розглядати йому тім'я. Потім з цілком серйозним обличчям одій-шов від нього, підійшов до столу й почав дути під церату та христити її.—Ох, жалко!.. О-ох боляче!., бідолашні... полетять...— Заговорив він потім тримтячим від сліз голосом, співчутливо придивляючись до Володі, і почав утирати руками сльози, що полилися насправді.

Голос йому був грубий і хрипкий, рухи метушливі й нерівні, мова беззмістовна й недоладна (він ніколи не вживав заі-менників), але наголоси були такі зворушливі, і довге негарне обличчя його набувало іноді такого одверто-сумного виразу, що, слухаючи його, не можна було стриматися від якогось мішаного почуття жалю, страху й суму.

Це був юродивий і мандрівник Гриць.

Звідки він був? хто були його батьки? що змусило його обрати собі яшття мандрівника?—ніхто не знав цього. Знаю лише те, що він з п'ятнадцятого року свого життя зробився відомий, як юродивий, що зиму й літо ходить босий, відвідує манастирі, дарує образки тим, кого полюбить, і говорить загадкові слова, які дехто вважають за віщування, що ніхто й ніколи не знав його в іншому вигляді, що він зрідка ходив до бабусі, і що хто говорив, що він нещасний син багатих батьків і чиста душа, а хто—що він просто мужик і ледар.

Нарешті з'явився давно бажаний і пунктуальний Фока, і ми пішли вниз. Гриць, схлипуючи й говорячи далі якусь нісенітницю, йшов за нами й грюкав патерицею по сходах. Марія Іванівна поважно сиділа на одному з крісел, що утворювали симетрично прямий кут із канапою, і суворим, але стриманим голосом напучувала дівчаток, що сиділи коло неї. Коли Карл Іванович увійшов до кімнати, вона глянула на нього, зараз же одвернулася, і на обличчі її застиг той вираз, що його можна було розуміти так: "Я вас не помічаю, Карле Івановичу". Дівчат видно було по очах, що вони дуже хотіли якнайшвидче передати нам якусь дуже важливу звістку, але зіскочити з своїх місць і підійти до нас було б порушити правила Мімі. Ми раніше повинні були підійти до неї, сказати: "bonjour, Мімі!я, човгнути ногою, а потім уже дозволялося говорити.

Що за вредна людина була ота Мімі! При ній, було, ні про що не можна було говорити: все вона вважала за непристойне.

До того ж, вона завжди чіплялася: "parlez donc français", а тут саме, як на зло, так і хочеться чесати по-російському; або за обідом тільки-но розбереш смак у якійнебудь страві й хочеш, щоб ніхто не заважав,—уже вона неодмінно: "mangez donc awec du pain", або "comment ce que vous tenez votre fourchette?" "І яке їй до нас діло!—подумаєш.—Нехай вона вчить своїх дівчат, а ми масмо для цього Карла Івановича". Я цілком поділяв його ненависть до "інших людей".

— Попроси maman щоб нас узяли на полювання, — сказала Катруся пошепки, притримуючи мене за курточку, коли дорослі пройшли вперед до їдальні.

— Гаразд, постараймось.

Гриць обідав у їдальні, але за окремим столиком, він не піднімав очей од свой тарілки, зрідка зідхав, страшно кривив обличчя й говорив, ніби сам до себе: "жалко!., полетіла... полетить голуб на небо... ох, на могилі камінь!.." і т. інш.

Maman з самого ранку була засмучена; присутність Гриця, його слова та вчинки помітно посилювали в ній цей настрій.

— Ага, я була й забула попросити тебе про щось,—сказала вона, подаючи татові тарілку з супом.

— Що таке?

— Звели, будь ласка, замикати своїх страшних собак, а то вони мало не закусали бідного Гриця, коли він ішов двором. Вони так і на дітей можуть кинутись.

Почувши, що мова йде за нього, Гриць повернувся до столу, почав показувати порвані поли свосї одежі і, пережовуючи, приказував:

— Хотів, щоб загризли... Бог не дав. Гріх собаками цькувати! великий гріх! Не бий, большак1)... Нащо бити? Бог простить... дні не такі.

— . Що він там говорить? — спитав тато, пильно й суворо придивляючись до нього.—Я нічого не розумію.

— А я розумію, — відповіла maman: — він мені розказував, що якийсь мисливець навмисне на нього пускав собак, так він і говорить: "Хотів, щоб загризли, та бог не дав", і просить тебе, щоб ти за це його не карав.

— А! От воно що!—сказав тато.—А звідки ж він знас, що я хочу покарати цього мисливця? Ти знасш, я взагалі не дуже прихильний до цих добродіїв,—казав він далі по-французькому,— але цей особливо мені не подобаються, і він, мабуть...

— Ой, не кажи так, друже мій,—перебила його maman, ніби злякавшись чогось.—Звідки ти знасш?

*.) Так він називав усіх чисто чоловіків.

— Здасться, я мав час вивчити цю породу людей— їх до тебе стільки ходить—усі на один копил.