Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 14

МАЗУРКА

Юнак, що у нього я відбив даму, танцював мазурку в першій парі. Він схопився з свого місця, тримаючи даму за руку і, замість робити "pas de Basques", як нас учила Мімі, просто побіг уперед; добігши до кутка, зупинився, роздав ноги, стукнув закаблуками, повернувся і, підскокуючи, побіг далі.

Дами на мазурку у мене не було, тому я сидів за високим бабусиним кріслом і дивився.

"Що ж це він робить?—думав я собі.—Це ж зовсім не те, чого учила Мімі; вона запевняла, що мазурку всі танцюють навшпиньках, роблячи плавні й кругуваті рухи ногами, а виходить, що танцюють зовсім не так. Онде й Івіни, і Бтьєн, і всі танцюють, a "pas de Basques" не роблять; і Володя наш перейняв нову моду. Непогано!.. А Софійка яка гарненька! он вона пішла..." Мені було надзвичайно весело.

Мазурка кінчалася; кілька літніх чоловіків та дам підходили прощатись до бабусі й поїхали; льокаї, оминаючи танцюристів, обережно проносили столове наряддя до задніх кімнат; бабуся вже, видно було, стомилася, розмовляла начебто нехотя й дуже розтягуючи слова; музики в тридцятий раз ліниво починали той самий мотив. Доросла панночка, що з нею я танцював, роблячи фігуру, помітила мене і, зрадливо всміхнувшись, мабуть, бажаючи тим догодити бабусі,—підвела до мене Софійку й одну З незліченних князівень. "Rose ou h ortie?" сказала вона мені.

— Ах, ти тут!—сказала, повертаючись у своєму кріслі, бабуш-ка.—Іди ж, друже мій, іди!

Хоч мені саме тоді далеко більше хотілося заховатись із головою під бабусине крісло, ніж виходити з-за нього,—як було відмовитись? Я підвівся, сказав "rose" і несміливо глянув на Софійку. Не встиг я отямитись, як чиясь рука в білій рукавичці опинилась у моїй і князівна, щонайприсмніше всміхаючись, пустилася вперед, ніяк не підозріваючи того, що я зовсім не знав, що мені робити з моїми ногами.

Я знав, що "pas de Basques" тут недоречні, непристойні і навіть можуть цілком скомпромітувати мене; але знайомі звуки мазурки, впливаючи на мій слух, дали певний напрям акустичним нервам, які й собі передали цей рух ногам; а ці останні, зовсім мимоволі і на диво всім глядачам, почали виробляти фантастичні круглі й плавні па навшпиньках. Поки ми йшли прямо, справа ще так-сяк ішла, але на повороті я помітив, що як я не вживу своїх заходів, то обов'язково випереджу свою пару. Щоб уникнути такої неприємности, я зупинився, маючи намір зробити те саме колінце, що його так гарно робив юнак із першої пари. Але в ту саму мить, як я роздав ноги й хотів уже підскочити, князівна, швиденько оббігаючи навколо мене, з вп-разом тупої цікавости й подиву глянула на мої ноги. Цей погляд убив мене. Я так розгубився, що замість танцювати, затупотів ногами на одному місці; це було так чудно, так не погоджувалося ні з тактом, ні з чим іншим, що я, нарешті, зовсім став. Всі подивились на мене: хто—дивуючись, хто — цікавлячись, хто—глузуючи, хто—співчуваючи, лише бабуся дивилася цілком байдуже.

— Il ne fallait pas danser, si vous ne savez pas!—сказав сердитий татків голос під моїм ухом і, злегка відштовхнувши мене, тато взяв руку моєї дами, пройшов із нею круг по-старовинному, заслуживши гучні похвали глядачів, і привів її на місце. Мазурка зараз же закінчилася.

"Господи! защо ти так страшно караєш мене!......

Всі зневажають мене і завжди будуть зневажати... Мені закритий шлях до всього: до приязні, любови, пошани... все пропало!! Нащо Володя подавав мені знаки, що їх усі бачили й що не могли допомогти мені? нащо ця осоружна князівна так подивилась на мої ноги? нащо Софійка... вона така мила, але нащо вона всміхнулася під той час? нащо тато почервонів і схопив мене за руку? Невже навіть йому було соромно за мене? О, це жах! От коли б матуся була б тут, вона б не почервоніла за свого Миколоньку..." І моя уява полетіла далеко за цим милим образом. Я згадав луг перед будинком, високі липи в садку, чистий став, що над ним літають хмари, запашні копи свіжого сіна, і ще багато спокійних, радісних спогадів поставали в моїй схвильованій уяві.

XXIII. ПІСЛЯ МАЗУРКИ

За вечерею юнак, що танцював у першій парі, сів за наш дитячий стіл і звертав на мене особливу увагу, що не мало б мене підлестило, коли б я міг почувати щонебудь після того нещастя, яке трапилося зі мною. Але юнак, здавалося, за всяку ціну хотів розважити мене: він жартував зі мною, називав мене молодцем і, як тільки ніхто з дорослих не дивився на нас, підливав мені в чарку вина з різних пляшок і неодмінно примушував пити. На кінець вечері, коли шафар налив мені тільки чверть бокала шампанського з загорненої в серветку пляшки і коли юнак примусив його налити мені повний, а мене—випити його одним духом, я відчув приємну теплоту в усьому тілі, особливу приязнь до мого веселого патрона і чомусь дуже зареготався.

Коли от в залі залунали звуки ґросфатера, і гості почали вставати з-за столу, приязнь наша з юнаком на тому й закінчилася: він пішов до великих, а я, не сміючи піти за ним, підійшов до Валахіної з дочкою і почав цікаво прислухатись до того, про що вони говорили.

— Ще півгодинки,—переконуючи говорила Софійка.

— Справді, моє серденько, не можна!

— Ну, для мене, будь така ласкава!., казала вона, підлещуючись.

— Ну, хіба тобі весело буде, якщо я завтра буду хвора?— сказала пані Валахіна і необережно всміхнулася.

— А, дозволила!.. Лишаємось?..—заговорила Софійка, скакаючи з радощів.

— Що з тобою поробиш! Іди ж танцюй...от тобі й кавалер,— сказала мати, вказуючи на мене.

Софійка подала мені руку, і ми побігли до залі.

Випите вино, присутність і веселість Софійки змусили мене зовсім забути нещасну пригоду з мазуркою. Я виробляв ногами всякі кумедні штучки; то, мов кінь, біг легенькою ристю, гордовито підіймаючи ноги, то тупотів ними на місці, як баран, що сердиться на собаку, при цьому реготався від щирого серця і аж ніяк не думав про те, яке вражіння я справляю на глядачів. Софійка теж сміялася, не вгаваючи: вона сміялася з того, що ми крутилися, взявшись рука за руку, реготала, дивлячись на якогось старого пана, що, поволі піднімаючи ноги, переступив через платок, удаючи, ніби йому дуже важко було це зробити, і помирала зі сміху, коли я підскакував мало не під стелю, щоб показати свою спритність.

Переходячи через бабусин кабінет, я подивився на себе в люстерко: обличчя спітніле, волосся розпатлане, чубчпк на тім'ї стирчав більше, ніж будь-коли; але загальний вираз обличчя був такий веселий, добрий і здоровий, що я сам собі сподобався.

"Коли б я був завжди такий, як тепер, — подумав я, — я б іще міг подобатись!

Але коли я знов глянув на вродливе личко моєї дамп, в ньому було, опріч того виразу веселости, здоров'я та безжурности, що подобалося мені в моєму, стільки тонкої та ніжної, краси, що мені зробилося досадно на самого себе: я зрозумів, що не можна й думати звернути на себе увагу такого чудового створіння.

Я не міг сподіватись на взаємність, та й не думав за неї: душа моя і без того була сповнена щастям. Я не розумів, щоб за почуття любови, яке сповнювало мені душу радістю, можна було вимагати ще більшого щастя й бажати чогонебудь, крім того, щоб це почуття ніколи не припинялося. Мені й так було добре. Серце билося, як голуб, кров безнастанно приливала до нього, і хотілось плакати.

Коли ми проходили коридором повз темну комірку під сходами, я подивився на неї й подумав: "що це було б за щастя, як би можна було ввесь вік прожити з нею в цій темній комірці, і щоб ніхто не знав, що ми тут живемо".

— А правда, сьогодні дуже весело? — сказав я тихим трим-тячим голосом і прискорив ходу, злякавшись не так того, що сказав, як того, що хотів сказати.

— Так...— дуже! — відповідала вона, повернувши до мене голівку з таким одверто-добрпм виразом, що я перестав боятись.

— Особливо по вечері... Але коли б ви знали, як мені жалко (я хотів сказати "сумно", але не насмілився), що ви скоро їдете і ми більше не побачимось.

— Чому ж не побачимось?—сказала вона, пильно розглядаючи кінчики своїх черевиків і проводячи пальчиком по ґратчастому паравані, що повз нього ми йшли. — Щовівтірка й п'ятниці ми з мамою їздило на Тверський бульвар. Ви хіба не ходите гуляти?..

— Обов'язково проситимемось у вівторок, а коли мене не пустять, я сам утечу — без шапки. Я дорогу знаю!..

— Знайте що? — сказала раптом Софійка. — Яз одними хлопчиками, що до нас їздять, завжди кажу "ти", давайте і з вами говорити "ти". Хочеш?.. — додала вона, мотнувши голівкою й глянувши мені просто в очі.

Ми підходили до залі, і починалася друга, жвава частина гросфатера.

— Давай... те, — сказав я в той момент, коли музика й шум могли заглушити мої слова.

— Давай, "ти", а не давайте!—поправила Софійка й засміялася. Ґросфатер закінчився, а я не встиг і однієї фрази сказати

З "ти", хоч не переставав вигадувати такі фрази, де цей заі-менник траплявся кілька разів. Мені не вистачало на це смі-ливости. "Хочеш?", "давай ти", бреніло в моїх вухах і якось п'янило; я нікого й нічого не бачив, опріч Софійки. Бачив я, як підібрали їй кучері, заклали їй за вуха й відкрили частину лоба й скронь, яких я ще не бачив, як закутали її в "зелену шалю так щільно, що видно було лише кінчик її носика, помітивє що коли 6 вона не зробила своїми рожевими пальчиками маленької відтулини коло рота, так напевне задихнулася б, і бачив, як вона, спускаючись сходами разом із своєю матір'ю, швидко повернулась до нас, кивнула голівкою і зникла за дверима.

Володя. Івіни, молодий князь, я — всі ми були закохані в Софійці і, стоячи на сходах, провожали її очима. Кому зокрема кивнула вона голівкою — не знаю; але в ту мить я був цілком певен, що це вона зробила для мене.

Прощаючись з Івіними, я дуже вільно, навіть якось холодно поговорив із Сержиком і потиснув йому руку. Якщо він зрозумів, що з сьогоднішнього дня він утратив мою любов і свою владу наді мною, він, мабуть пожалував за цим, хоч і намагався бути цілком байдужим.

Я вперше в житті зрадив у коханні і вперше зазнав при-ємности цього почуття. Мені було радісно змінити зношене почуття звичайної відданости на свіже почуття любови, повної таємного й невідомого. До того ж, одночасно розлюбити й полюбити— значить полюбити вдвоє дужче, ніж раніше.

XXIV. В ЛІЖКУ

((Як міг я так дуже й так довго любити Сержика? — міркував я, лежачи в ліжку.