Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 20

Рухома альтанка щодуху наздоганяє карету, і Любочка дуже пронизливо пищить при цьому, чого вона не забуває робити при кожній нагоді, коли їй щось подобається.

Але от і село, де ми будемо обідати й відпочивати. От уже запахло селом—димом, дьогтем, бубликами, почулися звуки гомону, людської ходи й колес; бубонці вже не так дзвенять, як у чистому полі, і з обох боків біжать хати під соломою, з різь-бованими тесовими ґанками й маленькими вікнами з червоними й зеленими віконницями, з яких подекуди визирає обличчя цікавої баби. От селянські хлопчики й дівчата в саміх сорочечках: вирячивши очі й розчепіривши руки, нерухомо стоять вони

на одному місці або, швидко дрібочучи в куряві босими ноженятами, незважаючи на загрозливі жести Пилипа, біжать за екіпажами й силкуються злізти на чемодани, прив'язані ззаду. От і рудуваті двірники з обох боків підбігають до екіпажів і принадливими словами та жестами один перед одним намагаються заманити проїжджих. Тпрру! ворота риплять, орчики чіпляються за стовпи, і ми в'їжджаймо в двір. Чотири години відпочинку й волі!

II. ГРОЗА

Сонце йшло до заходу і скісним гарячим промінням нестерпуче пекло мені шию й щоки; не можна було доторкнутись до розпечених країв брички; густа курява здіймалася з шляху й сповнювала повітря. Не було хоч би легесенького вітреця, що відносив би її. Поперед нас, на однаковому віддаленні, рівномірно похитувався високий, укритий пилом васаг карети з ва-жами, з-за якого видно було іноді батіг, що ним помахував кучер, його бриль і картуз Якова. Я не знав, куди подітись: ні чорне від пилу Володине обличчя, що дрімав поруч мене, ні рухи Пилипової спини, ні довга тінь від нашої брички, що під косим кутом бігла за нами, не могли розважити мене. Всю свою увагу звертав я на верстові стовпи, що я їх помічав здалека, і на хмари, раніше розсипані по небу, що, набувши зловісного чорного кольору, тепер збиралися в одну велику темну хмару. Зрідка гуркотів далекий грім. Це найдужче збільшувало мою нетерплячку приїхати швидче до постоялого двору. Гроза навівала на мене неймовірно важке почуття смутку й страху.

До найближчого села було ще верстов із десять, а велика темносиня хмара, що бозна де взялася, швидко посувалася до нас, хоч вітру й не було ніякого. Сонце, ще не сховане за хмарами, яскраво осяває її хмурну постать і сірі смуги, що йдуть від неї до самого обрію. Подекуди далеко спалахує блискавка й чути легенький гук, що ступнево посилюється й переходить у переривчатий гуркіт, який охоплює ввесь небосхил. Василь устає З передка й піднімає будку; кучери одягають сіряки й щоразу, як ударить грім, скидають шапки й хрестяться; коні нащулюють вуха, роздувають ніздрі, ніби принюхуючись до свіжого повітря, що йде від хмари, яка наближається, і бричка швидче котиться курним шляхом. Мені робиться моторошно, і я відчуваю, як кров швидче обертається в моїх жилах. Але от передові хмари вже починають закривати сонце; от воно виглянуло востаннє, осяяло страшно-похмуру сторону обрію й сховалося. Все навкруги відразу змінюється й набуває зловісного характеру. От затримтів осиковий гай; листочки робляться якогось білокаламутного кольору, який яскраво вирізняється на фіалковому тлі хмари, шелестять і крутяться; верховіття великих берез починає розхитуватись і пучки сухої трави летять через дорогу. Щури й білогруді ластівки, ніби бажаючи зупинити нас, ширяють навколо брички й пролітають під самими грудьми коней; галки з розтріпаними крилами якось боком літають по вітру; краї шкіряного фартука, що ним ми застібну-лися, починають підніматися, пропускаючи до нас подуви вогкого вітру, і, розмахуючись, битись об бричку. Блискавка спалахує наче в самій бричці, сліпить очі й на одну мить осяває сіре сукно, галон і Володину постать, що прищулилася в кутку. І зараз же над самою головою лунає величний гуркіт, який, наче піднімаючись чимраз вище й вище, ширше й ширше, величезною спіральною лінією, поступово посилюється й переходить в оглушливий тріск, що мимоволі змушує тримтіти й стримувати дихання. Гнів бояшй! як багато поезії в цій простонародній думці!

Колеса крутяться швидче й швидче; я дивлюсь на спини Василя й Пилипа, який нетерпляче смикає віжки, і помічаю, що вони бояться. Бричка хутко біясить з гори й грюкотить по дощаному мосту; я боюсь поворухнутись і кожну мить чекаю для всіх нас загибелі.

Тпру! одірвався орчик, і на містку, незважаючи на безнастанний оглушливий гуркіт, ми мусимо зупинитись.

Притулившись головою до краю брички, — а дух мені забиває й завмирає серце, — я безнадійно стежу за рухами товстих чорних пальців Пилипа, що поволі зашморгує петлю й вирівнює посторонки, штовхаючи орчикового коня і долонею ч і пужалном.

Тривожні почуття смутку й страху збільшувалися в мені разом із тим, як дужчала гроза, але коли прийшла велична хвилина німої тиші, яка буває звичайно перед щонайсильнішим вибухом грози, то почуття ці зросли до такої міри, що коли б продовжити це становище на чверть години, я певен, що вмер би, перехвилювавшись. Під цей самий час з-під мосту раптом виходить у самісінькій брудній подраній сорочці якась людська істота з брезклим, безтямним обличчям, нічим не прикритою обстриженою головою, що ввесь час хитається, з кривими без-м'язовими ногами і з якимсь червоним, лискучим киктем замість руки, що він його суне просто в бричку.

Толстой—8.

113

— Б-а-тень-ко! вбо-го-му Хри-ста ра-ди, — звучить болізний голос, і старець за кожним словом хреститься й кланяються в пояс.

Не можу висловити почуття холодного жаху, що охопив мою душу в ту мить. Волосся заворушилося на моїй голові, а очі з безтямним страхом уп'ялися в старця.

Василь, що підчас подорожі подає милостиню, дає накази Пилипові про те, як закріпляти орчик, і тільки тоді, як усе готове, і Пилип, збираючи віжки, лізе на передок, він починає щось діставати з бокової кешені. Але тільки ми рушаймо, сліпуча блискавка, враз вогненним світлом осяваючи всю лощовину, змушуй коней зупинитись і без щонайменшої павзи розлягаються такий оглушливий удар грому, що, здасться, все склепіння небесне падає на нас. Вітер ще збільшується; гриви й хвости коней, Василева шинеля й краї фартуха приймають один напрям і шалено мають від подувів шаленого вітру. На шкіряний верх брички важко впала велика дощова краплина... друга, третя, четверта і раптом наче хтось забарабанив над нами, і дощ, пішовши, поняв усе навколо рівномірним шумом. З того, як рухаються Василеві лікті, я помічаю, що він розв'язує калитку, старець хреститься, кланяється й біжить біля самих коліс, так що от-от вони роздавлять його. "По-да-ай Христа ради!" Нарешті, мідна копійка летить повз нас, і жалюгідне створіння в промоклому до рубця лахмітті, що обліпило його худе тіло, хитаючись од вітру, здивовано зупиняється серед дороги й зникає 3 моїх очей.

Косий дощ, гнаний сильним вітром, лив як із відра; з фризової Василевої спини текли потоки в калюжу каламутної води; що зібралася у фартуху. Порох, що спочатку збився балабуш-ками, перетворився на рідке болото, яке місили колеса; бричку почало трусити менше, і глеюватими коліями потекли каламутні струмені. Блискавка світила ширше й блідніте, і гуркіт грому вже був не такий чутний за рівномірним шумом дощу.

Але от дощ стає дрібніший; хмара починає розповзатись хвилястими облоками, яснішати в тому місці, де має бути сонце, і крізь сірувато-білі краї хмар ледве видко клаптик ясної блакиті. Через хвилину несміливий промінь сонця вже блищить у калюжах на дорозі, на смугах дрібного прямовисного дощу, що сіється, як крізь сито, і на обмитій, лискучій придорожній траві. Чорна хмара так само грізно застилає протилежну сторону небосхилу, але я вже не боюся її. Я відчуваю невимовно радісне почуття надії жити, що швидко замінює в мене почуття страху. Душа моя всміхається так само, як і освіжена, звеселіла природа. Василь одкидає комір шинелі, скидає картуза й струшує його; Володя одкидає фартух; я висовуюся з брички й пожадливо впиваю в себе освіжене, запашне повітря. Лискучий, обмитий короб карети з важами й валізками похитуються перед нами, кінські спини, шлеї, віжки, шини на колесах — все мокре й блищить на сонці, наче скрите лаком. По один бік дороги неозорне озиме поле, подекуди перерізане неглибокими ярами, виблискує мокрою землею й зелом і стелеться тінястим килимом аж до самого обрію; по другий бік — осиковий гай, порослий ліщиною та черемшиною, стоїть, мов переповнений щастям, не поворухнеться й поволі ронить з своїх обмитих гілок ясні дощові краплини на сухе торішнє листя. З усіх боків в'ються З веселою піснею й хутко падають чубаті жайворонки; в мокрих кущах чути клопітливий рух маленьких пташок і з середини гаю ясно линуть звуки зозулі. Такий чарівний цей чудовий запах лісу після весняної грози, запах берези, фіялки, прілого листу, сморжів та черемшини, що я не можу всидіти в бричці, зіскакую з підніжки, біжу до кущів і, хоч мене засипає дощовими краплями, рву мокрі гілки розквітлої черемшини, б'ю ними себе по обличчю й упиваюся чудовим їхнім запахом. Не звертаючи навіть уваги на те, що до моїх чобіт пристають величезні грудки грязюки й що панчохи мої давно мокрі, я, тьопаючи по грязі, біжу до вікна карети.

— Любочко! Катрусю! — кричу я, подаючи туди кілька гілок черемшини: — подивіться, як гарно!

Дівчата пищать, ахкають; Мімі кричить, щоб я йшов геть, а то мене обов'язково роздавлять.

— Та ти понюхай, як пахне! — кричу я.

III. НОВИЙ погляд

Катруся сиділа коло мене в бричці і, схиливши свою гарненьку голівку, задумливо стежила за курним шляхом, що біг иід колесами. Я мовчки дивився на неї Й дивувався на той не по-дитячому сумний вираз, що вперше сьогодні бачив його на її рожевому личку.

— А от незабаром ми й приїдемо до Москви, — сказав я.— Як ти гадаєш, яка вона?

— Не знаю, — відповіла вона нехотя.

— Ну, а всеж таки як ти гадаєш: більше, ніж Серпухове, чи ні?

— Що?

— Я нічого.

Але тим самим інстинктивним почуттям, яким одна людина пізнає думки другої і яке є провідна нитка розмови, Катруся зрозуміла, що мене болить її байдужість; вона підвела голову й звернулася до мене:

— Тато казав вам, що ми житимемо у бабусі?

— Казав; бабуся хоче зовсім з нами жити.

— І всі житимемо?

— А як же; ми житимемо нагорі в одній половині, ви— в другій, а тато — у флігелі, а обідатимемо всі вкупі внпзу у бабусі.

— Maman каже, що бабуся така поважна, сердита?

— Ні-і! Це тільки так попервах здається.