Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 2

Це — сльози уяви. Коли я хочу пригадати матусю такою, яка вона була тоді, " мені ввижаються тільки її карі очі, в яких світилися завжди однакові лагідність та любов, родинка на шиї, трохи нижче від того місця, де в'ються маленьке волоссячко, вишитий білий комірчик, ніжна суха рука, що так часто мене голубила й що я її гак часто цілував; але загальне враження біжить од мене. Ліворуч від канапи стояв старий англійський рояль; перед роялем сиділа чорномазенька моя сестричка Любочка і рожевенькими, допіру вимитими холодною водою пальчиками, з помітним напруженням грала етюди Clementi. їй було одинадцять років; вона ходила в коротенькому полотняному платтячку, в біленьких, обшитих мереживом, панталончиках, і октави могла брати лише "arpeggio". Біля неї, впівоберта, сиділа Марія Іванівна, у чепчику з рожевими стрічками, в голубій кацабайці і з червоним сердитим обличчям, яке набрало ще суворішого вигляду, скоро увійшов Карл Іванович. Вона грізно подивилась на нього і, не відповідаючи на його поклін, вела далі, тупаючи ногою, своєї: un, deux, trois, un, deux, trois, ще голосніше і владніше, ніж доти.

2ÎJ

Кард Іванович, не звертаючи на це ніякісінької уваги, своїм звичаям, підійшов з німецьким привітанням просто до матусиної ручки. Вона отямилася, труснула голівкою, ніби бажаючи цим рухом відігнати сумні думки, подала руку Карлові Івановичу й поцілувала його в зморшкувату скроню, тоді як він цілував її в руку.

— Ich danke, lieber Карл Іванович, — і, продовжуючи говорити по-німецькому, вона спитала:

— Чи добре спали діти?

Карл Іванович був глухий на одне вухо, а тепер за шумом від рояля й зовсім нічого не чув. Він нахилився ближче до канапи, сперся однією рукою на стіл, стоячи на одній нозі, і З усмішкою, що здавалася мені тоді найвищою мірою витонче-ности, підняв шапочку над головою й сказав:

— Ви дозволите мені, Наталю Миколаївно?

Карл Іванович, щоб не застудити сводї голови, ніколи не знімав червоної шапочки, але щоразу, ввіходячи до вітальні, питав на це дозволу.

— Одягніть, Карлс Івановичу... Я питаю вас, чи добре спали діти? — сказала maman, присунувшись до нього й досить голосно. І

Але він знов нічого не чув, прикрив лисину червоною шапочкою і ще миліше всміхався.

— Почекайте хвилинку, Мімі, — сказала maman, теж посміхаючись, Марії Іванівні: — нічого не чути.

Коли мама всміхалася, її обличчя — хоч яке було хороше— робилося незрівняно краще, і все навколо наче веселішало. Коли б під тяжкі хвилини яшття я хоч мигцем міг бачити цю усмішку, я не знав би, що таке горе. Мені здасться, що лише в усмішці криються те, що звуть красою обличчя: якщо усмішка додаз принадности обличчю, то воно прекрасне; якщо вона не змінюй його, то воно звичайне; якщо обличчя від усмішки гір-шає, воно погане.

Привітавшись до мене, maman узяла обома руками мою голову й одхилила її назад, потім пильно подивилась на мене й сказала:

— Ти плакав сьогодні?

Я не відповідав. Вона поцілувала мене в очі й по-німецькому спитала:

— Чого ти плакав?

Коли вона розмовляла з нами по-товариському, вона завжди говорила цією мовою, якою володіла досконало.

— Це я уві сні плакав, maman, — сказав я, пригадуючи в усіх подробицях вигаданий сон і мимоволі здригаючись від цієї думки.

Карл Іванович ствердив мої слова, але промовчав про сон. Поговоривши ще про погоду—розмова, в якій взяла участь і Мімі,—maman поклала на тацю шість грудочок цукру, для деяких почесних слуг, устала й підійшла до п'ялець, що стояли коло вікна.

— Ну, тепер ідіть до тата, діти, та скажіть йому, щоб він неодмінно зайшов до мене раніше, ніж піде на тік.

Музика, рахування й грізні погляди почалися знов, а ми пішли до тата. Перейшовши через кімнату, яка ще від часів дідуся зберегла назву аофіціянтської", ми пішли до кабінету.

III. ТАТО

Він стояв коло писемного бюрка і, вказуючи на якісь конверти, папери й купки грошей, гарячився і з запалом товмачив щос прикажчикові Якову Михайлову, що, стоячи на своєму звичайному місці — між дверима й барометром, заклавши руки за спину, дуже швидко й у різних напрямах ворушив пальцями.

Що більше гарачився тато, то" швидче рухалися пальці, і, навпаки, коли тато замовкав, — пальці зупинялися; але коли Яків починав говорити, пальці надзвичайно непокоїлися й шалено стрибали в різні сторони. З їхніх рухів, мені здасться, можна було б угадувати потайні думки Якова; обличчя ж йога завжди було спокійне, — на ньому позначалася певність своз'ї гідности й разом із тим підлеглосте тобто: правда моя, а втім— як хочете.

Побачивши нас, тато лише сказав:

— Почекайте, зараз.

І показав головою на двері, щоб хтонебудь із нас зачинив їх.

— Ой, боже милостивий! що це з тобою сьогодні, Якове?— говорив він до прикажчика, сіпаючи плечима "(він знав таку звичку).—Цей конверт із 800 карбованцями...

Яків підсунув рахівницю, кинув 800 і втупив очі в якусь невизначену точку, чекаючи, що буде далі.

— ...на витрати в мастку, коли мене не буде. Розумієш? За млин ти маєш одержати тисячу карбованців... так, чи ні? Застав із казни ти маєш одержати назад вісім тисяч; за сіно, якого, за твоїм же розрахунком, можна продати сім тисяч пудів— нехай по сорок п'ять копійок — ти матимеш три тисячі; отже, всіх грошей у тебе буде скільки?—Дванадцять тисяч... так, чи ні?

— Так точно, — сказав Яків.

Аде пальці йому почали рухатися дуже швидко, і я з того, помітив, що він хоче заперечувати; тато перебив його:

— Ну, з оцих-о грошей ти й пошлеш 10.000 до Ради за Петровське... Тепер гроші, що є в конторі, — казав далі тато (Яків скинув попередні 12.000 і положив 21.000), — ти принесеш мені й сьогоднішнім числом покажеш у видатках (Яків перемішав рахівницю й перевернув її, показуючи цим, мабуть, що іі гроші 21.000 так само пропадуть). А цей конверт із грішми і и передаси на адресу.

Я стояв близько столу й подивився на напис. Було написано: <( Кар лові Івановичу Мауерові".

Помітивши, мабуть, що я прочитав те, чого мені знати не треба, тато поклав мені руку на плече й легеньким рухом показав напрямок геть од стола. Я не зрозумів, чи це ласка, чи зауваження, і про всякий випадок поцілував велику жилаву руку, що лежала на моєму плечі.

— Слухаю, — сказав Яків. — А який наказ буде щодо хаба-рівських грошей?

Хабарівка була мамине село.

— Лишити в конторі й ні в якому разі нікуди не повертати без мого наказу.

Яків помовчав кілька секунд; потім пальці йому раптом закрутилися швидкогшвидко, і він, змінивши вираз слухняного туподумства, з яким слухав панські накази, на властивий йому вираз хитруватої кмітливості!, підсунув до себе рахівницю й почав говорити.

— Дозвольте вам сказати, Петре Олександровичу, що як вам завгодно буде, а до Ради вчасно заплатити не можна. Ви зволите говорити, — казав він далі повагом, — що маємо дістати гроші З застав, з млина й з сіна. (Вираховуючи ці статті, він кинув їх на рахівниці). Так я боюся, коли б нам не помилитись на розрахунках, — додав він, помовчавши трохи й глибокодумно глянувши на тата.

— Чому?

— А от, будь ласка: щодо млина, так мірошник уже двічі приходив до мене відстрочення просити й Христом-богом присягався, що не має грошей... та він і тепер тут: так ви сами З ним , може вдговорите?

— Що ж він говорить? — спитав тато, хитаючи головою на знак тогр, що не хоче говорити з мірошником.

— Та що щ там! Говорить, що млива зовсім не було, що які грошенята були—так усі на греблю витратив. Що JK, коли нам його зняти, пане, так знов же таки, чи цим допоможемо?

Про застави казали ви, — так я вясе, здасться, вам говорив, що наші грошики там засіли, і скоро їх дістати звідти не доведеться. Я оце посилав у місто до Івана Панасовича віз борошна й записку в цій справі: так вони знов же таки відповідають, що й радніші 6 допомогти Петрові Олександровичу, та справа, мовляв, не в їхніх руках, а що як з усього видко, так навряд чи й через два місяці матимемо нашу квитанцію. Ви, потім, за сіно говорили—ну, нехай і продамо на 3.000...

Він кинув на рахівниці 3.000 і якусь хвилину мовчав, поглядаючи то на рахівницю, то в очі татові, ніби кажучи:

((Ви сами бачите, як це мало! Та й на сіні знов же проторгуймо, коли його тепер продавати, сами ж знайте"...

Видко було, що він іще мад чимало доказів; мабуть, через те тато й перебив його.

— Я своїх наказів не зміню, — сказав він, — але вже коли справді цих грошей не можна буде одержати вчасно, то, що робити,— візьмеш із хабарівських, скільки треба буде.

— Слухаю.

З виразу на обличчі й на пальцях Якова помітно було, що останній наказ дуже його потішив.

Яків був кріпак, дуже запопадлива й віддана людина; він, як і всі добрі прикажчики, був аж надто скупий за свого папа і мав про панський інтерес надзвичайно чудні уявлення. Він завжди дбав про те, щоб власність його пана зростала коштом власности пані, намагаючись доводити, що всі прибутки з її маєтків слід повертати на Петровське (село, де ми жили). Тепер він був дуже вдоволений, бо цілком дійшов свого.

Привітавшись до нас, тато сказав, що годі нам на селі байдики бити, що ми вже не маленькі, і що час нам серйозно вчитись.

— Ви вже знайте, я гадаю, що я сьогодні вночі їду до Москви й беру вас із собою, — сказав він. — Ви житимете в бабусі, a maman з дівчатами лишиться тут. І ви це знайте, що одна лише втіха їй буде — чути, що ви вчитесь добре і що з вас задоволені.

Хоча ми вже кілька день помічали, що в домі готуються до чогось незвичайного, але ця новина нас дуже вразила. Володя почервонів і тримтячим голосом переказав матусине доручення.

"Так от що віщував мені мій сон! — подумав я. — Коли б лише бог дав, щоб гіршого чого не було".

Мені дуже, дуже жалко стало матусі, і разом із тим думка, що ми й справді стали великі, тішила мене.

"Коли ми сьогодні їдемо, то навчання, мабуть, не буде: це добре! — думав я. — А Карла Івановича жалко. Йому, напевне, доведеться одійти, бо коди б ні — не заготовляли б для нього конверта... Вже краще б довіку вчитися та не їхати нікуди, не розлучатися з матусею й не кривдити бідного Карла Івановича. Він і так дуже нещасний!)).

Думки ці пробігали в моїй голові: я стояв нерухомо й пильно дивився на чорні бантики своїх черевиків.

• Сказавши з Карлом Івановичем ще кілька слів про те, що барометр спадам, і наказавши Якову не годувати собак, щоб на прощання виїхати по обіді послухати молодих гончаків, тато, несподівано для мене, послав нас учитись, потішивши, проте7 обіцянкою взяти на полювання.

— Йдучи нагору, забіг я на терасу.